Saturday , 20 October 2018

Home » Culture » Спогади воїна Дивізії Галичина – коли мир страшніший за війну (Ч.2)

Спогади воїна Дивізії Галичина – коли мир страшніший за війну (Ч.2)

Memoirs Of the Warrior - when Peace is Worse than a War p.2

Print Friendly, PDF & Email

Спогади Воїна – коли мир страшніший за війну (Ч.2)

Упорядкував Мірко Петрів (Ванкувер) – публікується вперше

Ростислав Петрів в Югославії (1946)

Записки Ростислава Дениса «Дизя» Петріва знайдені в родинному архіві. (правопис оригіналу, де не можна розшифрувати письмо ставлю хххх)

Служив у Дивізії Галичина. Успішно вирвав був свою десятьню із Брідського котла. Воював проти комуністичних партизан у Словаччині. А на кінець війни воював проти Тітових партизанів на Словенії, де був ранений в стегно, і як бачимо з опису, опинився у військовій лікарні. Далі оповідає:

[продовження – першу частину можна прочитати тут]

Ми були першими мешканцями цього нового Югославського ка-цету. Нам повідбирали усе, знимки, папері, добрі черевики та порядне убрання. Мені вдалося врятувати мій тютюн, бо він висипався з пачки в кишеню. Відобрали і в мене усі знимки. Я просив їх мені залишити бодай знимку батька та матері, але вони усміхалися цинічно і кинули мені цигарку зі словами «Знимка вже тобі до нічого не придасться, закури за це.». Приділили нам бараки і ми розгостилися.

За дня приглядався я таборові. Порядний табор! Усе в порядку. Купальні бараки, кльозети, кухні. Сильні дротяні загорожі, подвійні, почтвірні. Високі сторожні наріжні вежі зі скорострілами та прожекторами. Ось собі нім. «Штрафлаґер» конц. табор в малих розмірах. Австрійських залізничників тривожила лише думка, що не привезли сюди їхніх жінок. Вони розпитували у сторожі, але не дістали ніякого вияснення.

Кожного дня привозили нових. Число таборян росло. Поволі недоставала кухня. З дня на день більше води – менше хліба. З початку ділили денно 900гр бохонець на чотирьох пізніше мусіло 8, 12, та 24 таборян 1-ним хлібом ділитися. До цього спочатку діставали вранці каву, на обід і вечерю зупу, в якій можна було ще й 484 зерн квасолі і гороху начислити. (484 зерн квасолі начислив я особисто як рекорд лише один раз!) Опісля була це лише вода – зупа до цього без солі!

Число таборян зросло в першому місяці на 800 осіб, з кінцем червня на 1500 а опісля і не вдалося їх почислити. Казали що 12000 людей в таборі сиділо. Табор поділено на райони, в одному з них замкнули всіх німців.

Фраґмент з прориву дивізійників (1944). Фото із http://galiciadivision.national.org.ua

Одної ночі вигнали в «швабському» (швабами називали югославяни усіх німців) районі усіх на подвіря. Начальник табору виголосив промову якої б і Сталін не застидався. Проклинав фашистів, німців, славив Сталіна – героя ґенія та комуністичний рай. Між іншими загрозив перешуканням табору, щоб віднайти захованих «псів еСеСів». Від цього дня вештався я обережніше по таборі. В заміну на кусок хліба (1/12 частина 900гр бохонця) дістав 3 цигарки. В ночі закуривши цигарку випалював я її жаром знак групи крови під раменом. Це була неприємна справа, пекло і боліло, до цього мусів старанно уважати щоб хтось не спостеріг і не зголосив управі ка-цету. Після кількох ночей лишилася лише рана величиною пучки палюка. Вправді було там ще декілька чорних пунктів, але не міг я роздобути більше цигарок а то й голод дошкулював.

В місяці липні прийшли в табор Югославяни, що їх німці стягнули до Німеччини на роботу. Вони приїхали з цілим їхнім майном, куфтами, валізами, скринями. Вони  перейшли до 12 різних переселенчих таборів, німецьких, російських, польських, австрійських, англійських; перейшли десятки разів відлошивлення та контролі без ніяких втрат. Щойно на батьківщині в Югославському таборі Стріще обікрали їх «свої» до сорочки, вони не могли нічого врятувати крім цього що в цю липневу спеку одягли: мужчини ц штанах та сорочці а жінки в легких суконках. Їх приняла їхня батьківщина з отвертими руками щоби їх до сорочки обдерти. «Данк дер Гайххх зах ойх Ґеххх» дяка батьківщини вам замкнена – казали німці і трапляли цею приповідкою в чорне.

Ці масові транспорти мали для мене і німців і добрі сторінки. Від цього часу не мала управа та сторожі табору багато часу для нас. Зникли цілковито нічні !апелі» побої та цькування. Ми могли спокійніше спати та не тривожитися що вночі прийдеться нам виконати якийсь чортовий сербський танок. А приводилося ж нам кожного тижня два або три рази цілими ночами вистоювати на «апельах», які влаштовувала управа табору після пиятик для їхної розваги. Начальник табору в’їздив на коні а часом і на мотоциклі між скупчену масу полонених та частував нагайкою кожного куди попало.

Це «фрайдайт ґештальтунґ»  (оформлення свобідного часу) зникло. Зате дістали ми малих але й сильних кровопивців – воші. Брак мила та білля (сорочка як частина людського одягу зникла цілковито!) сприяв їх розвоєві. Кожного дня обшукував я мої штани та блюзу і знищував в 15ох випадках майже 200 Т34 (так називали ми воші.) До цих малих кровопивців приучилися ще й «парашутисти». Не знаєте їх?  Це прекрасні сотворіння – це блощиці. В білий день машерували вони гусаком та ґрупами по підлозі, стінах та столах. В ліжках та сінниках годі було витримати. Одного ранку викинули ми усі сінники з барак на подвір’я. Холод змусив цих кровопивців згуртуватися і вони сиділи одна на одній купками завбільшки пястука дорослого мужчини. Щоб принайменше цих у сінниках остаточно позбутися спалили ми усі сінники. Багато це не помогло. Ці тваринки сиділи усюда в бараках і капали вночі зі стелі прямо на нас. Моє щастя, що я після таких нічних відвідин не запухав як інші. Вони виглядали як після тяжких побоїв, ціле тіло та обличчя було засіяне великими пухлинами.

На превелике щастя таборян не знайшли доступу в табір ніякі заразливі хвороби, не числючи недогодування (тиф – голодовий) та кількох випадків затроєння.

Смертні випадки в таборі зростали. Перші наслідки недоїдання. Вмирають масово старики та діти. Число померлих зростає з дня на день, таборова столярня працює день і ніч і не може стільки трумн виконати, скільки людей вмирає. Нормальний день приносив 20-30 умерших випадків, були і дні з 40 а то й більше померших. По розв’язанні табору начислювали неофіційно понад 2000 померших.

Частину таборян запряжено до праці на близькій незакінченій вирібні алюмінію. В двох 12-годинних змінах працювало також при бараці управи табору. До цеї команди праці попався і я. Керівництво цієї команди мав один австрієць, бувший сотник (гауптман) піонерів «вермахту» (нім. військо). Одної ночі вдалося йому і ще трьом австрійцям та одному хорватові втекти з табору. Хорвата привели в кількох днях назад і замкнули, після тяжких побоїв, в таборовому карному бункрі. Австрійців не привели, їм мабуть удалося продертися. Праця при розбудові барака управи табору ішла дальше, провід перейняли самі тітівці. До цього часу не вдалося нікому втекти з табору, це був перший випадок втечі з позитивним вислідом.

Від втечі сотника Б. минуло майже два тижні. В цей день працюю я на першому поверсі барака управи табору. Придивлюся через вікно сторожі при вхідних воротах та роздумую коли ж для мене вони відчиняться. Та почтвірна дротова загорода держить нас в неволі. Ох, як зненавидів я колючий дріт! Очі звернулися вправо і гляділи на чорні дахи барак та зелень лісу за ними.

Мої думки перервав гурк самоходу та кличка сторожі. Перед «еспанським вершникам» (колюча пересувна загорода, якою забезпечували вхід у табор.) стояли три особові авта. З першого висіли два югославські старшини в мундурах «ОЗНИ» (югославське НКВД) та домагалися вступу в табор. Стійковий покликав начальника сторожі і по короткій та голосній «розмові» відчинили ворота та прочистили від заборол дорогу.

– Позаду бараку управи табору почувся звук пущеного в хід мотору мотоцикля. Скаженим темпом прогнався через табор його начальник та зник задніми воротами. – Головними воротами в’їхали три особові авта та затрималися перед баракою управи.

З мойого вікна обсервую докладно і стараюся зрозуміти кожне слово. З авт висіли майже десять осіб, між ними кілка в сірих одностроях з перевязкою Червоного Хреста на рамені. Розмови не міг зрозуміти але вдається мені розшифрувати напис на нараменних перев’язках: Данмарк (Данія). Моє серце забилося голосніше. Невже ж? Звідкіля? Чи це не мрія? Хто ж дав їм знати про цю «санаторію стрункої лінії» (гумористична назва нашого табору)? Цікавий на дальші події, злажу драбиною долів. На кожному щаблі летить головою лише одна думка: «невже ж»?

IV

Зникли з табору стійкові, що звичайно провірювали при кожній фіртці з району в район. В таборі метушня. Данська комісія черв. хреста провірює кухні, житлові бараки, та саніт-урядження. Пополудні вона відїзджає.

В таборі стало легше. Сторожа залишила нас в цілковитому спокої. Минає тиждень. Приходять перші транспорти від УНРРА. Дістаємо більше хліба, зупа стає майже нормальною. З Марбурґа приїзджає місія ОЗКа звільняє денно 600-800 таборовиків. Організуються також транспорти чужинців, переважно австрійців. Табор опорожнюється.

Одного вечора кличуть мене і ще 11 інших до комісії. Записують наші прізвища та під тяжкою ескортою відводять до нормального табора воєнно полонених – Гайдіна, табор No. 303.

В таборі воєннополонених нас відоживлюють. Їжа в порівнанні з кацетом прекрасна. Дістаємо денно 600гр хліба та на обід і вечерю добру зупу. В таборі також дві лазарет-бараки. Пацієнти хворують переважно на червінку та плямистий тиф. Цілими днями приводиться нам залишати табор – т.зв. «Танненадель сух командо» (шукали на землі за чаттинням та зівялим листом) Це заняття для умово хворих людей. Але «дер Менш іст ауф ґеборнгайтс шіф» – (людина призвичається до усього) і ми шукаємо цілими днями чай листя. Це дає прекрасний образ: 300-400 чоловіків крутяться по таборі, звичайно втрійку, озброєні мітлою, граблями та кошиком і шукають зів’ялого листя.

З початком жовтня відїзджає 120 полонених на лісорубку. До цеї лісової команди приділяють і мене. Їдемо залізницею на південь минаємо Штайнбрюк. Виладовують нас на якійсь маленькій станції, переночуємо в напів розваленій бараці. Ранком машеруємо в гори до села Печіце. Село Печіце не заслужило назви «село» , це докладніше 5 хліборобських господарств та напіврозбомблена школа. Розташовуємося хто де і як. Я кладуся з одним австрійцем (текстильний купець з Брегену – Нідермаєр) між кукурудзяну солому. Інші знаходять притулок на стрихах, у стайнях і т.п.

Розглядаюся по «селі». Хати брудні та занедбані, ззовні та внутрі. Господарства бідні, примітивні, «мій» господар має 2 свині, 1 вола, 1 корову на 2 вівці. Стодоли не знає ніхто, стайні майже розпадаються. Мешкальні будинки в дещо кращому стані але й не багато ліпші.

Наша кухня розгорталася над потоком 2км від села, недалеко місця нашої праці. Нас розділяють на групи по 10 мужів та приділяють кожній відтинок праці. Приділяють нам стрімке узбіччя гори, перерізане стрімким яром потока. Денна норма 0.75м3 для поодинокого не була б великою, коли б не це непригоже місце праці. (Як ми пізніше довідалися, приділювали полоненим ці місця праці, яких цивільним не хотіли. Цей ліс належав перед війною югославським багачам, тепер його вирубували в найскорішому темпі. Мабуть бояться що вернуться старі «пани».) В ґрупах ділимося працею, двох зрізують дерева, 2 відрубують галуззя, 2 розрізують пень та галуззя на 1.20м довгі кусні, 2 колють, 2 складають. Найбільше праці маємо з деревами в ярі потока. Мимо усяких штучок та заходів кладуться букові велетні впоперек яру і нам доводиться витрачувати багато сил та часу, щоб їх порозтинати та відтранспортувати.

Харчеве ситуація погіршилася. Дістаємо т.зв. «Діргемізе» не добре переховували і в зупі плавало більше білих хробаків як ярини. Ця сама історія із горохом. Горохова зупа звичайно темно жовтого кольору, наша чорна. Почорніла вона від маси масенної горохових хрущиків, їх було в їдунці більше ніж гороху. На казан зупи для 120 мужів приділяють 1л олію. Найапетитнішою була зупа з т.зв. «Вассеррюбе» (мабуть білі буряки для худоби), за це ж вона не давала ні трішки сили. При обіді вишукали ми ту т.зв. «Фляйшууляду» (додаткова порція мяса), але вечором без світла приходилося нам ковтати зупку з «Фляшуулядою». До тих приємностей долучилися т.зв. харчові періоди. (Це пригадує мені часи рос.-ком. Окупації Львова 39-41р) Що це таке? Не чували? Отже читайте: н.пр. привозять харчі, привозять на 1 ½ місяця дірґемізу, на 1 ½ місяця гороху. Приходиться їсти кожного дня це саме: обід горох, вечеря дірґемізе або навпаки. Чудове улегшення для управи, для кухарів і т.п. Вони не потребують морочити собі голову різними стравами. Пізніше продовжили харчовий періоди на 3-4 місяці.

Минає жовтень та листопад. Ми привикли до лісорубки та виконуємо сяк так нашу норму. З початком грудня мороз і сніг. Одної ночі присипав таки сніг в нашій спальні. Доводилося перепровадитись. Нідермаєр лізе на найближчий стрих, я в одну стайню. Зі мною розгостилися в стайні ще 4 інші. Від нашого господаря дістаємо два старі ліжка. Кладемося по двох в ліжко. П’ятий чоловяга постарався кілька дощок та монтує над нашим ліжком 2 поверх. Я сплю разом із старшим комуністом (сидів в нім кацеті біля Берліна 1 ½) Рудольфом. (Тому що він в Сх. Нім. живе не подаю прізвища!) Йому майже 5 хрестиків (50 літ). Після праці сидимо разом в ліжку. Руді розповідає про його Берлін, про часи в кацеті і т.п. Обережно стараюся зломити його ком. Світогляд. З часом переконуюся що він комуніст з переконання і його погляди не згоджуються із сталінськими чи тітовим комунізмом. Він національно німецький комуніст, в багатьох пунктах його думки цілковито гітлерівські, нім. патріот червоної фарби.

З початком січня закінчуємо лісорубку. Та транспортуємо дерево на гостинець. При цьому занятті минає січень. З початком лютого (9 або11го) приїздить до нас т.зв. лікарська комісія з табору Гайдіна. Нас зганяють на шкільне подвірря та переглядають. (Шукали не за хворобами чи вошами а лише за групою крови під рам’ям). В мене та ще двоє інших знаходять таку «вошку». Нідермаєр попадається до нашої як 4ий – приміняв у селянина пол. пляшку при чому його захопила сторожа.

Інших посилають на квартири а з нами починають чортовий допит. Нас нічого не питали, нас збили на квасне яблуко. Букове галуззя завгрубшки мужеського рамя молотила лікарна комісія на наших головах та плечах, нас частували побільше в живіт та груди. Після майже 1-годинного «допиту» замкнули в школі під тяжкою сторожею. Під вечір витягнули нас ще раз на допит. Ще раз посипалися удари та копняки, десятки разів падали ми під цими «штоххххх» в боляче. Цілий час стараюся стояти в такій позиції, щоб удари трапляли лише одну сторону голови чи тіла щоб якщо попадуть, бодай одно око здоровим лишилося.

Вкінці змучилася лік. Комісія цими допитами і нас замкнули наново. В мої голові гуділо і шуміло, як після тяжкої пиятики, ліве око та ухо запухли цілковито, цілі плечі це одна спухлина, на грудях теж декілка ххххх місць. Лице та уста згрубіли та відмовляють послуху.

Кладуся на підлогу. Поволі трачу притомність. Пам’ятаю лише що нас четверо поклалося.

Пробуджуюся в ліжку. Незапухлим оком розглядаюся по чистій бараці.

Де я? Хто я?

Мов в сні приходять поволі перед очі образи. Печіце, масакра. Мов майже затерті – трактори автом та залізницею, табор Гайдіна.

Де я? Хто я?

Над моїм ліжком відцифровую моє прізвище: Фріц Мілер -10-8-23. Отже Фріц. Не хоче це в голову але стоїть білим на чорному. Отже називаюся Фріц.

Довідуюся від сусіда що я в Марбурґу, в таборі для еСеСів No. 325. Отже сюди нас завезли. Довідуюся також що сторожа та управа табору спокійна, немає побоїв чи чогось подібного. Після двох тижнів викидають мене з хххххх (медичного?) бараку і для мене починається знова злидень полоненого. В бараці до якої мене приділили стрічаю товариша недолі з Печіц. Довідуюся від нього що вони мене два дні волочили, мов тяжко п’яного. Щойно в цьому табору передали мене в лікарську опіку. Довідуюся що Нідермаєра в Гайдіні залишили, а четвертий мабуть втік ще в Печіцах. (Рік чи два пізніше довідався я від Рудольфа, що цього четвертого знайшли повішеним в лісі. Мабуть повісила його сторожа бо ж втекти в цьому стані не міг!)

Приділяють мене до команди «Штайнехххххх» очищувати цеглу від вапна, опісля до т.зв. «Кадетсантальт» (школа кадетів). Обидві команди працюють при касарнях. Приходиться нам чистити коридори, кльозети, сходи і т.п. Два тижні працюю електриком та виконую правдиві «чудеса».

На цій команді стрічаю перших сербських новобранців. (до того часу ми мали «приємність» лише із словенськими сторожами, вони були сяк так одягнені, взуті та озброєні). Описавши такого новобранця не вдасться мабуть нікому. Я бачив вже жебраків – простаків, обідраних сов. полонених, усяку гнилу «біду», але щось такого! – ще ніколи не видав. До цього минув майже рік після війни! Ми полонені встидалися щось подібного одягнути. Одиноким цілим «продуктом» був його кріс на мотузку. Одинокою відзнакою, що він жовнір тітової армії була червона цяпка на шапці. (Треба було мати надзвичайну фантазію щоби назвати цей клаптик червоної матерії звіздою!)

Його односрій був збираниною брудних цивільних лахів, обдертих, частинно полатаних штанів, якогось сербського жупана, ще решток черевиків. Так виглядали майже усі нові тітово вояки. Бідна ж ти тітова Югославія!

Змінують команди. Попадаюся з 30-ома іншими на фільварок Шербавл. Праця тяжка, від світанку до пізної ночі, їдження мало. В міжчасі ліквідують табор No. 325, нас приділяють до табору 301 в Марбурґу. (полонених, усі з «блютґрупою» з табору 325 перевозять в Монтенеґро)

Одного дня при підгортанні картоплі (росло більше буряну ніж бараболі) розлючений керівник фільварку розпитує нас, хто з нас хлібороб (ми знищили більше бараболі ніж буряну). Зголосився лише один, решту відсилають в табор 301, звідкіля беруть інших. («Вайндерсляґер» -301- це довгий будинок в якому колись переховували бочки з вином)

В таборі попадаю до команди при місцевому складі зброї, опісля знова на лісорубку недалеко Марбурґа а в осені на лісорубку у Шварценбах, недалеко Айзенкапель, де перед 1 ½ роком рішилася моя доля.

(В таборі (No.301) дістаю новий No. полоненого 301-14961. Цей номер малюють нам на штанах і на блюзі.)

З початку мешкаю в селі Чрна Вода (Шварценбах), опісля, з причини довжезного маршу до місця праці (денно 5 ½ годин), заквартирували нас недалеко нашої лісорубки в стодолі одного господаря. Їсти дістаємо сяк так досить, праця не найтяжча, можна витримати. Як показалося, лісорубка була закінчена і нас довелося транспортувати дерево. Тому що ніяких транспортним середником не можна дістатися на гору що на ній лежить зрубане дерево, будує 2км довгу ковзанку. Одна ґрупа лишається долі і витягає з ковзанки дерево. Вздовж цілої ковзанки розділяються 3-4 ґрупи і помивають її водою та стараються тримати ковзанку порожною (від часу загачують пні дерев ковзанку).

Мене приділюють до ґрупи на вершку гори, на початку ковзанки. Нашим завданням є стягати пні та пускати іх на ковзанку. Ділимося на дві ґрупи по 5 чоловіка та стягаємо пні дерев. Зелене дерево тяжке, до цього ці «бички» грубенькі (проміром до 80цм) й довгі (4 ½ м). З часом константуємо що «шпиці» (вершки дерев довжиною 8 ½ м) пущені тонким кінцем на ковзанку часто загачують іншим  пням шлах. Пускаємо час від часу одну за одною 5 «шпиць» за ними 2 «бички» і в цей спосіб одержуємо паузу. Десь на ковзанці загатила наша «серія» шлях і до нас доходить наказ «Гальт» – стій.

Під час таких павз сідаємо та відпочиваємо, дехто розповідає жарти, історійки чи воєнні пригоди. Під час тих перерв змушую мою здурнілу «капусту» пригадати собі дещо з мого минулого. Тяжко тебе побили, мій «гарбузе» але поволі зліплюю розбиту мозаїку моїх споминів. Знайшов моє правдиве прізвище, віднайшов батька, матір, братів і майже усіх знайомих. Одного лише не можу собі пригадати: адреси та дати народження чи чогось подібного. Вони ніяк не хочуть зібратися в «порядку». Ніяк не можу розшифрувати хоча темно пригадую собі, що десь там, у такій то вулиці, під таким то номером хтось жив.

Мені приходять завсіди образи мойого Львова, батьків, братів та товаришів. В голові скачуть думки: Вирвалася моя мама з Єни? Єна? Там поховали нашого покійного Батька. Де залишилися брати С. і К.? Де волочаться тепер товариші із нашої чвірки «не журись»? Що сталося з Дивізією? Відповіді не знаходжу; бо ж і не хочеться вірити що всі попали москалям в руки. Боже мій! Не допусти їх до сталінського «раю»! Пішли їх краще до капіталістичного «пекла»!

Хоч австрійська границя під носом, не хочеться мені рискувати бо ж сам бачив як в Марбурзі в «Вайндепслаґері» розстріляли тітові герої одного біженця. Ще й дефілювати перед трупом полоненого мусіли. «Смерть фашизму – свобода народові» – кричав німець-антифашист і в цей мент впали стріли з МПі (машинової пістолі). Антифашисти в полоні – це проблєма для себе, це зграя лінюхів, донощиків та т.п. що в цей спосіб улегшали собі життя в полоні. Були між ними й добрі люди – не можна на всіх колективно плювати.

Пізної осені, в горах лежав вже сніг, кінчимо транспортування і нас везуть в табор у Марбурґ. Приділяють мене до команди при виноградській школі. Їм цілими днями яблука та виноград. Після праці в таборі примусові курси для молодших річників. Викладають старі історії про «вожда пролетаріяту» Леніна «ґенія людства» Сталіна та про комуністичний «рай» в Сов. Союзі. От тобі стара пісонька! (спеціяльно для мене!)

Зиму 46-47 років переживаю в Табор Боровица (No. табору мабуть 314). Відбудовуємо залізничий шлях Трієст – Лайбах (Любляна). Їжа задовільна сторожа не зла. Дістаю перші від 45р. штани та блюзу. Відвідує нас муз. капеля полонених з Любляни (І щось таке в полоні бувало!) Поволі  нормуються відносини між полоненими та сторожами.

Літом 47 року «подивляю» нове місто (Рудольфеверфт)(таборовий No. мабуть 319 або 317). Табор лежить над річкою Крк (по нім. Ґурк). Сторожа та командант табору поводяться з нами майже по товариськи (трохи переборщую!). Дістаємо виказки полонених із знимкою (беруть у нас відтиски усіх 10-и пальців!). Кожного вечора та кожної неділі купаємося в річці. Дістав перший білий одяг полоненого, навіть сорочку та калісони (!).

Будуємо бараки для югославського війська. Його ж виштафування покращало. Усі носять нові сірі однострої, нові черевики, зброя майже уся нова сов. походження.

Новиною для нас це грошева заплата нашої праці. Дивуємося. Щось такого в Югославії не чували і не видали. Денно 10 Динарів! За 1 динар дістанеш від 1 до 3-ох цигарок. Платять навіть «ібернорму» (понад норму). Перша моя зарплата 350 динарів! Можна вже дещо за це купити. Поперше щось до «втикання» (їдження). Купую смалець та мармаляду, першу від 45р. зубну щіточку та пасту до зубів. Чищу мої майже чорні зуби (їх в мене не багато – 4 вилетіли в Печіцах а ще декілька мусів вирвати на «гохфляну». Купую також цигарки на «запас». Життя стає цікавішим. Закурити «активну» фабрична цигарка (не самокручена) і майже забудеш що в неволі.Ніхто (майже!) тебе не наганяє, ніхто (із сторожі) тобою не інтересується. Роби твою працю і все в порядку.

В грудні 47р. перевозять мене до Панчево (біля Београду) де цілий місяць сиджу в таборі бо мої черевики розсипалися. Як «шукранк» – хворого на черевики (то така хвороба в полоні – дукат і хворі на одяг!) Перевозять мене до Београду в табор No.4.

Табор No.4лежить над Дунаєм. Дунай ніяк не заслужив назви гарний або синій (Штравсовий валець!). Це брудна каламутна вода, все одноо чи весною, літом, осінню чи зимою. Сам табор це колишні маґазинові галі із цементовою підлогою та без огріття.

В таборі дістаю широке сербське взуття – ґумові Ґальоші (вони зимою зимні а літом печуть як вогонь.) Після кількох малих недовготривалих команд попадаю на будову Нового Београда. Новий Београд це гігантний проєкт тітового уряду – побудова нової дільниці міста для міністерств та партії та т.п. вельмож.(Сам Тіто живе в королівській палаті недалеко Београду). Для будови вибрано трикутник між Дунаєм та Савою. Цей терен лежить не багато вище рівня води в тих річках і тому першим завданням це нівеляція і піднесення терену. З цією метою стягають Тітову молодь (щось подібне до нім. Гітлерюґенд) Кадри цієї молоді це хлопці та дівчата віком між 8 та 18 роками. Щодня стрічаємо тих дітей, яких забава лялею чи т.п. не завстидала б при одній із найтяжчих робіт. (Навантажують на льори землю).

Стрічаємо майже кожного дня колону дівчат, мабуть із глибини Сербії чи Монтенеґро. Вони майже босі, одягнені в чорні по кістки довгі сукні, роблять на нас враження більше знедолених та примушених ніж ми самі є. Стрічаю хлопців віком 10-12 років, що щодня возять повно наладованими тачками землю та цеглу. Бачу дівчат, що виладовують авта з мішками цементу. Ціле їхне життя зле зорганізоване. Живуть одні поруч других без усяких (на европейське поняття) санітетських уряджень. Цю крішку моралі, яка живе ще мабуть у кожної людини (а на Балкані її сяк-так не багато), забиває це співжиття хлопців з дівчатами. Це на здоровий хлопський розум, державою легалізоване та зорганізована деморалізація молоді з прикритою метою  – зломити в молоді поняття християнської моралі та віри.

Нас приділяють до будови перших кам’яних хат (Тітова молодь живе в дерев’яних бараках). Ці хати призначені для робітників що пізніше будуватимуть цю нову дільницю. Наша праця зовсім примітивна, без машин -мішалок та  вінд. Приходитлся ручно мішати вапно чи бетон та на плечах носити цеглу. Одного дня (мабуть в березні абі квітні 48го) приділяють мене до іншої команди. Попадаю у село Раковіца 6 км від Београду. На південь від села будує югославській армії спеціяльно летунство якусь фабрику. Хххххх полонених викопує фундаменти та бетонує галі (60мх90м) а я попадаюся до будови тунелю.

Працюємо на три зміни без сторожі. Вперше полонені працюють разом з цивільними робітниками. Б. молодий роками, мабуть 20-22, та М. старший, десь біля 40-ка. Від них довідуюся щойно які обставини завів тітовий режим. Щось подібне до совєтизації, колективізації чи націоналізації. Дорожнеча харчів та мала заробітна плата (Я заробляю при будові тунелю місячно до 3000 динарів (харч, одяг, приміщення безкоштовно) – цивільний фаховець в тунелі між 5 до 6000 динарів. Харч, одяг, мешкання мусить платити! Покупна сила динара в порівнані з королівською Югославією 10-15 разів. Населення незадоволене, мовчить, без ОЗНа функціонує. Довідуюся що не вдалося Тітові заселити Банаш, звідкіля виселили банашських німців. Нові поселенці, серби чи т.п. привикли до гір, овець та пастухування. Їм хліборобство не вподобі і вони залишають господарства та їдуть назад в свої гори. Через це брак харчів, бо Банаш найурожайніша закутина Югославії.

Будовою тунелю керує якийсь руський-москаль емігрант з першої світової війни. Йому на руку прийшов злом Тіта з «батьком» Сталіном. Цей злом приніс і для нас добрі сторінки: маємо спокійне життя і не турбуємося сторожею. Вона сторожить тепер табор перед цивілістами. Кожної неділі та в свобідні хвилини мандруємо по околиці та селах. Ходжу кілька разів на базар в Београд на закупи (нас ніхто не контролює і не задержує). В Београді не має слідів війни. Тих кілька руїн що їх спричинив наступ німців 41 року вже відбудували. Довколишні села не паскудні. Хати та господарські будови солідні, навіть плоти в порядку. Селяни привітні.

Будова тунелю поступає вперед. Наша штольня вдерлася 700 м. в гору. З другого боку те саме. Кожного дня мусимо стрінутися. Одної ночі не потребуємо перелазити гору щоб домів дістатися, ідемо тунельом в табор.

Вже від кілка місяців доходять до нас вістки, що Югославія звільняє полонених. Одного дня розпитують нас, куда хто з нас звільнитися бажає. Подаю на хххххх Гісен в ххххї, Зах. Німеччина. З кінцем грудня перевозять нашу команду до матірного табору No.17, Зелезнік, а звідтіля до табору звільнення Земун біля Београду (Земун це табор звільнення в Зах. Країни; табор No. 4 в Београді для країн за залізним кордоном).  Ще раз починається на нас провірка паперів та «фільцування» (обшук). Врешті ладують в товарові вагони і їдемо. На дорогу дають навіть багато харчу. Минаємо Брод. Ще одна ніч, минаємо Заґреб. І ще одна ніч в полоні.

В’їжджаємо в словенські гори. Потяг пнеться вгору , кожний стукіт коліс везе нас ближче волі. Врешті граничний тунель. В’їжджаємо. За нами лишається Тіто і 43 місяці нашого життя, спроба побудови комуністичного «раю», дні сумні та безрадісні. О як приємно нам вдивлятися в цю темноту тунелю. Вона сіріє, ясніє і в мить – день! Поїзд мчить ще кілька закрутів дальше та задержується . Ми вільні, свобідні! На нас чекає «гнило-капіталістичний» потяг з великими «буржуазними» пасажирськими вагонами.

А що для мене? Який буде мій дальший шлях? Пригадав я собі «не журися – якось воно буде» та усміхнувся. Зза хмар усміхнулося в цю мить до мене сонце, сонце волі.

Примітки:

Повз – tank

Гостинець – highway

Двірець – railway station

Манджати – мандрувати, іти (жарґон)

Тіто – вождь югославських комуністичних партизанів а опісля голова держави

Блютґруп – група крови – Ваффен СС мали цю букву витатувану під лівим раменом для швидкої мед-допомоги на полі бою

Ка-цет – концентраційний табір

Спогади воїна Дивізії Галичина – коли мир страшніший за війну (Ч.2) Reviewed by on . Спогади Воїна – коли мир страшніший за війну (Ч.2) Упорядкував Мірко Петрів (Ванкувер) - публікується вперше [caption id="attachment_12358" align="alignleft" wi Спогади Воїна – коли мир страшніший за війну (Ч.2) Упорядкував Мірко Петрів (Ванкувер) - публікується вперше [caption id="attachment_12358" align="alignleft" wi Rating: 0
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1