Wednesday , 16 October 2019

Home » Culture » Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Р.19. Київська держава за перших руських князів

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Р.19. Київська держава за перших руських князів

Print Friendly, PDF & Email

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ 19. Київська держава за перших руських князів

Частина перша. Київський князь Аскольд

А зараз перенесемося до Центральної України – у Київські землі, де у цей час відбувалися куди більш цікавіші процеси, ніж на Півночі. Ми усі перебуваємо у полоні традиційних історичних тлумачень та висновків. Тому часто не можемо адекватно оцінити очевидні факти. Для прикладу: історики настільки зациклилися на міфічному “покликанні варягів”, неіснуючому Рюрикові, Ладозі та завоюванні Олегом Києва, що виявляються не спроможними бодай помітити ті важливі події, які у цей самий час відбувалися у Києві. Їх це не цікавить. А дарма: тут уже у середині 9 століття набирає сили державне утворення, яка змусило заговорити про себе увесь тогочасний світ! І яке за декілька десятиліть переросте у могутню Київську імперію.

У той час, коли у Ладозі йде дрібна метушня та боротьба за владу між варязькою елітою, жителі Середнього Подніпров’я у 860 році організовують грандіозний військовий похід проти Візантії, який ледве не закінчився падінням Східної Римської імперії. Ця подія свідчить про наявність у тогочасних жителів сучасної Київщини могутньої держави, спроможної організовувати загарбницькі походи такого масштабу. Але історики уперто продовжують годувати нас міфом про якусь неіснуючу Північну Русь та Рюриковичів – творців першої держави східних слов’ян.

Що ж насправді відбувалося у 9 ст. у Середньому Подніпров’ї?

З попередніх розділів ми уже знаємо, що у 7-9 століттях в Україні існувало багато держав, які досягли досить високого рівня свого економіко-культурного розвитку. Через їхню територію проходило безліч торгових маршрутів. Частина з них були локального, місцевого значення. Інші навпаки – перетворилися на потужні артерії, по яких пульсували потоки міжнародної торгівлі. Одним із відомих світових центрів стає місто Київ. Цьому сприяло його вигідне географічне розташування: він знаходився на перетині найбільших торгівельних шляхів – волзькому (булгарському), хазарському та варязькому.

Столицею середньовічної держави найчастіше ставало місто, у якому було сконцентроване виробництво та торгівля. Тобто – зосереджувалися найбільші фінансові потоки. Отож, природно, що Київ не був якимось простим торгово-ремісничим містом. У силу свого географічного положення лише він міг стати столицею держави на Дніпрі. Причому, головним містом у Середньому Подніпров’ї Київ був уже багато століть поспіль – ще від легендарних скіфських часів (І тисячоліття до нашої ери). Причина та ж сама – тут уже здавна проходили міжнародні торгівельні маршрути.

Першим київським князем, відомості про якого дійшли до нашого часу, був Олег І. Князював у другій половині 8 століття. Він увійшов в історію дякуючи тому, що у 50-х роках разом із своєю дружиною здійснив грабіжницький похід у Чорне море. Внаслідок війни було спустошене узбережжя від Пропонтиди і до Синопа.

Наступником Олега І став Бравлин. Князював у першій половині 9 століття (до 40-х років). Цей князь також прославився, як відомий завойовник. Візантійські джерела зберегли відомості про його походи у Крим у кінці 8 – на початку 9 століття.

Ось як у “Житії Стефана Сурозького” розповідається про один із його походів. “…прийшло велике руське військо. Князь Бравлин, дуже сильний, полонив усі міста від Корсуня і до Керчі. Підійшов з великою силою до Сурожу і 10 днів люто там бився. А після закінчення десяти днів Бравлин увірвався у місто, розламавши залізні ворота”.

Захопивши Сурож, руси (українці) кинулися пустошити місто. Бравлин заходився грабувати храм Святої Софії. Але Божі Сили захистили церковні святині: з Бравлином трапилося незрозуміле – він вкляк і втратив здатність рухатися. Зрозумівши, що це йому покара за осквернення храму, князь дав наказ повернути усе награбоване церковне начиння. Але це не допомогло. Тоді він наказав покинути місто, залишивши тут усе, що військо захопило у Корсуні та Керчі. Але й це не врятувало його від паралічу.

У цей момент до Бравлина прийшло дивне видіння – йому явився Святий Стефан Сурозький і сказав: “Доки не охрестишся у храмі моєму, не вийдеш звідси”. Князь звелів покликати священника. Архієпископ Філарет провів обряд хрещення, після чого Бравлин зцілився і повернувся до нормального стану.

Це диво настільки сильно вразило очевидців, що майже усе руське військо вслід за князем прийняло хрещення. А Бравлин ще цілий тиждень провів у храмі, замолюючи свої гріхи. Після чого він вшанував храм Святої Софії та місто Сурож щедрими дарами. І лише після того повернувся до Києва.

Аскольд і Дір

Наступником Бравлина став князь Дір. Володарював у 40-50-х роках IX століття. Дехто з істориків вважає його міфічною постаттю. Ще інші переконані, що Дір був рідним братом князя Аскольда і управляв державою разом із ним. Стверджуючи подібне, вони опираються на повідомлення в українських літописах.

Попри те, що відомостей про князя Діра до нас дійшло надто мало, є усі підстави вважати його реальною історичною особою. На підтвердження можна навести свідчення давніх авторів. Наприклад, арабський історик і мандрівник Аль-Масуді писав: “Першим із руських царів є Діра, він має досить великі міста… Мусульманські купці приїздять у столицю його держави з різного виду товарами”. Подібне писали й інші арабські вчені.

Крім того, Дір не міг бути братом Аскольда. Згідно літопису вони у 882 році будуть убиті ладозьким конунгом Олегом. Виникає запитання: якщо Аскольд і Дір були братами, то чому після смерті їх похоронили не разом, а у різних місцях? Отож, усе свідчить про те, що князь Дір був самостійним правителем і володів Києвом в іншу часову епоху. Найбільш імовірно у 40-50-х роках дев’ятого століття.

Після Діра київським князем став Аскольд. Очолював державу з кінця 50-х років і аж до своєї загибелі у 882 році. Серед учених давно уже не вщухають суперечки стосовно цієї історичної постаті. Багато хто вважає, що такого діяча також не було в українській історії. Але ця точка зору є явно хибною. Князь Аскольд часто згадується в українських літописах. Крім того, про нього повідомляють іноземні джерела. І, нарешті, у Києві є місце, яке у народі здавна називають Аскольдовою Могилою. Саме тут, за переказами, й похований легендарний князь. Не міг український народ століттями зберігати пам’ять про людину, якої не існувало.

Ще частина істориків не може зійтись у тому, ким був князь Аскольд? І як він пов’язаний з конунгом Рюриком? Опираючись на літописи, вони стверджують, що Аскольд був воєводою, і у нього, нібито, був рідний брат Дір. У 862 році Рюрик відправив їх з військом на завоювання Константинополя. Але вони дійшли лише до Києва. Місто їм дуже сподобалося. Тому вони його захопили і відмовилися йти далі.

Рюрик у цей час вирішував свої майнові проблеми у Європі. Чим і скористалися брати: вони стали правити у Києві самостійно. Конунгом проголосили Аскольда, а його старший брат Дір став помічником та радником. Цим самим у московській історичній науці брати зажили собі недоброї слави сепаратистів, які підло зрадили “основатєля государствєнності Русі” Рюрика. За що їх потім і покарає Олег: у 882 році він захопить Київ, а негідників позбавить влади і уб’є.

Ось як про ці події розповідають офіційні літописні джерела. “Вирушив Олег, узявши багато своїх воїнів – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів… І прибули до гір київських. І довідався Олег, що Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїнів у човнах, а інших позаду зоставив. І сам прийшов, несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське, він послав до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: “Ми є купці, їдемо у греки від Олега і від Ігоря-княжича. Прийдіть-но обоє до рідні своєї, до нас”. Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: “Ви обоє не є ні князі, ні роду княжого. А я є роду княжого”. І винесли Ігоря. “А це – син Рюрика”. І вбили вони Аскольда й Діра…”. (Літопис Руський).

Якщо виходити з того, про що ми розповідали у попередньому розділі, то усі ці офіційні версії московської історичної науки видаються смішними. Тут, власне, взагалі немає про що сперечатися. По-перше, Аскольд аж ніяк не міг прийти у Київ у 862 році. З західних джерел відомо, що ще у 860 році русичі організували успішний похід на Константинополь. А очолював військо ніхто інший, як сáме Аскольд. Як це можливо було зробити, якщо (згідно офіційної версії) він захопить Київ лише у 862 році? Отож, Аскольд мусив з’явитися у Києві задовго до цього.

Другою помилкою є твердження про варязьке походження Аскольда. А чому раптом він мав бути скандинавом, а не українцем? Київська держава існувала уже сотні років. Невже киянам, які мали багатовіковий досвід державотворення, була потреба закликати на князювання когось із чужинців? Навіщо їм було ділитися із скандинавами доходами, які вони отримували від торгівлі?

Помилка третя – у Аскольда ніколи не було брата Діра (про що ми уже писали). Крім того, невже славетний київський князь, переможець двох візантійських імператорів, був настільки наївним, щоб дозволити убити себе якимось ладозьким пройдисвітам?

І, нарешті, останнє – а чому це Олег вирішив, що син Рюрика Ігор має право володіти Києвом? Хіба ця давня столиця полян-русичів коли-небудь належала його батькові? Насправді, ні Олег, ні Рюрик (якби такий існував), ні малий Ігор-княжич не мали жодних династичних прав на Київ. Вони тут були чужаками. Тому для виправдання незаконного загарбання варягами Києва й був придуманий міф про вбивство Аскольда і Діра у покарання за їхню зраду.

У деяких літописах Аскольда називають Осколд. Це дало підставу вченому Борису Рибакову висунути версію про те, що ім’я Осколд походить від слова “сколоти” (скіфи). Цим самим обгрунтовується скіфське (українське) коріння київського князя. З Рибаковим, звичайно, можна сперечатися. Але лише стосовно походження імені Осколд – воно не обов’язково є похідним від слова “сколоти”. Але стосовно українського коріння Аскольда сперечатися немає жодного сенсу – він дійсно був скіфом (русичем).

І нехай читачів не вводить в оману його нібито скандинавське ім’я. Це абсолютно ні про що не говорить. Зараз важко сказати, як князя звали насправді, але, без сумніву, його ім’я було українським. Можливо й Осколд. А варязьким воно стало лише внаслідок фальсифікацій. Заради традиції називатимемо його Аскольдом і ми.

Істориків також турбує питання про те, до якого княжого роду належали перші київські правителі. Хтось вважає їх представниками династії Києвичів, яку започаткував легендарний князь Кий. Хтось хоче пов’язувати їх із норманами. Але уся ця історія з пошуками династичного коріння свідчить лише про те, що на підсвідомому рівні про себе дає знати рабська психологія тих, хто цими пошуками займається. В уяві цих шукачів “голубої крові” лише та влада має право на загальне визнання, яка базована на давніх монархічних традиціях. І чим глибшим у часі є коріння правлячої династії, тим більшу повагу до себе вона повинна викликати.

Натомість ми надаємо пріоритет владі не монархічно-династичній, а патріотичній, демократичній, сильній та мудрій. Саме такі її риси є фундаментом процвітання держави. І у цьому контексті нам байдуже, до якої правлячої династії належали перші київські правителі. І чи належали взагалі. Головним є те, що були вони державниками та мужáми мудрими. З нами рахувалися – і це головне.

Якщо ж усе-таки говорити про династичне коріння Аскольда та його попередників, то, швидше за усе, вони не належали до жодної монархічної династії – ні української, ні європейської. Влада у Києві не передавалася за родинним принципом. А це давало змогу очолити країну не родичам, а кращим.

Отож, якою була Київська держава за часів князя Аскольда?

Згадаймо, як арабські автори Аль-Балхі, Аль-Істахрі, Ібн-Хаукаль та деякі інші повідомляли про існування на наших землях таких держав, як Куявія, Славія та Артанія. Якщо врахувати, що свідчення арабів відносяться до епохи 9 століття, то можна зробити висновок про те, що Куявія є нічим іншим, як Київською державою князя Аскольда.

Відомий український історик професор Михайло Брайчевський з цього приводу писав: “Куявія – це Київська Русь, тобто держава Аскольда. Вона охоплювала південну групу східнослов’янських племен з центром у Києві… За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів і південно-західна частина сіверян (з містом Черніговом)”. (М.Брайчевський “Перше (Аскольдове) хрещення Русі”).

Князь Аскольд проводив наступальну зовнішню політику. Зоною його інтересів був Кавказ (Грузія, Вірменія), Каспійське узбережжя (Табаристан, Персія), арабські країни і наші південно-східні сусіди – Булгарське царство та Хазарський каганат. Арабські джерела залишили відомості про кілька походів, які Аскольд у 60-х роках здійснив на узбережжя Каспійського моря. Зокрема, відомо про його похід на Абесгун, який знаходився на південному узбережжі Каспію.

Стосовно Булгару та Хазарії політика київського князя була поміркованою. Він розумів, що багатство та процвітання Русі залежить, у першу чергу, від розвитку торгівлі з цими країнами. Тому жодної військової акції проти них він не здійснив. І це не дивлячись на те, що Хазарський каганат у 9 столітті поступово втрачає свою колишню міць. Аскольд з легкістю міг підкорити Хазарію. Але він цього не зробив, маючи на це дві причини. Перша: каганат був одним із найбільших торгових партнерів України. І друга причина: Хазарія на той час уже не становила для нас жодної воєнної небезпеки. Навпаки, вона прикривала Русь від кочових племен, які загрожували їй зі Сходу.

Аскольд підтримував також хороші стосунки з мадярами (уграми). До цього вони традиційно жили між Середньою Волгою (Ітилем) та Середнім Уралом. Але у першій половині 9 століття угри здійнялися з насиджених місць і рушили у басейн річки Дон. Тут вони оселяться, але не надовго.

За кілька десятиліть під натиском печенігів мадяри вимушені будуть відійти у Нижнє Подніпров’я, де й створять своє державне утворення. Очолить цей міграційний рух вождь Олмош. Він же стане й першим правителем новоствореної держави. Аскольд візьме переселенців під свій протекторат. І навіть матиме дружні стосунки з Олмошем.

Але у 895 році угри, уже під керівництвом Арпада (сина Олмоша), покинуть Україну і вирушать далі на захід. Київський князь Олег їх безперешкодно пропустить. Мадяри, пройшовши повз Київ, перетнуть Карпати і осядуть у Середньому Подунав’ї. Тут вони підкорять місцеве слов’янське населення і, прийнявши християнство, створять сильну централізовану державу Угорщину. “Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами (вежі – кочові житла на колесах)… І, прийшовши зі сходу, ринулися вони через гори великі, що прозвалися горами Угорськими, і стали воювати проти слов’ян і волохів, які тут жили… А потім угри прогнали волохів і унаслідували землю ту. І сиділи вони зі слов’янами,… і відтоді прозвалася земля ця Угорською”. (Літопис Руський).

Велику увагу князь Аскольд приділяв взаємовідносинам з Візантією. Він організує проти Східної Римської імперії кілька військових походів. Знаючи київського князя, який вважав за краще збагачувати країну посередництвом торгівлі, а не грабіжницьких воєн, такі його дії стосовно Візантії видаються незрозумілими.

Але дивуватися не варто: усі його акції проти греків були продиктовані не якимось бажанням пограбувати і отримати матеріальний зиск, а зовсім іншим. А саме: 1) бажанням змусити Візантію піти на підписання вигідних для українських купців правил торгівлі; 2) не заважати русичам здійснювати будь-які торгові операції у басейні Руського (Чорного) моря; 3) добитися від Візантії дипломатичного визнання; (4) змусити її ставитися до Київської держави, як до рівноправного торгового і політичного партнера; 5) прокласти торговий шлях крізь протоки Босфор і Дарданели у Середземне море.

Перша війна Київської держави із Східною Римською Імперією сталася у 860 році і закінчилася гучною перемогою русинів. 18 червня 860 року 360 чайок (руських кораблів) з вісьмома тисячами воїнів на борту увійшли у Босфорську затоку і взяли в облогу місто Константинополь, або, як його називали в українських літописах, – Царгород.

Час для проведення військової акції був вибраний досить вдало: розвідники доповіли, що столиця Візантії залишилася без правителя – імператор Михайло у цей час на чолі 40-тисячної армії відправився у Малу Азію для ведення війни з арабами. Тому у місті залишився лише невеликий гарнізон. Флот також був виведений з гавані для боротьби з піратами, які турбували узбережжя імперії.

Облога Константинополя тривала цілий тиждень. І руси, враховуючи відсутність спротиву, легко могли взяти столицю. Але Аскольд не поспішав – його метою було не пограбування міста, а угода з імператором Михайлом. Тому облога була більше фактором залякування, аніж нападу. Аскольд очікував на повернення імператора.

Михайло, дізнавшись про напад русів, вимушений був залишити військо, яке уже без нього продовжувало вести військові дії проти арабів. Із загоном у кілька сот воїнів він відправився до Константинополя. З великими труднощами через систему підземних ходів їм вдалося проникнути у місто.

Імператор спробував організувати оборону міста. Але було зрозуміло, що столиця, рано чи пізно, буде здана. Тому Михайлові нічого не залишалося, як піти на переговори з Аскольдом. Результатом перемовин стала усна угода про те, що українці отримають викуп сріблом, золотом, тканинами, одягом та зброєю. Очевидно, що під час перемовин мова йшла й про торгові пільги для українців. Таким чином, з точки зору мети, яку ставив перед собою князь Аскольд, похід 860 року можна вважати його важливою стратегічною і політичною перемогою.

Але найважливішим наслідком походу 860 року було прийняття Аскольдом і його військовою дружиною християнства. Це було так зване перше Аскольдове хрещення Русі, яке усіляко замовчується офіційною історичною наукою. Але про це ми будемо говорити дещо пізніше. Тим часом…

Після походу 860 року Аскольдові не вдалося врегулювати відносини з Візантією. Напруження залишилося, і у 863 році воно вилилося у нову війну. Ініціатором знову став Аскольд. Очевидно, греки не дотримувалися досягнутих угод. І щоб змусити їх бути більш поступливими, київський князь розпочинає нову війну.

Було здійснено морський похід у Пропонтиду (Мармурове море), де руська ескадра у 863 році успішно атакувала Принцеві острови. І знову цей похід не можна назвати грабіжницьким. Для грабежу вигідніше було б напасти на візантійські володіння у Руському (Чорному) морі – це значно ближче і безпечніше. Натомість, руси, пройшовши протокою Босфор, запливли аж у Мармурове море. Для чого?

Можна зробити припущення, що візантійці не виконали вимоги Аскольда про вільний перехід українських торгових кораблів через протоки Босфор і Дарданели. Тому поява руського флоту у Мармуровому морі було демонстрацією сили і фактором тиску на імператора. Аскольд давав зрозуміти грекам, що руські кораблі (чи торгові, чи військові) будуть плавати через протоки і без згоди Константинополя.

У 866 році відбувся ще один похід князя Аскольда проти Візантії. Але на цей раз він закінчився важкою поразкою. Причиною невдачі став страшний шторм, який розкидав і потрощив руські кораблі. Аскольд, якому дивом пощастило врятуватися, із невеликою кількістю воїнів повернувся до Києва.

Через 8 років князь у черговий раз відправляється у похід. У 874 році українська армія знову стоїть під стінами Константинополя. Новий імператор Василь І Македонянин не захотів тривалих бойових дій і поспішив укласти з Аскольдом мирний договір. Руське військо переможно повертається до Києва.

Таким чином, можна зробити висновок, що Київська держава (Русь) в епоху князя Аскольда стає однією із найвпливовіших європейських країн. Причому, це проявлялося не лише у військовій міці та торгово-економічній величі держави, але й у спроможності українців на рівних вести діалог із будь-якою країною, яка вважала себе могутньою.

Вражає також якість українського суднобудування та рівень військово-морського мистецтва русів, їхнє вміння орієнтуватися серед безкраїх морських просторів і здатність забезпечувати військо усім необхідним під час тривалого плавання. Усе це дозволяло їм здійснювати успішні бойові операції далеко від рідних берегів. Згадаймо морський похід 863 року у Мармурове море (Пропонтиду). Він вражає, адже бойові дії відбувалися серед безкрайнього моря за тисячі кілометрів від України!

А зараз перейдемо до ще однієї події, яка відіграла важливу роль у житті Русі, і трагічно позначилася на долі не лише князя Аскольда, але й усієї країни. Традиційно прийнято вважати, що Україна була охрещена у 988 році київським князем Володимиром. Але в іноземних джерелах чомусь відсутні будь-які відомості про цю подію. Мовчать європейські хроніки. Нічого про хрещення Русі не повідомляють арабські автори. Навіть візантійські джерела зберігають мовчанку стосовно цієї події. І це дивує найбільше, оскільки хрещення князя Володимира було справою Константинопольської патріархії. Подія була далеко не ординарна: навернення до християнства наймогутнішої держави Європи – Київської імперії князя Володимира. Отож, хто-хто, а греки, які нас навертали, мали би про це написати.

Причина такої дивної мовчанки дуже проста: насправді, хрещення Русі відбулося значно раніше – ще у 860 році за часів князя Аскольда. Ось про цю подію у давніх джерелах свідчення якраз і збереглися. Згадки про навернення рýсів до християнства нам залишили візантійці Микита Пафлагонський, Лев Граматик, Симеон Логофет та інші. Але найціннішими є спогади константинопольського патріарха Святого Фотія Великого, який був очевидцем тих подій. Усі автори однозначно називають Аскольда князем, який приніс християнство на Русь.

Саме тому у кінці 9 століття, тобто, у часи князя Володимира, Україна уже давно вважалася християнською країною. Прийняття Володимиром у 988 році християнства світ розглядав лише як його особисте хрещення, а не як християнізацію цілої країни. Тому європейські хроністи та арабські автори й не надали цій події особливого значення.

Отож, давайте знову повернемося до подій 860 року, коли українські війська на чолі з князем Аскольдом стояли під стінами Царгороду. Війна закінчилася усною мирною домовленістю і армія з багатими дарунками повернулася до Києва.

Перед тим, як українці залишили Константинополь, відбулася особиста зустріч князя Аскольда з імператором Михайлом ІІІ. Під час зустрічі володар Східної Римської імперії запропонував Аскольдові прийняти християнство в обмін на заступництво та усілякі блага. Київський князь обіцяв за якийсь час дати відповідь.

Після повернення до Києва Аскольд відправляє до Візантії послів, які повідомили, що князь прийняв пропозицію імператора. І попросили прислати вченого християнського місіонера для здійснення обряду хрещення. Константинопольський патріарх створив Київську митрополію, яку очолив єпископ Михаїл. Він же й був направлений до Києва для проведення християнізації Русі.

Місіонер, прибувши до Києва, провів цикл проповідей. Вирішальним фактором, який прискорив обряд хрещення, було так зване Євангельське диво. Ось як ці події описав імператор Костянтин Багрянородний. “Коли цей єпископ дістався столиці русичів, каган звелів скликати віче. Тут була присутня велика кількість простого люду, а головував сам каган зі своїми вельможами і сенаторами… Почали дискутувати про віру свою та християнську… Єписком розкрив Євангеліє і почав проповідувати про Спасителя і Його чудеса… Руси, слухаючи благовісника, промовили до нього: “Якщо ми не побачимо чогось подібного,.. ми не хочемо вірити”… Вони попросили вкинути до вогню Євангеліє, даючи обітницю неодмінно навернутися до християнського Бога, якщо воно залишиться у вогні неушкодженим. Тоді єпископ, звівши очі і руки свої догори, закликав: “Господи, Ісусе Христе, Боже наш! Прослав і нині святе ім’я своє перед очима цього народу”, і кинув священну книгу до палаючого вогнища. Пройшло кілька годин, вогонь згас, і на попелищі виявилося Євангеліє, зовсім ціле і неушкоджене… Побачивши це, варвари, вражені величчю дива, негайно почали хреститися”.

Першим прийняв обряд хрещення князь Аскольд з сім’єю, за ним його найближче оточення. Але ми не повинні перебільшувати значення описуваних подій. У нас немає жодних підстав говорити про масове хрещення Русі. Насправді, християнізувалася лише частина суспільної верхівки, хтось з Аскольдової військової дружини і, можливо, якийсь мізерний відсоток городян. Не виникає сумніву, що абсолютна більшість киян і жителів інших кількох сотень міст Русі виявилися байдужими до нової віри, вважаючи давні дідівські вірування єдино правильною національною релігією. Те ж саме можна сказати й про сільських жителів – вони стовідсотково залишилися язичниками.

Прийняття Аскольдом християнства приведе до різкого невдоволення серед населення країни і до падіння його особистого авторитету. Християнізація в очах простих русичів бачилася, як акт зради. Відповідно – князь-християнин сприймався ними, як віровідступник і ставленик греків. Це й стане причиною його майбутньої загибелі.

Князь Аскольд, бачачи, що населення негативно сприйняло його охрещення, не наважився розпочати масову християнізацію Русі. Тому усе закінчилося лише показовим наверненням до нової віри суспільної еліти. Але князеві цього було достатньо – в очах Константинополя Україна стала християнською країною.

Насправді, вона й надалі залишилася державою, у якій панувала Православна Віра. Тут ми хочемо наголосити, що традиційні вірування українців, які звично прийнято вважати язичницькими, насправді, називалися Православними. Назва походить від слів “славити Праву”. Тобто – славити Божественний Закон, який править Всесвітом. Цей Вищий Закон і сяючий Духовний світ, у який після смерті відходять душі померлих, називався Права. Пізніше ієрархи східної гілки християнства, бачачи, який спротив християнізація матиме в Україні, спробують поєднати християнство і язичництво. Ними буде введено у насаджувану християнську віру елементи давніх українських звичаїв, традицій та свят. А заодно буде запозичено і назву – Православна Віра.

За якийсь час невдоволення серед народу стихне, оскільки Аскольд не примушував людей відмовлятися від Православ’я. Перехід на нову віру був справою добровільною. Але після останнього походу Аскольда у 874 році, коли його військо стояло під стінами Царгороду, а імператор від безвиході шукав порозуміння з переможним князем, ситуація поступово починає змінюватися. Однією з умов домовленості, досягнутої з Василієм І Македонянином, була вимога посилити християнізацію України. Аскольд погодився – в обмін на багаті дари візантійців та обіцянку особистої дружби і приязні імператора.

Повернувшись з походу, Аскольд розпочинає наступний етап християнізації своєї країни. Тепер українців уже силою змушували приймати нову віру – спочатку насильно хрестили воїнів, за ними киян, а далі й жителів інших міст. Що одразу ж викликало хвилю народного невдоволення. Князь – славетний полководець, неперевершений мореплавець, особистий приятель візантійського імператора і улюбленець народу – тепер став ворогом номер один усіх українців. “Та відвернув Бог своє лице від них, бо були ті князі у греків хрещені” – написав про ці події невідомий автор “Велесової книги”.

Наслідком такої внутрішньої боротьби стала змова, в результаті якої у 882 році князь Аскольд був убитий. Але це не був лише бунт “низів”. Без сумніву, у релігійному заколоті були задіяні також люди із його особистого оточення і армійська еліта. Інакше, як би змовникам вдалося настільки наблизитися до князя, щоб отримати змогу його убити. Хоча можливий варіант, що верхівка лише скористалася народним невдоволенням задля усунення Аскольда. Хтось, можливо, претендував на його місце.

Таким чином, внаслідок релігійного протистояння князь Аскольд був убитий. Після його смерті масова християнізація України-Русі припиняється. І аж до князя Володимира це питання ніхто більше не підіймав. Усі ті, хто уже мав нещастя бути примусово охрещеним, відмовляються від чужої їм іудейської релігії та повертаються до української Православної Віри.

Хто став наступником князя Аскольда наразі невідомо. Можливо хтось із членів його родини, або ж котрийсь із бунтівної військової еліти. Також не виключено, що після смерті князя міжусобиці не припинилися. Якби у Києві після смерті Аскольда з’явилася яскрава особистість, то історики, без сумніву, нам би про це повідомили.

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Р.19. Київська держава за перших руських князів Reviewed by on . ­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів ­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів Rating:
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1