Sunday , 15 July 2018

Home » Culture » Між двох країн

Між двох країн

Between Two Countries

Print Friendly, PDF & Email

Юлія Мостова (Ванкувер, www.mostiki.com)

Я часто зустрічала історії людей, які живуть «на дві країни». Вони однаково люблять обидві, бачать у кожній свої привабливі й негативні риси. Тим не менш, у кожній з них вони відчувають себе як вдома, з радістю повертаються і мають свободу бути тими, ким вони є. Завдяки таким симбіозам народжуються щасливі родини, професіонали своєї справи й навіть книги. Ще  задовго до переїзду я натрапила на блог Ольги Котрус (http://spirit-of-paris.me) і згодом виявилося, що життя між Парижем і Києвом надихнуло її на написання книги «Місто, яке мене з’їло». Так само, переїзд з Лондона до маленького данського міста спонукав Расселл Хелен до написання бестселеру «The Year Of Living Danishly» (https://www.amazon.com/Year-Living-Danishly-Uncovering-Happiest/dp/1785780239). В обидвох книжках імміграція проживається як контроверсійний, але цікавий досвід, який допомагає зрозуміти себе й своє місце у світі.

Та сьогодні про тих, хто «застряг», загубився або опинився на роздоріжжі. Сьогодні про болісну імміграцію і про те, як вона обмежує і закриває людину. Це явище можна назвати відмовою приймати реальність. Також дехто схильний вживати термін «безперервність ідентичності» – це зв’язок між людиною у минулому і тією самою людиною у теперішньому. Часто під час імміграції відбувається болісний розрив цього зв’язку. Для детальнішої інформації можна звернутися до виступу Світлани Реймер на американському TEDex

Я не психолог чи соціолог, а просто спостерігач.. У Ванкувері ми лише третій тиждень і поки відчуваємо себе напівтуристами-напівприїжджими. Я крок за кроком відкриваю нові сторони міста й риси місцевих жителів, чомусь дивуюсь, а в чомусь ще раз переконуюсь. Одним словом, розвідую місцевість. Та історії українців, які у Ванкувері вже півроку й більше, мене вразили. У їхніх розповідях я почула про те, чого боялася найбільше. Їх мучить невизначеність і загальмованість: вони ніби вже й звикли до тутешнього життя, але їхній погляд спрямований в Україну, а думки – до найшвидшого повернення назад. На жаль, з цим зіштовхується левова частка новоприбулих. Хтось розчаровується, хтось опускає руки або ж просто не може знайти своє місце у новому соціумі.

З легкої руки я нарекла це явище синдромом «між двох країн», зовсім не претендуючи надати йому науковий статус чи поставити клеймо на долі тих, хто стикнувся з подібною проблемою. Тож далі про те, що я маю на увазі, говорячи про «синдром».

Рожеві окуляри й очікування легкого безхмарного життя

Ви вірите в «американську мрію»? Чи ж бо в «канадську»? Я – ні.

Нам пощастило, бо ми їхали на все готове: житло, роботу, медичне страхування тощо. Цьому передувала праця та довготривалі стажування мого чоловіка Андрія, його цілеспрямованість та спеціальність у сфері ІТ, яка нині потребує нових кадрів та готова платити за їхній переїзд. Імміграція несе за собою труднощі різного характеру – від фінансових до психологічних. І, якщо у матеріальній частині є «подушка безпеки» у вигляді компанії-спонсора, то від розчарувань чи нездатності інтегруватися в суспільство вберегтися майже неможливо.

На жаль, більшість історій не схожі на нашу. Ці історії про пошуки кращої долі, нестабільність, нічні зміни, орендовані кімнати на окраїні міста і довгий шлях до середнього класу. Вони вимагають стійкості, сили волі й важкої праці над собою. Не знаю звідки – можливо, з кіно чи розповідей «щасливців» – хтось вірить у те, що на нього чекають з відкритими обіймами й пропозиціями престижної роботи.  На жаль, ні. Імміграція – доволі серйозний крок. І, якщо це крок в нікуди, то варто серйозно спитати себе, чи варта гра свічок. Чи вистачить віри у свої сили, ентузіазму, завзяття. Чи здатні ви бути відкритим до нового – мови, культури, законів і навіть іншої спеціальності. І в той же час, чи вистачить внутрішньої сили залишитися собою, не втратити ту «безперервність ідентичності», відчувати себе щасливим.

Як не розчаруватися? Мабуть, відповідь лежить на поверхні. Можна провести аналіз усіх плюсів й мінусів, чесно відповісти на питання, зазначені вище, або ж поспілкуватися з тими, хто мав досвід імміграції – успішної чи болісної. Мені легко говорити, бо я молода, трошки наївна і трошки авантюристична. Та я вірю у силу людей і слова Олександра Олеся – «тільки той досягає мети, хто йде».

Ізольованість

Добре це чи погано, вирішуйте самі. Я знаю сім’ї, які впродовж всього «заокеанського» життя перебувають в українських/російських районах, уникають спілкування з представниками інших країн і категорично (більш того, демонстративно) не вчать англійську. Ну й дійсно, навіщо вивчати мову чи заводити іноземних друзів, якщо навколо одні «наші»? Таку поведінку вони часто-густо виправдовують бажанням не втратити коріння чи «американізуватися» повністю. Коли ми остаточно прийняли рішення про переїзд, я почала старанно штурмувати Інтернет запитами на кшталт «українська організація Ванкувер», «український борщ Ванкувер», «українська бібліотека/школа/танцювальний ансамбль» і, найголовніше, «український майстер манікюру». Мені здавалося, що білокрилий боїнг перенесе мене за тисячі кілометрів і я казковим чином потраплю в ще одну Україну – тільки з іншою мовою, вищими цінами й ведмедями на дорогах. Мабуть, всі час від часу тут мріють про свіжий «Київський» торт і з любов’ю згадують майже копійчаний безлімітний Інтернет. Та, на жаль, Україну не вмістиш у валізі, й, ступивши з літака, ви потрапляєте в державу зі своїми порядками й правилами.

Тим не менш, це не привід ізолювати себе від всіх і вся, розділяти людей на «своїх» і «чужих». Я не заперечую, що є інтроверти й екстраверти, люди з різними ситуаціями і обставинами. Та на мою суб’єктивну думку, всі ці обмеження ні до чого. Це шанс знову побути дитиною, яка прагне до всього нового, не боїться ставити дурні запитання та з непідробної щирістю пізнає все довкола – будинки, звичаї, побут і, найцікавіше, людей. Їх так багато і всі вони дуже різні. Особливо в мультинаціональній Канаді: іноді здається, тут можна знайти співрозмовників з усього світу. Тож, як я люблю казати, все в нашій голові. Не бійтеся вчити іноземні мови, розмовляти ними – нехай з помилками й акцентом. Це обмежує лише нас самих. Можна мати друзів різного походження, кольору шкіри й віросповідання. Руйнування цих невидимих стін дозволить дивитися на світ справді відкритими очима. Та це абсолютно не заважає готувати вдома борщ, святкувати Меланки з українською діаспорою та передивлятися «Вечори на хуторі біля Диканьки» замість «Один вдома».

Зневіра

У будь-якій статті про психологічний аспект імміграції Ви знайдете перелік стадій, які обов’язково проходить кожен. Одним з найпопулярніших підходів є представлення етапів у вигляді U-кривої або поняття «культурного шоку» Калерво Оберга.

Спочатку, звісно, все вражає, дивує й захоплює. Потім Ви звертаєте увагу на недоліки. А коли приходить розуміння, що «добре там, де нас нема», настає депресія. Найсумніше трапляється, коли людина буквально «застряє» в цьому стані й опускає руки. Вона повторює собі, як мантру, «краще не буде», «мову мені не вивчити», «завжди буду працювати касиром» і т.д. Звісно, з таким налаштуванням існує ризик, що мантра перетвориться на реальність. Та все не так печально. Так, будуть труднощі – безліч труднощів, підйомів і падінь. Будуть болісні поразки, зломи особистості, внутрішня боротьба. Вирватися з депресії допоможе спілкування з людьми, які вже пройшли свою частину шляху, або ж підтримка найближчих. На жаль, іноді не обійтися без допомоги психолога. Та тут не можна не згадати одвічно істинні слова нашого улюбленого поета: «борітеся – поборете». Це шанс стати тим, ким мріяв. Змінити кар’єру, перевчитися, створити нового «себе».

Шлях інтеграції може зайняти від півроку до десяти, бо усі ми – індивідуальні і історії нашого життя теж. За успіхом  стоятиме безперервна роботи над виходом із зони комфорту. Для когось це спілкування англійською, низькооплачувана робота чи боротьба з некомунікабельністю. Ті, хто думають, що зміна місця проживання змінить його життя вмить, як у казці, помиляються. Можна втекти від людей, стереотипів чи українських реалій, та від самого себе не втечеш. У будь-яку подорож чи переїзд ми завжди беремо самих себе – зі своїми уявленнями, досвідом, вразливостями й комплексами.

У жодному разі те, що я пишу, не є універсальним, об’єктивно правильним і обов’язковим. Усі ми різні, і долі наші теж. Я пишу це, як бачу, як відчуваю на даний час. Я борюся з власним максималізмом, іноді перестаю вірити в те, що мрії залежать від докладених до їх виконання зусиль. Та ніколи не погоджуся, що імміграція – це втеча. Це сміливість і завжди ризик. Я повсякчас чую історії, як українці переїжджають, не знаючи, що робитимуть і де житимуть, але маючи ціль. А потім невпинно працюють і втілюють мрії в реальність. Постійно запитую себе, чи вистачило би мені такої сміливості, й не находжу відповіді.

А Ви б змогли ризикнути заради мрії?

Між двох країн Reviewed by on . Юлія Мостова (Ванкувер, www.mostiki.com) Я часто зустрічала історії людей, які живуть «на дві країни». Вони однаково люблять обидві, бачать у кожній свої приваб Юлія Мостова (Ванкувер, www.mostiki.com) Я часто зустрічала історії людей, які живуть «на дві країни». Вони однаково люблять обидві, бачать у кожній свої приваб Rating: 0
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1