Saturday , 20 April 2019

Home » Culture » Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Р.18. Напередодні виникнення Київської Імперії. Ч.2. Передісторія виникнення держави з центром у місті Києві

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Р.18. Напередодні виникнення Київської Імперії. Ч.2. Передісторія виникнення держави з центром у місті Києві

Print Friendly, PDF & Email

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ 18.  Напередодні виникнення Київської Імперії

Частина друга. Передісторія виникнення держави з центром у місті Києві

А зараз нам прийшов час повернутися до літописної легенди, яка в московській історичній науці відома, як прізваніє варягов. У ній розповідається про те, як у 862 році ільменські словени і кривичі, разом з угро-фінськими племенами чудь і весь, покликали варягів прийти на їхні землі і правити ними. Пам’ятаєте?: “И пошли за море к варягам, к руси… Сказали руси чудь, словене, кривичи и весь: “Земля наша велика и обильна, а порядка в ней нет. Приходите княжить и владеть нами”.

“Призвание варягов” Худ. В. М. Васнєцов.

Варяги прийшли і створили державу з центром у Ладозі, а пізніше – у Новгороді. (За іншою версією – прийшли спочатку до Новгорода). Ось так просто й виникла перша у Східній Європі держава, яку московські історики називають Північна Русь. А творцем цієї подарованої державності вважають варязького конунга (вождя) Рюрика. Нагадаємо, що з цього приводу пише шановна Вікіпедія: “Рюрик (ум.879) – летописный основатель государственности Руси, варяг, новгородский князь и родоначальник княжеской, ставшей впоследствии царской, династии Рюриковичей”. Для підтвердження даної версії наводиться літописне свідчення: “І пріідоша к словєнєм пєрвєє і срубіша город Ладогу і сєдєє старєйшін в Ладоге Рюрік”.

А далі нам розповідають про те, що у 882 році наступник Рюрика, князь Олег, захопить Київ, внаслідок чого виникне велика централізована держава – Київська Русь. Правитимуть нею Рюриковичі, а столицею стане місто Київ. Напрошуються два висновки: 1) першість у створенні держави у Східній Європі належить росіянам, оскільки і Ладога і Новгород знаходяться на території сучасної Росії; 2) державність українцям принесли росіяни з міста Новгорода.

Але дана версія має ряд недоречностей та відвертих грубих помилок, які з наукової теорії однозначно переводять її у категорію банальних міфів. Що ми маємо на увазі? По-перше. Як ми уже колись писали – Рюрик нікуди не пріідошаі ніякої Ладоги не срубіша. Тому, що це торгово-ремісниче поселення було засноване норманами ще у 753 році. Тобто, більше, ніж за сто років до міфічного приходу Рюрика у це місто.

Регіон був здавна заселений фінськими племенами. Його колонізація скандинавами розпочалася у 7 столітті нашої ери. У місці впадіння річки Ладожки у річку Волхів (за 12 кілометрів від її впадіння у Ладозьке озеро) у 753 році нормани заснували своє городище. Тут же, у гирлі річки Ладожки, побудували гавань, що давало жителям можливість через річку Волхів, Ладозьке озеро і Фінську затоку швидко виходити у Балтійське море.

Нове поселення нормани назвали Альдейг’юборг. Назва походить від фінського топоніма Алоде-йокі (Alode-joki). Так місцеві жителі (фіни) називали річку Ладожку. Перекладається, як нижня річка. Українська назва Ладога походить від скандинавської. Ладогою місто Альдейг’юборг стали називати переселенці з України (словени, кривичі, в’ятичі). А уже від них це слово запозичили московити.

Друге. Навіть якщо припустити, що Рюрик у 862 році став володарем Ладоги, то все-одно, ніякої державності у Ладогу він принести не міг. Тому, що там уже задовго до нього існувало князівство. Підтвердження знаходимо у скандинавських сагах: “Сага про Хрольва Пішохода”, “Пергамент з плоского острова”, “Сага про Тідрека Бернського”. У них Ладога, під іменем Альдейг’юборга, згадується, як центр одного із невеликих варязьких королівств, яких на той час на підконтрольних вікінгам територіях було більше сотні. І Альдейг’юборг-Ладога нічим особливим серед них не виділявся.

Третє. Ладога була заснована скандинавами, найбільш імовірно – шведами. І тривалий час прийшлий елемент був там домінуючим. Про це свідчать кілька моментів. Перший – імена усіх конунгів Ладозького королівства були виключно скандинавського походження. Наприклад, Хергейр, Естейн, Хальвдан, Фрамар.

Другий – ремісниче виробництво у Ладозі було побудоване на традиційних скандинавських технологіях. І третій – культурне життя і побут ладожан однозначно несуть у собі скандинавські риси. Отож, нормани у 8-11 століттях складали більшість населення міста. Це доводять численні археологічні знахідки: поховання, хатній інвентар, предмети побуту, культу, ювелірні прикраси, елементи одягу, зброя тощо.

На кінець 9 століття, коли відбулося захоплення Києва норманами, у Ладозькому королівстві ще повністю домінував скандинавський елемент. Отож, смішно говорити про те, що московити принесли нам державність. Якщо уже (чисто умовно) говорити про те, що хтось створив нам державу, то зробити це могли лише нормани.

Крім скандинавів у місті проживали місцеві – меря і весь. Але їх було надто мало, щоб констатувати якусь значну їхню присутність. Що стосується слов’ян-праукраїнців, то вони починають проникати у даний регіон, як ми уже знаємо, з 7 століття нової ери. Перше, так зване Любшанське городище, було побудоване ними за два кілометри від Ладоги, нижче по течії річки Волхів. Сталося це у кінці 7 століття. А у 8 столітті таких слов’янських селищ навколо Альдейг’юборга буде уже десяток.

Прихід українських племен варяги сприйняли вороже – бачили у них конкурентів. Тому на початках їхні зустрічі часто закінчувалися сутичками. Свідками таких непростих стосунків є сліди пожежі у Любшанському городищі, датовані першою половиною 8 століття. Очевидно, що це була справа рук вікінгів. У відповідь праукраїнці у середині 8 століття спалили Альдейг’юборг. Але незабаром після цих драматичних подій настало примирення. Про що свідчить поява у кінці 8 століття нових слов’янських городищ, найбільшими з яких були Земляне та Мисове.

Загалом, усе 9-те, 10-е і частина 11-го століття проходять при повному домінуванні скандинавського елементу. І лише у другій половині 11-го століття присутність українців різко зростає. Причиною було те, що з виникненням Київської імперії розпочнеться економічне зростання, яке призведе до подальшого розвитку торгівлі. Як наслідок, зросте значення Ладоги та інших міст, як транзитних пунктів на “шляху із варягів у греки”. Це, у свою чергу, призведе до переселення у цей регіон частини жителів Русі. А Новгород у часи Київської імперії з малого провінційного городища перетвориться на велике ремісниче місто, яке у 13-14 століттях набере могутності і стане столицею економічно розвиненої і демократичної Новгородської республіки.

Ставши більшістю у міських поселеннях, переселенці з Київської Русі мимоволі асимілюватимуть місцеве угро-фінське та скандинавське населення, через що археологічні пам’ятки цього періоду усе більше й більше нестимуть у собі слов’янські риси.

Але поза межами міст та селищ панівним однакóво залишався угро-фінський етнічно-культурний елемент – навіть і у період піднесення Новгорода. По дуже простій причині – місцевих жителів (чудь, меря, весь) було значно більше, ніж переселенців. Тому міська культура несла у собі змішані слов’яно-фіно-скандинавські риси, з домінуванням слов’янських, а сільська – типово фінські. Так було аж до середини 16 століття. І лише після дикунського погрому Новгорода, Ладоги, Пскова та усіх інших довколишніх городищ, міст і селищ, влаштованого Іваном IV Грозним, угро-фінський етно-культурний елемент стане домінуючим. І є таким аж до сьогодення. Нічого руського, чи слов’янського у регіоні не залишилося.

По-четверте. Новгород також не міг бути творцем Київської держави. Це місто, згідно офіційної версії, було засноване у 859 році. Але ця дата є висмоктаною з пальця: радіовуглецевий аналіз деревини показує, що Новгород виник лише у кінці 10 століття – тобто, на 150 років пізніше. І це є справжній час його народження. Отож, Рюрик, який жив у 9 столітті, не міг бути “новгородскім князєм”. Варяги теж не могли прийти до Києва з Новгорода. Оскільки міста такого на той час ще не існувало.

Коли стало зрозуміло, що московити забрехалися, і Новгород ніяк не може бути першою столицею “Сєвєрной Русі” (занадто молодий), московські історики, намагаючись виправити ситуацію, оголосили, що нинішнє розташування міста є вторинним. А початково Новгород знаходився південніше – там, де тепер його передмістя, у так званому Рюриковому Городищі. Ось саме тут і мусила бути резиденція Рюрика.

Що ж дало імперським історикам підстави для такого оптимізму?

У двох кілометрах південніше від центру сучасного Новгорода, у місці, де річка Волхів витікає з озера Ільмень, знаходиться доволі занедбане урочище з прилеглим селом, яке так і називається Рюрикове Городище. Рюриковим воно стало, правда, лише у 19 столітті від великого бажання істориків якось прив’язати це село до життя Рюрика. Тому взяли й нарекли його Рюриковим. А до того воно називалося просто Городище.

Під час археологічних досліджень, які тут розпочалися ще у 1901 році, а з 70-х років 20 століття проводяться постійно, виявилося, що там дійсно було якесь поселення, імовірно 9 століття. Під час розкопок знайдено берестяні грамоти, свинцеві печатки, фібули, ваги, прикраси, скляні і сердолікові буси, зброю, візантійські, західноєвропейські та арабські монети тощо.

Але, попри це, Рюрикове Городище також не може бути центром “Північної Русі”. Чому? Перш за все тому, що місто було засноване вікінгами. Знахідки показують, що матеріальне обличчя Городища у 9-12 століттях було виключно північноєвропейським. Кількість скандинавських знахідок тут не менше, ніж у самій Скандинавії. Та й саме Городище за структурою забудови, типом житла, оборонною системою і т.д. є повністю ідентичне протомістам шведів та норвежців.

Знахідки дозволяють говорити про присутність у Городищі й представників інших народів. Знайдений гребінець епохи 10 століття, з характерною різною спинкою фінського типу, свідчить про те, що тут, теоретично, могли жити й угро-фіни. Але таких знахідок дуже мало. Та й гребінець у місто міг попасти цілком випадково – його міг загубити хтось із гостей міста. Отож, фрагментарність та виняткова рідкість знайдених угро-фінських речей дає нам підстави стверджувати, що меряни, чудь та вепси не були у Городищі постійними жителями.

Знайдені були також й інші цікаві речі. Наприклад, типово англійська накладка на пояс, або ж арабські прикраси. Але це зовсім не свідчить про те, що у місті жили англійці та араби: це лише результат торгових зносин, які жителі Городища (скандинави) мали з європейськими та арабськими країнами.

Крім того, загальна площа Рюрикового Городища становить,.. скільки б ви думали? Не повірите – аж 6 (шість) гектарів! Для тих, хто не зовсім орієнтується у цих одиницях виміру, уточнимо: це лише площа, розміром двісті метрів на триста! І проживати тут могла хіба якась сотня-друга людей! Щось замало для міста, яке претендує на роль першої столиці “Сєвєрной Русі”.

В Україні у 8-9 столітті звичайні села були значно більші. Для порівняння скажемо, що Пліснеськ (торгово-ремісничий центр, розташований неподалік сучасного Львова) займав площу 160 гектарів. А у Стільському городищі, про яке ми уже писали, лише княжий зáмок сягав 15 гектарів. Укріплена земляними валами і дерев’яною стіною частина міста мала понад 250 гектарів! А в цілому цей середньовічний мегаполіс разом із довколишніми селищами, сільськогосподарськими угіддями та садами охоплював площу 20 на 30 кілометрів! Проживало у Стільському близько 40 тисяч людей! І таких міст в Україні було сотні!

П’яте. Історично Північної Русі не існувало. Ніхто й ніколи не вважав Новгород та Ладогу Руссю, а новгородців і ладожан русичами. Наприклад, у літописі написано, коли у 1148 році київський князь Ізяслав Мстиславович прийшов у Новгород, то сказав: “…я прийшов сюди, залишивши руську землю”. У літописі за 1141 рік читаємо: “А коли Святослав Ольгович утікав із Новгорода, то йшов у Русь до брата…”. І таких свідчень у літописах можна знайти сотні.

Держава на півночі завжди називалася Новгородською республікою, а її жителі – новгородцями. Отож, “основатєлєм государствєнності Русі Рюрик бути не міг – тому, що ніякої Новгородської Русі ніколи не існувало. Відповідно й об’єднання “Північної Новгородської Русі” та Південної (Київської) бути не могло також.

Шосте.Ми з вами уже встановили, що усі міста на північному заході сучасної Росії були побудовані або переселенцями з України (рідше), або норманами (в абсолютній більшості випадків). Отож, обличчя Новгородської та Ленінградської областей в епоху 7-10 століть було майже винятково скандинавським. Але навіть при такій етнічній ситуації ми не можемо стверджувати, що творцями української державності є варяги. По дуже простій причині – вона на українських землях існувала уже задовго до них.

І останнє, – сьоме. Добровільна капітуляція і покликання чужих правителів у свою державу є подією вкрай рідкісною. Особливо вона виглядає дивною, якщо врахувати, що вікінги були розбишаками, які своєю жорстокістю та брутальністю наводили жах на усю Європу. І тут слов’яни та угро-фіни раптом вирішили зробити їх своїми правителями?

Враховуючи неординарність такої події, про це обов’язково мусили б написати іноземні джерела тих часів. Але західні хроніки та скандинавські саги чомусь зовсім не згадують про цей випадок. Дивно. Хоча нічого дивного – не згадують вони саме тому, що ніякого “прізванія варягов” слов’янами та угро-фінами не було!

Отож, що ж ми маємо у підсумку?

Легенда про покликання варягів прийшла в історичну науку з “Повісті минулих років”. Саме це літописне повідомлення й лягло в основу офіційної версії виникнення російської державності. Московські історики й досі безсоромно експлуатують цю тему, опираючись на Нестора і його “Повість…”. Але, проаналізувавши події, які в реальності відбувалися понад тисячу років тому, ми приходимо до висновку про те, що усе написане Нестором-літописцем є звичайною вигадкою. Його історична версія заперечується новітніми археологічними дослідженнями.

У зв’язку з цим виникає цілком логічне запитання: автор “Повісті минулих років” не знав про події, які описував, чи він свідомо написав неправду? Існує лише два можливих варіанти відповіді. Перший. Нестор-літописець навмисне перекрутив реальний перебіг подій. Для чого? Можливо, щоб звеличити рід Рюриковичів. Автор “Повісті…” жив у час правління Святополка ІІ Ізяславовича. Це був період, коли Україна поступово входить у смугу кризи, викликану княжими міжусобицями. Тому літописець під владне замовлення й придумав історію про покликання варягів. Це мало підняти авторитет правлячої династії і згуртувати націю навколо державної ідеї. Саме так пояснюють суперечності “Повісті минулих років” деякі сучасні дослідники.

Але ця версія має ряд слабких місць. А саме: преподобний Нестор був чернець Києво-Печерського монастиря, тобто – людиною Божою. А, отже, порядною та чесною. Не віриться, щоб він дозволив собі опуститися до рівня придворного писáки. По-друге, він був українцем-патріотом. Тож навіщо йому було переконувати світ у тому, що українці самостійно не спроможні створити власної держави?

І третє. Загалом “Повість минулих років” відносно правильно відображає події тогочасної української та світової історії. Лише деякі моменти, включаючи легенду про покликання варягів та про династію Рюриковичів, виглядають якось неправдоподібно. Тому версія про навмисне спотворення історії преподобним Нестором-літописцем повністю відпадає.

Отож, залишається другий варіант відповіді: літопис був сфальшований членами Комісії… графа А.П.Шувалова за наказом Катерини ІІ. Оригінал твору безслідно зник. Читачам, натомість, було запропоновано нібито копію з оригіналу, а насправді – фальшивку. Це катерининські “історики” зробили Новгород старішим на дві сотні років. Вони ж населили його, та інші міста північного регіону, слов’янами. І це вони придумали версію про покликання варягів, які й створили “першу” слов’янську державу у Східній Європі. Ці ж “історики” зобразили високорозвинені українські племена сіверян, деревлян, дреговичів, тиверців та інші напівдикими істотами, які “…жили подібно до звірів, жили по-скотськи…. Вони ж зробили Рюриковичів першими правителями Києва. А московитів спадкоємцями Київської імперії.

Таким чином, преподобний чернець Нестор не винен – у своєму історичному творі він правдиво відобразив історію. Але москвинські фальсифікатори використали його працю для власних імперських цілей. За їхні діяння він відповідальності не несе.

У зв’язку з цим виникає ще одне запитання: а чи існував взагалі такий історичний діяч, як конунг Рюрик? Яку, насправді, роль він відіграв у вітчизняній історії? І чи була ця особа засновником династії Рюриковичів?

Ці запитання є одними із найбільших загадок у світовій історії. Дійсно, уже сотні років існує версія про Рюриковичів, як перших Київських правителів і засновників княжої династії, яка кілька століть правитиме у Києві і сімсот років у Москві. Нікому й ніколи не приходила у голову нерозумна думка сумніватися в правдивості цих постулатів. Адже про Рюриковичів, як перших Київських князів, усі, як один пишуть давні руські літописи. Свідчень сотні. Їхнє правління, здається, доведений факт.

Ми не сумніваємося, читали літописи – свідчень дійсно сотні. От тільки біда, що усі вони є місцевого походження. У цьому й проблема: як у часи Катерини ІІ писалися “давні літописи”, ми усі уже добре знаємо. Тому вірити їм і робити на їх основі якісь висновки у нас немає жодних підстав.

Натомість, історичні джерела візантійського, арабського та західноєвропейського походження про Ладозького правителя Рюрика не залишили нам ніяких достовірних згадок! Більше того, виявляється, що і вітчизняні джерела не є такі одностайні. Наприклад, київський митрополит Іларіон у період з 1037 по 1050 рік написав свій відомий твір, який називається “Слово про закон і благодать”. Праця складається з трьох частин, одна з яких написана, як похвала князям Володимиру та Ярославу. Так от, цікаво – оспівуючи діяння Володимира, Іларіон відкидає родинний зв’язок Рюрика з Київською династією. А із предків Володимира він називає лише Ігоря та Святослава.

Чому так? Невже митрополит Іларіон, будучи блискучим оратором, полемістом та істориком, нічого не знав про Рюрика, який вважався основоположником династії, славні діла якої він оспівував? Пройшло ж лише 150 років від приходу “Рюриковичів” до Києва? Проігнорувавши Рюрика, Іларіон мимоволі позбавляв Володимира та Ярослава їхнього династичного коріння. Чи пробачили б оспівувані ним князі таку його зухвалість та забудькуватість? Звичайно, митрополит Іларіон усе чудово знав. Але він знав ще й інше: основоположником київської правлячої динатії Рюрик ніколи не був!

Яких лише неймовірних версій та гіпотез не вигадують дослідники. І усе з однією метою: “відкопати” десь у глибинах історії невловимого Рюрика. А знайшовши, учепитися у нього “мертвою” хваткою і хоч якось прив’язати його до Ладоги. Так останнім часом набирає популярності версія про те, що Рюрик належав до слов’янського племені бодричів і походив з міста Реріка. Ось і розгадка – якщо є місто Рерік, то чому якийсь бодрицький вождь не міг бути закликаний ладожанами на князювання? А оскільки він родом з міста Реріка, то чому б йому не взяти собі ім’я Рюрик? Логічно?

Абсолютно не логічно. Тому, що у Ладозі не знайдено жодних слідів перебування там бодрицьких племен. Не міг “Рюрик” з Реріка прибути до Ладоги без супроводу кількох сотень (або й тисяч) дружинників. Сліди їхньої міграції обов’язково залишилися б у культурних шарах тих часів. Але їх немає.

Крім того, з якого такого дива норманам, які були корінними жителями Ладоги, знадобѝлося закликáти на князювання своїх одвічних ворогів – бодрицьких слов’ян? Варязькі пірати неодноразово грабували прибережні поселення бодричів. І тут, раптом, нате вам: скандинави з Ладоги вирішили закликати слов’ян – “пріходітє княжіть і владєть намі”.

Найбільш популярною серед істориків давно уже є версія, запропонована ще у 1816 році Х.Холлманом, яку згодом підтримали Ф.Крузе, А.Стендер-Петерсен та інші. Він запропонував ототожнити Рюрика з відомим датським конунгом Рориком. Чому вибір упав саме на нього? Дуже просто: по-перше, ім’я подібне – Рорик. Ну чим не Рюрик? По-друге, жив тоді ж, коли й літописний Рюрик. По-третє, помер приблизно у той самий час. По-четверте, Рорик був відомою особистістю у Європі. Мати своїм першородичем такого славного предка, на думку істориків, було за високу честь. Крім того, це ще й поєднувало з європейськими династичними родáми. А це уже взагалі – не знати, яка честь!

Отож, наскільки обґрунтованими є здогадки Холлмана-Крузе?

Якщо проаналізувати чисельні західноєвропейські джерела, наприклад, німецькі (аннали Ейнхарда; Фульденські, Бертенські, Ксантенські аннали; Норманська хроніка), скандинавські (Сага про Хальвдана, сина Естейна; Сага про Стурлауга Працьовитого та інші), то ми дійсно бачимо конунга на ймення Рорик Ютландський. Таким чином, одне запитання знімається – Рорик є історичною особою.

Згідно вищеназваних джерел, він належав до добре відомої європейської династії Скольдунгів. Крім того, Рорик був кровно споріднений з ще більш знаменитою норвезько-шведською правлячою родѝною Інглінгів. Це королівське сімейство вело свій родовід від самóго Одіна, який у скандинавській міфології вважається Верховним Богом.

Народився Рорик у 812 році. Від батька успадкував Західну Ютландію, за що його прозвали Ютландським. Внаслідок впертої боротьби він стане також володарем частини земель у Фрисландії та Рустингені. А у 857 році за сприяння датського конунга Хоріка ІІ отримав ще й землі між Північним морем і річкою Айдер. Це дало йому можливість контролювати шлях з Північного моря по річці Айдер у Хедебю.

У Рорика склалися непрості відносини з франкським імператором Лотарем, котрий у 855 році відібрав у нього володіння у Фрисландії. У відповідь Рорик став морським піратом, грабуючи торгові кораблі та прибережні поселення. А у 863 та 867 р.р. він вчинив два потужних напади на прирейнські володіння самого Лотаря. Після цього імператор вирішив піти на примирення і повернув Рорику Фрисландію. Але за двох умов: перша – той не буде більше грабувати північне узбережжя Європи; друга – захищатиме її від інших вікінгів, любителів легкої наживи.

Приблизно у 863 році Рорик приймає християнство. Але це не завадило йому й далі приймати активну участь у європейській політиці, воювати, організовувати різного роду політичні інтриги тощо. Недаремно цього, не в міру активного, вікінга у “Ксантенських анналах” називають “виразкою християнства”.

Помер знаменитий конунг Рорик Ютландський у 876 році.

А тепер стосовно Ладоги: жодне із західних джерел не зафіксувало бодай якусь причетність Рорика Ютландського до цього міста. На чолі Ладозького королівства були конунги, які, внаслідок міжусобної боротьби, періодично змінювали один одного. На середину 9 століття таких володарів Ладоги було уже більше десятка. Але серед них жодного разу не згадувався Рорик Ютландський! А тепер задумаймося: давні хронікери досить уважно стежили за життям та діяльністю Рорика. Невже б вони упустили таку деталь з його біографії, як приєднання Ладозького королівства? Тож напрошується дуже простий висновок – Рорик Ютландський не має ніякого відношення до Ладоги. Цей відомий історичний персонаж жодного разу там навіть не бував.

Більше того. Ніяких інших Рориків чи Рюриків, які б мали хоча б якесь відношення до історії Ладоги, історичними джерелами зафіксовано не було. Про Рюрика, який у 862 році став володарем Ладоги, пишуть лише руські літописи. У зв’язку з цим важливо зрозуміти одну деталь: у 8-10 століттях Ладога і майже усі інші городища вздовж річки Волхів та довкола Ільменського озера належали скандинавам. Це були їхні володіння. І це була частина історії норманів. Саме тому у скандинавських сагах Ладога згадується неодноразово. Тож прогавити прихід у місто Рорика (чи Рюрика) вони не могли.

“Сага про Хальвдана, сина Естейна”, “Сага про Хрольва-Пішохода”, “Сага про Тідрека Бернського”, “Сага про Стурлауга Працьовитого” та інші розповідають про те, як у 852 році шведський пірат Фрамар напав на Альдейг’юборг і став черговим володарем королівства. Ці ж джерела нам повідомляють, що він був успішним конунгом. Правив своїми володіннями, радячись з кращими людьми в тій країні – написано у сагах. Але у 860 році проти нього вибухнуло повстання жителів Ладоги. Важко сказати, що стало причиною бунту. Найбільш імовірно, що це були звичайні владні міжусобиці, які серед норманів траплялися досить часто.

Внаслідок повстання Фрамар втратив Ладогу і вимушений був утікати. А тепер знову задáймося запитанням. У 862 році, згідно руських літописів, володарем Ладоги, на запрошення її жителів, став Рюрик (“прізваніє варягов”). Чому ж про цю подію нічого не написали скандинавські джерела? Чому вони не назвали Рюрика наступним після Фрамара ладозьким конунгом?

Далі. Шведи чудово знали нашу країну і захоплено називали її Гардарики, тобто – країна міст. Знали вони й Київ – скандинавські купці постійно приїздили сюди зі своїм крамом та рабами. Рюрик, згідно літописів, започаткує княжу династію у Києві. Невже б скандинавські хронікери не помітили такої важливої події в історії Європи? Їхній конунг Рюрик став основоположником київської династії, а скандинави нічого про це не знають? Невже таке можливе?

Тож підбиваємо підсумок. Київська імперія була найбільшою і наймогутнішою державою Європи. Причетність до її правлячої династії вважалась честю для будь-якого королівського роду Європи. І якби Рюрик існував, то скандинави відразу зголосилися би приватизувати цю історичну постать і оголосити його творцем руської державності. Але європейські, візантійські та арабські історичні джерела вперто мовчать. Чому? Відповідь очевидна: ніякого Рюрика в історії Ладоги не було. Так само, як не було й події, відомої, як “прізваніє варягов”.

Звідси отримуємо ще один сенсаційний висновок – оскільки завоювання Києва нащадками Рюрика є звичайною вигадкою, то й княжої династії Рюриковичів у Києві ніколи не існувало! І у Московії ніяких Рюриковичів ніколи не було! Пам’ятаєте відому кінокомедію “Іван Васильович змінює професію”? Там, на прохання міліціонера назвати своє прізвище, цар Іван Васильович гордо заявляє: “Рюріковічі ми”. Насправді реальний Іван IV Грозний ніколи так би не відповів – він чудово знав, що ніяких Рюриковичів серед його предків “отродясь нє бивало”.

Ким же тоді були київські князі? До якої правлячої династії належали Володимир Великий, Ярослав Мудрий та інші відомі українські державники? Зараз важко дати відповідь на ці запитання – це тема окремого великого дослідження. Скажемо лише, що вони не були Рюриковичами. Але, цілком можливо, були норманами. Що нам дає підстави так думати? По-перше, у 882 році у Києві стався державний переворот (про що ми будемо говорити далі), внаслідок якого владу у місті захопив Олег, який за походженням був вікінгом. Його наступник Ігор цілком міг бути скандинавом з оточення Олега.

По-друге, з договорів, які Україна підписувала з Візантією, можна довідатися про імена тодішніх українських дипломатів: Інегельд, Карл, Фарлаф, Веремуд, Рулав, Руальд, Гуда, Фрелав, Руар, Труан, Лідул. Якби київські князі за походженням були українцями, то чи оточили б вони себе вікінгами?

По-третє, навіть через 260 років після появи у Києві Олега – аж до часів Мстислава Великого (сина Володимира Мономаха) – у київських правителів і членів їхньої родини продовжують зустрічатися норманські імена. Так одну з дочок Мстислава Великого звали Інгеборг. Вона була заміжня з данським королем Кнутом Лавардом. Друга дочка цього князя мала ім’я Мільфрід і була дружиною норвезького короля Сігурда Хрестоносця. Традиція давати дітям скандинавські імена та ріднитися з північними династіями збереглася у київських правителів і через 300 років після їхнього приходу на Русь.

По-четверте, окрім варязьких імен київських князів в українській державі існували й населені пункти з назвами норманського походження. Як правило це були ті городища, засновниками яких ставали скандинави. Візьмемо, приміром, місто Яготин. Як лише мовники не крутили це слово, аби пояснити походження назви міста. То виводили його з якоїсь легенди про пана Яго, котрого повсталі селяни нібито посадили на тин, цебто, кіл. То пов’язували з іменем хана Яголдая (Яголдин-Яготин).

Але усе, напевно, набагато простіше: якийсь варяг на ім’я Яго заснував на березі річки Супій, тоді ще судноплавної, невелике поселення, обгороджене високим тином із колод. Місцеве населення й назвало це городище – Яготин, тобто, тин Яго. Цікаво, що англійською мовою, яка запозичила багато слів з норманських мов, місто називається town. Чи не від назви “тин” походить це слово? Інші міста із закінченням “тин” – Козятин, Пирятин та інші, були засновані уже українцями на ім’я Козя, Пиря. Але, згідно традиції, названі ці городища були уже за класичною схемою – тин Козі, тин Пирі тощо.

Коли ж з’явилася легенда про Рюриковичів, як перших руських князів? Хто був її автором, і з якою метою вона була створена? І знову усі нитки змови ведуть до Катерини ІІ та Комісії… графа А.П.Шувалова”. Саме ці люди породили один із найнепохитніших і найбільших міфів у світовій історії.

Коли дика і ніким не знана Московія у часи Петра І почала із своїх лісів та боліт прориватися у Європу, то її самодержці відчули гостру потребу мати величну та славну минувшину. Вони її знайшли, приватизувавши Київську Імперію (Русь). Але не лише історія цікавила московських царів. Їм потрібна була ще й приналежність до якоїсь давньої правлячої династії. До того ж, ця династія обов’язково мала бути споріднена із прославленими європейськими монархічними родами.

Прославлені Київські князі, як на зло, були лише зукраїнізованими нащадками скандинава князя Ігоря. І до жодного із європейських династичних родів не належали. Це руйнувало усі плани – замовникам була потрібна “голуба кров”. Тому з’явилася ідея внести до “Повісті минулих років” Нестора-літописця вставку про Рюриковичів. Зробили це дуже обережно, не вказуючи, якого конкретного Рюрика мав на увазі “Нестор”. Але підказка незабаром з’явилася.

У лютому 1818 року М.М.Карамзін випустив у продаж перші вісім томів своєї “Истории Государства Российского”. А за два роки до того, у 1816 році, якийсь пастор Х.Холлман у Бремені опублікував книгу “Рустрингія, первісна вітчизна першого російського великого князя Рюрика і братів його. Історичний досвід”. У цій праці він висловив здогадку про те, що літописний Рюрик – це ніхто інший, як датський конунг Рорик Ютландський. А через два роки потому і Карамзін нагодѝвся зі своєю “Історією Государства Российского”, де “процитував” Нестора з його легендою про “покликання” варяга Рюрика. Ланцюг замкнувся.

Враховуючи, що писати історію Московії для Катерини ІІ активно допомагали її земляки – німці, то публікацію у Бремені книги Х.Холлмана явно не можна назвати випадковістю. Вельми показовим є й той факт, що Холлман називає Рюрика першим російським, а не руським князем. На час публікації книги (1816 рік) на географічних картах, надрукованих у Європі, Московію за звичкою позначають назвою Тартарія. Ще навіть М.Карамзін не встиг заявити, що Московія – це Русь. А тут раптом Холлман уже знає, що Рюрик є російським князем?

А закріпив ефект професор Дерптського університету Фрідріх Крузе, який у 1836 році “науково обґрунтував” правильність висновків Х.Холлмана. Ну от і усе: московити поріднилися з кращими монархічними сім’ями Європи. Ба,.. навіть і з самѝми Богами. Адже Рорик Ютландський не лише належав до славного роду Скольдунгів та Інглінгів, які правили ледве не в усіх країнах Європи, але й був нащадком Бога Одіна!            

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Р.18. Напередодні виникнення Київської Імперії. Ч.2. Передісторія виникнення держави з центром у місті Києві Reviewed by on . Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Rating: 0
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1