Sunday , 17 June 2018

Home » Culture » Спогади воїна Дивізії Галичина – коли мир страшніший за війну (Ч.1)

Спогади воїна Дивізії Галичина – коли мир страшніший за війну (Ч.1)

Memoirs Of the Warrior - when Peace is Worse than a War p.1

Print Friendly, PDF & Email

Спогади Воїна – коли мир страшніший за війну (Ч.1)

Упорядкував Мірко Петрів (Ванкувер) – публікується вперше

Ростислав Петрів перед війною

Записки Ростислава Дениса «Дизя» Петріва знайдені в родинному архіві. (правопис оригіналу, де не можна розшифрувати письмо ставлю хххх)

Служив у Дивізії Галичина. Успішно вирвав був свою десятьню із Брідського котла. Воював проти комуністичних партизан у Словаччині. А на кінець війни воював проти Тітових партизанів на Словенії, де був ранений в стегно, і як бачимо з опису, опинився у військовій лікарні. Далі оповідає:

І

Травень 45 року. Ніхто нічого не знає. Майже цілковитий хаос.

В полевій лікарні Ново Цельє масово звілняють сяк-так вилікуваних ранених. Між них попав і я. Дали карточку звільнення і післали на «фронтлайтштельле» у містечко Цельє. Зголосився там і я, дістав дещо їсти та розвідався де і куди податися, щоб знайти свою частину. Кажуть – моя частина стоїть десь коло Марбурґа (над Дравою). Розвідався на залізничній станції: потяги не їдуть, залізничу лінію перервали партизани. Гарна історія – що робити? Усі усюда бояться партизан, бояться майже цього слова. Залишитися в цій «дірі», зрезиґнувати хочби з найменшої можливості дістатися до своїх не подобалося мені. Обдумав ціле положення та постановив пішки манджати до Марбурґа.

В місцевому маґазині зброї дістав Scharfschutergewehr-а та зорганізував дві пістолі та наплечник. Муніції дістав досить, можна було цілу сотню нею постачити. З харчевих возів стягнув стільки пров’янту, скільки в наплечник змістилося. Змучений «організацією» положився я вечором на сінник та передумав цілий план: шкода що я одинокий українець між цією мішаниною німців, хорватів та руських (козаків); шкода що з них усіх ніхто не прилучився до мого плану, їм ця мандрівка за рисковна. Отже, прийдеться самому манджати. Черевики були в мене ще майже нові, однострій також. Для безпеки та маскування віддер я вечором усі підстаршинські «ліди» та відзнаки. До косхххлиш ххххх  бракувала мені лише карта околиці, але де її тут дістати. В [1]«шрайбстубі» мали, але тяжко буде її викрасти. Передумав ще раз усе від початку та заснув.

Спав твердо та глибоко. Збудив мене холод, забув вікно замкнути. На дворі сіріло. Час зникнути, шукати за мною не будуть. Убрався, перекинув наплечник, перевісив кріса, запхав пістолі у великі кишені масківної блюзи та нишком подався на коридор. Заглянув у канцелярію, нікого там не було. Настільний календар показував 5-го травня, на будильнику бракувало 15 хвилин до 3-ої ночі, на столі лежала карта «Унтерштаєрмарку». Зложив її, запхав в кишеню та зник з будинку. Вартовому при воротах сказав що йду на зал. станцію, на що він муркнув [2]«Гав аб».

По 15 хвилинним ходу був і за місточком та подався здовж заліз. тору напрямом на Марбурґ. Перші дві чи три години манджав жваво, підспівуючи дещо під носом. Нікого та нічого не було видно. Партизани спали мабуть або може й їх цілковито не було. Ранішня мряка не дозволяла далеко глядіти. Моя права нога почала дещо боліти, ще недавно загоєна рана не була призначена до такого маршу. Сонце з’їдало поволі молочну заслону і змусило мене поволіше та обережніше посуватися, щоб, як щоб направду які небудь партизани були, в кожну хвилину цілковито зникнути з поверхні землі. В одному ліску, доходила мабуть 10-та година, заліз я в густі корчі, прикрився як міг та чекав на вечір. Попоїв дещо, закурив цигарку та й заснув.

Вояки 1-го (29-го) полку у передкапітуляційному відступі з фронту на Захід. Фото з сайту galiciadivision.national.org.ua

Збудила мене нім. мова – залізничники провіряють дрезиною штреку. Спитав їх, чи [3]партіс не бачили? [4]«Uns hab keine xxx augsxxxx» дали мені знати та поїхали дальше в напрямку Целья. Я позбирав мої [5]манатки , та поманджав. Зишпнув карту, перевірив, обрахував і дійшов до висновку що в 3-ох днях дійду до Марбурґа. Манджав дальше, старався залишитися непоміченим, обминав зал. станції та приштречні блок-хатки та бункери. Чорт їх знає чи не зробили б з чоловіка дезертира.

Вечоріло. Присів в корчах щоб дещо відпочити та з’їсти. Мандрував дальше та шукав місце на нічліг. Хотілося скоріше до своїх, до моїх частин, моєї чоти. При вечірному холоді йшлося легше. Щоб скоріше дійти до мети, постановив також ніччю машерувати хоч самітна нічна мандрівка не дуже приємна. Боязнь це прикмета майже кожної людини – думав я – партизани бояться нічної мандрівки мабуть так само як і я. Спробував і мені вдалося. 3-ого дня ранком стояв я на одному з останніх горбів та вираховував що до Марбурґа мабуть ще 15км. Розглядав околицю та побачив – це ж штовкнуло моє серце майже аж до п’ят – повзи, сов. повзи Т34. Чортове насіння!

Поглянув докладніше далековидом мойого кріса та прокляв себе і цілий світ. Це ж повзи славної РСЧА а ці піхотинці це мішанина «сов. бойцов» та тітовських вояк, болгар та румунів. Переглянув цілу частину від чола до «хвоста» та майже призабув моє «щасливе» положення. Покищо сидів я безпечно під корчами та молодими деревами на стрімкому горбі. Витягнув з наплечника шматок хліба, отворив яку попало консерву та почав їсти та передумувати наново моє положення. Глянув на карту. Сов. повзи – вони мабуть прорвалися з мадярських низів і машерують здовж Драви на захід щоб нім. балканській армії відрізати дорогу відступу через Марбурґ та Кляґенфурт. Отже залишилося мені лише одно: ліворуч марш напрямком захід оздовж Драви.

Передумав ще раз, зліз з горба і подався горбами, горами та лісами, минаючи села, оселі й хати на захід. Хоча нога дошкульно перешкоджала, волікся я цілий день і цілу ніч і слідуючого ранку манджав уже вздовж Драви. Вздовж Драви їхали, манджали та воліклися розбитки та рештки нім. армії, тисячі мужів, возів, авт. Цей вузький гірський гостинець забили вони до останку їхніми возами та зброєю. Ця здеорганізована маса посувалася як це мені здавалося, раком, більше назад як вперід. Я переліз з правого на лівий берег Драви та манджав знову лісом та верхами на захід. Ще два рази на дві доби я положився дещо відпочити.

Якраз заплющив очі та хотів придрімати, та зірвали мене на ноги вибухи гранатометних стрілен та скорострільне цокотання. Це мабуть чоло колони потрапило на спротив. Подався сейчас на дорогу і до чола. Ворога не видати. Гостинець залишає в цьому місці долину Драви і пнеться праворуч серпентинами вгору до Айзенкапель. Цю частину гостинця взяли партизани під вогонь і стріляють на кожного що спробує дертися горі дорогою. Я зник у лісі та поліз на першу ліпшу гору, щоб дещо краще зорієнтуватися. З цього обсерваційного горба лежало усе перед мною як у вишкільному таборі при теоретичному вивчанні тактики бою. Зліва від серпантинної частини гостинця у глибокій дебрі розташувалися 2 хххх (4 штуки) 8см гранатометів, перед ними на гребені гори мабуть сотня піхоти із 2 тяжкими скорострілами. З права не міг нічого та нікого знайти, мабуть за малі були парт. сили щоб виставитися обстрілові цілої маси нім. частин що стояли вздовж гостинця над Дравою. З моєю 1 чотою 1 ої сотні 1 го куреня 29 полку обчистив я був цю халепу в 2 – 3 годинах.

Я поліз знову долів на дорогу щоб спантеличеним німакам вияснити їх положення. Але, але! Це не була нім. армія 41 року! Ця здеморалізована купа нім. вояків не хотіла і слухати, що їх стримує лише не ціла сотня партизан. Нім. старшини були ще більш безголовні. Вони призвичаїлися на Югославії до доброго життя без боїв та парт. Нападів, до життя серед жінок та з усіми можливими вигодами. Одному Гавбшманові (сотнику) грозив я навіть пістолею, але ті  збаламучені та здеморалізовані бабії боялися і скидали відповідальність на тих « von ober» (з гори), на цілий кілометр позаду стояло декілька повзів типу «Тигр», їх треба б негайно командувати на чоло колони, вони прочистили б дорогу! Але! Дорога забита та заблокована возами, автами та тяжкою зброєю. Ніхто не хоче уступитися ні місця зробити. Куди їм з цим добром? Залишилася лише одна можливість – долів у Драву! Але! Нім. вояки хотіли забрати їхні манатки навіть «in die xxxxх» (до хати). Я грозив, благав, хотів їх усіх переконати що це одинока можливість вирватися звідси на зайти «in die Nxxxb». Нічого не помогло. Ці твердолобі нім. «бавери» не хотіли.

Цілковито вичерпаний та зрезиґнований поліз я пополудні ще на мій обс. горбок. В між часі стягнули партіс більше сил і обсадили ще декілька горбів здовж дороги. Я придивився до терену та постановив вечором чи ніччю перелізти їхні лінії. Щоб їх трішки подразнити, я прицілився до перших із них із кріса та потрапив гранатометну муніційну скринку. Блиск, грім і дим – одного гранатомету менше. Другим стрілом потрапив мун. коробку скорострілу англ. продукції. Я обсервував через далековид як парт. скорострільчик здивовано змінив коробку. Я прицілився ще раз і ще раз потрапив в коробку. Парт. скорострільчик змінив її ще раз і збентежений моїми стрілами поліз назад і сховався. Не знаю чому я три рази на мун. коробки прицілився. Мені було мабуть жаль тих партизан стріляти. Вони ж в святому переконанні боролися за їхню батківщину проти нім. окупантів. Вони ж боролися за ці самі цілі, що й наші укр. партизани. Вони воюють за іхню вітчизну, за свободу Югославії.

Вже вечоріло. Зліз з горба і пішов в ліс. Попоїв та чекав вечірної мряки та нічної темноти. Обдумував всі можливості та перешкоди та способи їх перемогти. Ще раз поліз я на мій обс. горб та розглянув терен вечором. Із кріса стрілив кільканадцять разів в напрямі парт. лінії та подався бігцем в ліс, звідки обережно зліз униз та почав поволеньки драпатися вгору до парт. лінії. Місяць сидів десь за хмарами, нічого докладного не було видно. Це сприяло мойому планові. Я драпався поволеньки та обережно горі. Нараз стало ясніше, місяцеві скучилося сидіти нишком за хмарами, він кинув одним оком через діряву хмару на землю. Я притиснувся як міг долів та глянув горі. Яких десять метрів понад мною побачив я цівку кулемету та голову партизана з черв. зіркою на шапці. Не знаю чи мене світло місяця чи ця черв. зірка подразнила: я прицілився з пістолі та бахнув вогнем партизанові між очі.

ІІ

Вмить обернувся та скочив долів. За мною посипалися постріли та вибухи ручних гранат. На моє щастя місяць сховався знову. Як на шалену кличку партизани почали стріляти на цілій лінії та на кожну підозрілу тінь. Я поліз знову назад та сховався в лісі. Проклинав себе за цей стріл, проклинав місяця та усе і уся. Пробував ще два рази продертися та не вдалося. У цій темряві то тріскотіло під ногою галуззя то покотився долів камінь. На кожне таке зворушення нічної тиші сипали «партіс» вогнем усіх їхніх калібрів. Зрезиґнований та змучений крутився я без цілі з гори на гору. Голова боліла мене, я був близько розпуки. Над ранком знайшов малу скельну печеру, поліз туди та заснув.

Збудився десь пополудні. Ще раз поліз на обсерваційний горб. Тепер не було і мови продертися, на кожнім метрі лінії сидів партизан. Я зрезиґнував цілковито з пролому та пішов на гостинець. Між німцями довідався, що вони постановили здатися в полон. «Лише 3 дні, для перевірки паперів, опісля пішлють усіх домів» – запевнювали вони. Я їм тих 3-ох днів не вірив, але не хотів їх у їх переконанні дразнити. Я передумував моє положення. Прорватися самому не можливо, в полон іти – це друга справа! Як українець, для них отже «русский», а як такого поставлять під стіну або передадуть москалям. Це мені не смакувало!

Крутився ціле пополудне між «вермахтівцями» та присівся вечором до ватри щоб трохи загрітися. Прислухувався їхніми оповіданням. В мої голові вешталася думка «що ж мені робити?» Безвихідне положення. Приплющив очі та пробував заснути. Не міг. Перед очима з’явилися образи, неначе фата морґана: Львів – Високий Замок, Лиса Гора, а там вдалі Знесіння, Збоївка, Замарстинів, Голосько, Янівське, Городок, Стрийська, Зелена, Личаків. Величава панорама нашого Львова, катедра св. Юра, ратуш, вежі церков, зелена смуга Брюховицького  лісу, вдалині вежа Чорт-Скали. З’явилася наша хатка на Замарстинові. Не міг заснути. Витягнув з кишені знимки та розглядав. Пок. батько усміхався до мене його добрими очима. Мама, бабуся – що роблять вони? Мої брати та наша шкільна чвірка – партія «не журися – якось воно буде». Де вони тепер? Знайшов також знимки товаришів зброї. Цього підпоручника поховали ми на Словаччині, ройовий Вірщук ранений, ройовий Мамалиґа та інші. Що сталося з ними? Закурив цигарку, сховав знимки.

Передумав майже сотий раз моє положення. Українцям іти в неволю неможливо! Але хто докаже мені що я українець? На чолі не стоїть написано. Не для чорта змусив мене мій пок. Батько та мучився зі мною мій старший брат при навчанні нім. мови. Тепер придасться вона мені. Мій план застрашив мене. Треба б докладно передумати та систематично виконати, щоб не попасти в сліпу вуличку. Військову книжку, та ці знимки, які могли б мене зрадити кинув я в вогонь. Якщо за книжечкою питатимуть – просто загубив. Треба б мені мати і нім. імя і прізвіще, моє правдиве не пригодиться – отже як називатимуся? Ну ж кожний другий німець це Фріц а кожний третій це Мілєр. Чому б мені не бути Фріц-ом Мілєр-ом, до цього самішним ґефрайтер? Моя нім. мова була не дуже чистокровна, але на що ж існує на світі Горішний Шлеськ? Мішай, чоловіче дещо польського «псякрев» та «пйорунє» і ти 100% шлеський земляка – обершлезієр.

Слідуючого ранку рушила ціла «дорога» на схід у Марбурґ. Між ними і я – новоспечений санішитсґефрайтер обершлезієр Фріц Мілер. Доходили до Марбурґа. Уже другий день живу німцем, присвоїв собі деякі питомі вислови нім. військової мови а також стараюсься вишліфувати мою вимову. Дотепер ніхто мною не піклувався, ганять нас усіх як стадо худоби. Ніхто не звертав на мене уваги, бо ж тут багато пів-німців, хорватів і т.п. Прислухуюся тут і там до розмов. Німці переважно переконані що їх після провірки паперів пустять домів. Дехто сумнівається але тих менше.

Ввійшли в місто. Мені вдається відлучитися від колони та перейти на зал. двірець,  забитий потягами з нім. полоненими. Декілька разів питають мене стійкові куди я вештаюся, але вдається мені їх переконати, мовляю шукаю води. Вкінці щоб не звести на мене підозріння, влажу в останній вагон потягу, в якому переважно цивільні австрійські залізничники з родинами. Вагон порожний і я кладуся в кут. Пополудні відходить потяг за потягом, одні на північ, другий на полудні. Двірець опорожнюється і вкінці стоїть лише наш потяг. Починає злегка вечоріти і здається мені що цей потяг залишать. Як цілковито стемніє, зникну звідсіля, попробую ще раз моє щастя – проскочило головою.  Але…

На двірець вмашерувала чота тітівців і обставивши потяг, вигнала усіх з вагонів. Повели нас. Кудою? За мало я знав це містечко щоб докладно зорієнтуватися але за це хтось із німців пізнав вулиці і вмить знала уся колона: до в’язниці.  Поволеньки, бо до цього змушували нас старики, жінки з малими дітьми та немовлятами, вмашерували ми на в’язничне подвір’я та уставилися в партову колону. Відбирають у нас гроші, ножі та т.п. у цивілістів відбирають валізки та клунки. З великою бідою вдається матерям дещо з їхніх пакунків врятувати, стараються дістати принайменше дещо теплішого одягу та пеленок для найменших.

Найбільше крику та шляку спричинює заквартирковання. Розривають жінок від мужів. Мене ще з десятком іншими ведуть на 3-ій поверх. За нами замикають незчисленні двері і ґрати і вкінці ми у нашому такому помешканні. Сідаємо кожний на свойому ліжку і чекаємо дальшого. Приносять нам по кускові хліба та тарілці ненайпершої зупи. Дещо пізніше приходять три тітівці, незле одягнені і як показується з незлими манірами та опануванням нім. мови. Запитують наші прізвище, деякі дати та відходять. Кладемося до сну, бо в’язнична сторожа погасила світло. Сон нас не береться, крутимося з боку на бік. Передумую ще раз моє положення. Тепер попався я! Звідсіля не вилізеш і рачки. Передумав сюди й туди, не знаходжу ніякого кінця. Не знайшовши в мої голові нічого в моєму положенні путнього, пригадав собі нашу приповідку – якось воно буде – не журися! – і заснув.

Збудили мене крики та зойки. Інші сиділи вже на ліжках і прислухувалися. На в’язничному подвір’ї метушня, звідси і чуємо і зойки і крики. Тихонько лізу до вікна і стараюся дещо докладніше побачити та почути. Подвірря освітлюють два прожектори. З вікна видно лише кілька тітівців. Прислухуюся докладніше, прикладаю до шиби вухо. Відрізняю деякі слова між іншими: «еСеС – ройбербанде». Ага! Звідсіля віє вітер! Крик катів та стогін катованих закінчується глухими пострілами пістолі: Бах! Бах! Бах! Скачу з вікна в моє ліжко.

Ось попався! Крути не крути звідси не вилізеш. Независне положення! Майже в розпуці перешукую кишені. Переглядаю ще раз знимки. Знаходжу також пачку тютюну, паперці та декілька цигарок лише вогню немає. Питаю сусіда. В заміну дістаю пачку сірників. Курю ланцюжком усі цигарки. Присипляю деще роздратовані нерви. Успокоююся!

Вже друга ніч у в’язниці. Нічого не читаєм нічого не розвідувалися. Сидимо і похвально подивляємо малюнки та наших в’язничників що колись перед нами сиділи в цій санаторії.

Прийде цеї ночі черга на мене. Чорт їх знає! Викурив вже половину тютюну. Година за годиною минають, це вже мабуть північ. На коридорі стукіт чобіт. Черга мабуть на нас. Виапелюють нас усіх на подвірря. Виганяють і жінок із дітьми. Це успокоює нас. Через в’язничні ворота в’їжджають два автобуси. Заладовують жінок з дітьми і зникають. По кільканадцятох хвилинах ладують і нас на відкриту автомашину і везуть. Від сторожі довідався один австрієць, що їх перевозять до Австрії і передадуть  англійцям. Я їм цього не вірю і придивляюся зорям, щоби знайти великого воза. Ось там він! Ага! До чорта нас везуть на полудне а Австрія ж на півночі. Шторхаю сусіда і шепотом передаю йому моє спостереження. За декілька хвилин цю вістку знали всі. Похнюплено та зрезиґновано вдивлялися австрійці північні зорі. Їх не везуть до Австрії, нас усіх везуть в глибину Югославії. Машина гналася добрим шляхом. З обох сторін чорнів ліс. Почало розвиднюватися. Хтось пізнав околицю і ми знали ціль нашої поїздки: Карний табор праці Штерншаль, тепер концентраційний табор Стрійще.

[1] Канцеларія частини

[2] Зникни, віддалися, йди

[3] партизани

[4] Нас не затримував ніхто (дослівно жодна свиня)

[5] Лахи, речі

Продовження можна прочитати тут.

Спогади воїна Дивізії Галичина – коли мир страшніший за війну (Ч.1) Reviewed by on . Спогади Воїна – коли мир страшніший за війну (Ч.1) Упорядкував Мірко Петрів (Ванкувер) - публікується вперше [caption id="attachment_12350" align="alignleft" wi Спогади Воїна – коли мир страшніший за війну (Ч.1) Упорядкував Мірко Петрів (Ванкувер) - публікується вперше [caption id="attachment_12350" align="alignleft" wi Rating: 0
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1