Thursday , 25 May 2017

Home » Culture » Сердюки і Полтавщина. Архипресвітер Микола Сердюк та Українська православна церква

Сердюки і Полтавщина. Архипресвітер Микола Сердюк та Українська православна церква

Serdiuks and Poltava Region. Archpresbyter Mykola Serdiuk and Ukrainian Orthodox Church

Олександр Панченко (Лохвиця, Полтавська обл.)

«…І миті жодної не можна повернути, щоб заново, по-іншому прожить»
 (Василь Симоненко)

Як відомо, сердюки або серденята – це  вояки найманих піхотних частин, що утримувалися гетьмана Війська Запорозького  від другої половини XVII-першої половини XVIII cтоліття, вони складали гвардію гетьмана. Сердюків набирали переважно з українського населення, козаків Гетьманщини й Запоріжжя. Середній сердюцький полк нараховував 400–500 вояків. Вони несли військову службу на кордонах, всередині країни, охороняли гетьманську резиденцію. Указом московського царя від 14 липня 1726 року  року сердюцькі полки ліквідовано.

Перші згадки про сердюків відносяться до 1665 року. На думку історика Миколи Крикуна, цих вояків початково називали «серденятами» від імені «Сердневого полку», що служив гетьманові Правобережної України Петрові Доршенкові. Сердюки або серденята були професійними військовиками, вони поступово перетворилися на українську військову формацію. Походження терміну «сердюк» неясне. В романтичній  «Історії русів»  його етимологію виводили від суворої і сердитої вдачі сердюків. На думку ж Миколи Костомарова, цей термін походив від назви типу яничарських штурмових підрозділів в османській імперії армії — «серденгечті» в перекладі з турецької  — безжальні. За версією Олесія Сокирка, семантика слова «сердюк» могла походити від султанських найманців-ополченців «гьонюлю», що в перекладі з турецької означає , «волонтерів, що воюють з серцем, охотою»).  Основний масив сердюків, що служили на Лівобережній Україні, походив з  українського етнічного середовища середовища. Цьому сприяв політичний статус Гетьманщини, відокремленої від західноєвропейських ринків найманства.

Дійсно, згідно з тлумаченнями різних словників української мови на Лівобережній Україні кінця XVII- початку XVIII століття «сердюк»  це – щонайперше козак найманих піхотних полків, що був на повному утриманні гетьманського уряду, читай –  охоронець гетьмана. У Лубенському ж козацькому полку у побутовій мові слово «сердюк» інколи вживалася у значенні «сердитий, дратівливий». Сердюк – українське прізвище відоме з 17 століття. Походить воно від військової назви типу гетьманських військ – «сердюки Деякі населені пункти і до тепер носять назву Сердюки – Сердюки (Полтавський район), Сердюки (Олевський район), станція – Сердюківка. На Сумщині біля села Іваниця у Недригайлівському районі є Сердюків ліс.

На 1738 рік відомий Переяславського полку Піщанський отаман Максим Сердюк, як також Матвій Сердюк – значковий товариш Білицької сотні Полтавського полку на 1734 рік, а Петро Сердюк був отаманом І-ї полкової сотні Полтавського полку (1751), а Андрушко Сердюк  – десятником села Рибці другої полкової сотні Полтавського полку станом на 1721 рік. Згідно з реєстром полку 1722 року серед шляхти Миргородського полку значиться Сердюк Харко, а Влас Сердюк – як отаман Городиської сотні того ж таки Миргородського полку у 1725-1730 роках,  Федір Сердюк був хорунжий, осавулом  Гадяцької полкової артилерії, в якій служив у 1735-1736 роках…

07-2-800x500

У селі Назарівка, яке входило до складу Лубенського козацького полку, розкинулись неподалік  заплави синьоокої Сули за десяток кілометрів від теперішнього районного центру міста Лубни, також мешкали Сердюки. Це село разом із сусідньою Шершнівкою згідно з універсалом гетьмана Скоропадського було закріплене за бунчуковим товаришем Петром Івановичем Кулябкою, який у 1754 році продав його своєму братові Василеві.  Уродженець Лохвицького повіту дослідник української старовини Василь Милорадович, який при кінці XVIII століття побував тих краях, під враженням написав: «….Мальовничий краєвид молодого соснового лісу та безлічі верб на болоті, хаотично розкидані купи хат, серед вишневих садків, з криницями – журавлями у дворах, обнесених очеретяними загорожами… Народ кріпкий, широкогрудий, плечистий, середнього зросту, темно-русий і русий. Мова яскрава, своєрідна, буква «і» часто замінялася буквою «о». На одязі помітний мацківський і сліпорідський вплив, чоловічий і жіночий одяг обшитий чорним сукном. Очіпки прострочені, поверх них носять стрічки…».

08-3-800x500

Здається, ці села ніколи не були кріпацькими, в них, мабуть, жили в основному козаки-сердюки , які їх й розбудовували. Ймовірно, у Назарівці церкви таки не було, бо ті, хто там народились називали її не інакше як «хутір», але у сусідній же Шершнівці, згідно за переказами, була старовинна українська православна церква: «…У ній помосту не було, церква була на долівці і дзвіниця дранкою покрита». У церкві був образ скорбної Божої Матері, кілька старовинних книг. На одній з них напис: «По заповіту архімандрита Харківського і колеґіуму ректора Василя належить у церкву Шершнівську Успенську у вічну пам’ять блаженної його кончини, 1799 рік, січень 5 дня».

Десь за півтора року після жовтневого перевороту большевиків у Петрограді Назарівку було причислено Лубенського повіту Полтавської губернії, а від  березня 1923-ого по лютий 1932-ого року вона була підпорядкована Харківській губернії (пізніше –  Харківській області). В роки першої української революції було створено Лубенський сердюцький кінно-козачий полк, як кінний полк армії УНР. Він постав у липні 1918 року  згідно з наказом уряду ясновельможного Гетьмана гетьмана Павла Скоропадського з кадрів 8-го гусарського Лубенського полку, українізованого ще у вересні 1917 року. Першим командиром полку став полковник Омелянович-Павленко. Станом 27 червня 1918 року, до складу полку входили: 32 старшини, 4 урядовці, піп, 608 муштрових і 169 немуштрових козаків.

Сердюки Лубенського кінно-козачого полку

Сердюки Лубенського кінно-козачого полку

На Полтавщині протягом 30-40-их років минулого століття були репресовані 32 особи на прізвище «Сердюк». Ось ці репресовані большевиками Сердюки Полтавщини: Авраам Парфентійович, 1879 року народження (далі – р.н.), Аврам Прокопович, 1874 р.н., Василь Борисович, 1898 р.н., Василь Іванович, 1896 р.н., Василь Махтеєвич, 1889 р.н., Василь Прокопович, 1883 р.н., Гаврило Опанасович, 1870 р.н., Гордій Радіонович, 1892 р.н., Григорій Йосипович, 1889 р.н., Іван Васильович, 1886 р.н., Іван Васильович, 1909 р.н., Іларіон Олексійович, 1883 р.н., Макар Семенович, 1903р.н., Марія Григорівна, 1912 р.н, Марія Іванівна, 1921 р.н., Михайло Романович, 1891 р.н., Мусій Фокійович, 1884 р.н., Олександр Прохорович, 1902 р.н., Петро Іванович, 1894 р.н., Петро Йосипович, 1887 р.н., Петро Маркович, 1892 р.н., Петро Семенович, 1880 р.н., Сергій Іванович, 1900 р.н., Семен Микитович, 1898 р.н., Павло Федотович, 1908 р.н., Тихін Дмитрович, 1894 р.н., Яків Васильович, 1895 р.н., та Сердюк Федот Данилович, 1874 р.н. Серед репресованих Сердюків є кілька уродженців Лохвицького повіту, це зокрема уродженець мого родинного села Сокирихи – Сердюк Григорій Нестерович, 1918 року народження, а також уродженці сусіднього з  Сокирихою села Івахники (тепер – Яхники) – на прізвище «Сердюк» –  Давид Іванович, 1893 р.н., Олексій Михайлович, 1897 р.н., та Федір Васильович, 1885 р.н.,  а також Іван Трохимович Сердюк, 1883 р.н., що походив із села Луценки Лохвицького повіту.

Хорунжий_1-ого_Сердюцького_полку_(ліворуч)__Військовий_старшина_Лубенського_Сердюцького_кінно-козачого_полку_(праворуч)_

Хорунжий 1го Сердюцького полку (ліворуч). Військовий старшина Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку (праворуч)

Видається дуже ймовірним, що хтось із яхницьких Сердюків є родичем православного християнина Івана Сердюка, який народився також у грудні, 3 числа 1923 року Божого у селі Яхники, який до Австралії прибув  9 серпня 1948 року, де в нього незабаром народився син Ранал. Пан Іван закінчив в Яхниках десятилітку, згодом скінчив один рік університету, однак в Австралії працював робітником, відтак машиніс­том та шофером на трамваях, був член УКТКлюбу, 1997-го року переїхав з Сіднею до Брізбену, передплачував та був добродієм чудової газети австралійських українців «Вільна Думка». Серед інших поціновувачів цього часопису та інших видань  слід назвати славних уродженців мальовничої Полтавщини та їхніх нащадків – Дмитра та Марію Нитченків, їхніх доньок – Лесю Ткач (Богуславець) та Галину Кошарську , Федора й Філонілу Габелків з сином Павлом, цілу родину Мішалових – Марка Васильовича, з сином Юрієм та внуком Віктора, Богдана та Сергія Шеметів, Якова Гвоздецького, подружжя Івана та Параксевію (з дому – Дробець) Глуховерів із трьома їхніми дітьми – Миколою, Галиною-Анною (в заміжжі – Корінь) та Марією (в заміжжі – Болюх), як також  письменників Миколу Лазорського та Сергія Домазара, кобзаря Федора Деряжного з його знаменитим сином вільним козаком й кобзарем Петром та невісткою Нілою (з дому – Бабченко), Симона Наріжного з донькою Наталією (в заміжжі – Жуківською), Григорія Бажула з дружиною Людмилою, Любою Дерев’янко (з дому – Павленко) з чоловіком Петром та сином – св.пам.Володимиром Дерев’янком, правником і військовиком (1946-1998) та багатьох-багатьох інших нашадків славного українського козацького роду.

…Від січня 1937 року село Назарівка ввійшло до Покрово-Багачанського району, а від 1957-го – до Лубенського району Полтавської області. З початком 1920-их років на цих теренах большевики створили комнезам, сільську раду та виконком, у голодному 1933-ому у Шершнівці сталінські людожери створили  колгосп «Хвиля революції», в Назарівці ж діяв також колгосп, але вже імені Шевченка. За неповними даними,  близько двохсот місцевих селян загинули страшною голодною смертю.  На початку 1950-их років  обидва колгоспи «об’єдналися» в господарство від «вимовистою» назвою «Червона Зірка». За даними сучасних статистів, нині в Назарівці трохи більше як півсотні осіб, але ця місцина найдорожча для тих, хто там вперше побачив світ, де закопана під припічком його пуповина, бо дійсно чарівний і неповторний рідний край, про який мовиться: «Є на світі місце, куди серце лине, в радості і смутку їду я туди».

У своїй праці «Українська Автокефальна Православна Церква в Австралії і Новій Зеляндії», яка поміщена у Збірнику «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії», що вишов друком накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА) та Наукового товариства ім.Шевченка в Австралії у Мельборні в  1966 році протопресвітер Ананій Теодорович, зазначав, що Українська Автокефальна Православна Церква в Австралії і Новій Зеляндії є частиною Святої Української Православної Церкви, що повстала в Україні від часу прийняття українським народом Хрис­тової віри з Візантії за князювання Св. Великого Князя Володимира в 988 році і входить в канонічний склад Української Автокефальної Православної Церкви на Чужині, під сучасну пору очолену Високопреосвященним Митрополитом Ніканором Абрамовичем, Архиєпис­копом Київським і Чигиринським, що має постійну резиденцію в м.Карлсруе (Західня Німеччина). Церква ця в Австралії і Новій Зелян­дії має автономний устрій, свій церковний статут, свій єпископат, що входить в склад Собору Єпископів УАПЦ на Чужині, а через нього органічно пов’язана з Вселенською Православною Церквою.

Початкова організація УАПЦеркви в Австралії припадає на другу половину 1948 р. До того часу православних українців в Авст­ралії не було, не було й Української Православної Церкви. Щойно 1948 року в рамках пляну переселення ДіПі Міжнародньою Органі­зацією для втікачів (ІРО), почали прибувати з Німеччини й оселюва­тися тут українські еміґранти. Разом з першими поселенцями укра­їнцями 28 червня 1948 р. прибув до Австралії перший священик УАПЦ о.протоієрей Ананій Теодорович з родиною, як контрактовий робіт­ник. Скерований урядом праці до столиці Австралії Канберри відбувати двохрічний контракт праці, о.А.Теодорович організував тут першу церковну громаду, яка пізніше прибрала назву Св.Миколаїв­ської парафії УАПЦ в Канберрі, і започаткував 26 вересня 1948 р. регулярні богослужения в неділі й свята в Англіканській церкві Св. Івана Хрестителя. Високопреосвященний Митрополит Полікарп, тодішній Голева УАПЦ на Чужині, декретом своїм з дня 1 жовтня 1948 р. ч. 101 приз­начив о.А.Теодоровича адміністратором УАПЦеркви й репрезентан­том перед австралійським урядом….  Перший Церковний Собор УАПЦ в Австралії відбувся в днях 26-29 грудня 1953 р. В склад Собору входили: Єпископ вікарій Силь­вестр, 8 священиків, 2 диякони та делегати від парафій. Загальне число учасників Собору було 42 особи. Собор відкрив вступним сло­вом і благословенням єп.Сильвестр, Почесний голова Собору. Керу­вала Собором обрана ним ділова президія в складі: о.прот.Іван Вин­ницький — голова, протопр.о.А.Теодорович та інж.Інокентій Хомяк — заступники голови, проф.Павло Шулежко і Василь Кандибко — секретарі….».

Серед членів Крайової Церковної Ради отець А.Теодорович в Сіднеї називає нашого земляка-полтавця отця Анатолія Стришинського (нар.07.04.1899), а з-поміж нових священників, які були висвячені в парафіях «Об’єднаної Єпархії» тодішньої УАПЦ в Блектавні, Брізбані, Аделаїді й Канберрі – В.Черванева, М.Мурзу, Н.Плічковського, Ю.Горбунова та іншого уродженця Полтавщини, що походить з хутора Назарівка Лубенського району, –  отця Миколу Сердюка. Між іншим,  фундатором православної церкви Святого Михаїла був член Синоду УАПЦ отець Анатолій Карташевський, який народився 20 листопала 1897 року у Полтаві, прибув до Австралії (Аделаїди) з родиною у травні 1949 року. Був одружений з пані-маткою Клавдією, з якою у шлюбі мали чотирьох дітей –  Ярослава, Ольгу, Наталку та Юрія. Відомо, що раніше отець Анатолій служив хорунжим в армії УНР, був важко поранений під час визвольної боротьби, згодом закінчив студії в Українській Господарській Академії в Подебрадах (Чехо-Словаччина), а напередодні та в часі війни працював лісним інженером, по війні ж опинився з родиною в таборі в Авсбурґу, де працював в адміністрації, згодом читав лекції в Українському технічно-господарському інституті у Реґенсбурзі, а по прибуттю на зелений континент став головою Української громади Південної Австралії, головою кооперативи, першим головою батьківського комітету Української школи, виявив себе як член організації Українських Комбатантів. Помер 7 лютого 1986 року в Сіднеї.

Інший наш земляк отець Анатолій Стришинський народився 7 квітня 1899 року, згодом закінчив Полтавське духовне училище, від 1918 по 1919 рік був поручником Армії УНР, а від 1925 року став дияконом УАПЦ. У 1942 році висвячений на священника  Харківським архиєп. Ф.Булдовським, в 1943 році став настоятель парафії в німецькому місті Ґайденаві. До Австралії прибув у 1949 році, де був священиком православних парафій Гомбуші, Ньюкастелі, Редферні та Блектавні, від 1960  року сиав настоятелем  Свято-Миколаївської парафії УПЦА в Кабраматті.

Serdiuk, o.Mykola v molodostiВідомо, що отець Микола Сердюк, голова Консисторії УАПЦ в Австралії, народився рівно 80 років тому 12 грудня 1935 на хуторі Назарівка Лубенського району. До Австралії з батьками та братом Олександром прибув у 1951 році. 1958 року поселився у Брізбені, де став настоятелем й довголітнім головою парафіяльної Ради церкви Святого Миколая (1967-1993). Отець Микола уділяв духовну опіку парафії Святого Ніколи Вільної Сербської Православної Церкви і парафії Святої Покрови УАПЦ в Брізбені-Вуллунґаббі (1978-1982). Від 1975-го по 1988 рік наш земляк очолював Консисторію УПЦАвА. Активний у житті української громали Квінсленду, отець Микола вчив в українській школі Лесі України,  провадив громадський хор, був відзначений почесним членством української громади Квінсленду. Співтоваришка його Долі пані-матка Таїса Сердюк (з дому- Костенко)  народилася 29 січня 1938 року в Макіївці на Донбас. Її батьки Петро і Ксеня Костенки разом зі своїми дітьми сином Віктором, якого вже, на жаль, немає серед живих, і дочкою Таїсою прибули до Австралії також 1948 року. Пані-матка Таїса активна в церковному і громадському хорах, Братстві й Сестрицтві, про пожертви отця Миколи і пані­матки Таїси знають не лише в Австралії, але на Рідних Землях, в материковій Україні…

Архипресвітер Микола Сердюк

Архипресвітер Микола Сердюк

Коли два роки тому, у листопаді 2013 року, по всій Австралії за ініціативи Консисторії УАПЦ та  Об’єднання українських громад під гаслом «Україна Пам’ятає – Світ Визнає!» відбувалося вшанування Пам’яті жертв, тих, хто 80 років тому згинув трагічною смертю підчас Голодомору Геноциду українського народу, – о.Микола Сердюк, який відкривав тоді жалібне зібрання  доповіддю, в якій наголосив, що «… Голодомор 1933 року – це одна з найбільш болючих і траґічних подій в історії українського народу. Цей Голод не був спричинений поганим урожаєм чи іншою природною катастрофою. А був він штучний, навмисно і пляново організований московсько-большевицьким Кремлем, як засіб залякування, поборювання і фізичного знищення непокірного українського селянина та підкорення його російському диктаторському режимові та щоби знищити в душах українського народу ідеї визвольної боротьби, ідеї до самостійності України, до будови української незалежної держави. Московсько-комуністичний режим мав в пляні знищити український нарід, щоби на цьому світі з нього і сліду не залишилося…».

Або ж як раніше казав високопреосвященний Архиєпископ Іоан, – пише невтомна дописувачка й правдива українська патріотка Марічка Галабурда-Чигрин, – у своїй промові на подібному вшануванні в 2003 році під час вікриття і посвячення Пам’ятника: «Хай найвищим пам’ятником мілійонам жертв України буде світлий храм нашої демократичної держави. Розбудова нової держави України, єднання всіх патріотичних сил, загальне примирення є ґарантією того, що страхіття Голодомору більше ніколи не прийдуть на нашу вільну землю… Господи! Ти дав нам Україну. Допоможи створити порядок в ній! Пошли своє Боже благословіння на весь народ український! Пошли їм просвітлення й тверду волю подолати всі перепони, а також зрозуміння, як треба жити у виконанні Твоїх Заповітів. Ніхто і ніщо не витре з нашої пам’яті того жахом оповитого 1933 року!».

У своєму вірші «Минуле не вернуть» 29 листопада 1962 року інший незабутній уродженець Лубенщини Василь Симоненко писав:

Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашнє – ніби сон,
Що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе –
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.

…Так, так…. Не повернути, не прожити інакше, але, погодьтеся, згадати про нашу славну, часто трагічну українську минувшину принагідно у день славного Ювілею визначного священика Української православної церкви в Австралії  Архипресвітера о.Миколи Сердюка можна і треба, бо його життя та чин на це беззаперечно заслуговує.

Олександр Панченко, – доктор права Українського Вільного Університету (Мюнхен),  адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Сердюки і Полтавщина. Архипресвітер Микола Сердюк та Українська православна церква Reviewed by on . Олександр Панченко (Лохвиця, Полтавська обл.) «…І миті жодної не можна повернути, щоб заново, по-іншому прожить»  (Василь Симоненко) Як відомо, сердюки або серд Олександр Панченко (Лохвиця, Полтавська обл.) «…І миті жодної не можна повернути, щоб заново, по-іншому прожить»  (Василь Симоненко) Як відомо, сердюки або серд Rating: 0
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top