Saturday , 23 February 2019

Home » Culture » Чи допоможуть російськомовні українські націоналісти діаспорі?

Чи допоможуть російськомовні українські націоналісти діаспорі?

Will Russian Speaking Ukrainian Nationalists Help Diaspora?

Print Friendly, PDF & Email

Віталій Кубацький (Ванкувер)

“Мовне питання” уже давно є каменем спотикання в житті української громади в Канаді, особливо коли ми говоримо про четверту, пострадянську, хвилю еміграції. Часто ми бачимо як новоприбулі вихідці з України активно підключаються до громадського життя, працюють в мас-медіа, засновують бізнеси та культурні товариства, організовують свята та фестивалі .. але російські, чи то пак, “московські”, як люблять уточнити представники попередніх хвиль еміграції.

Роман Донік, РУН

Чому ж наші співвітчизники розбудовують саме “російський світ” у Канаді, а “український” оминають стороною? Кажуть якщо гора не іде до Магомета, тоді Магомет іде до гори. В даному випадку кореспондент УВ взявся шукати рішення “російськомовної” проблеми там де вона і власне зародилась – в Україні. Представляємо до уваги читачів розмову із активістом організації “Російськомовні українські націоналісти” (далі РУН), п. Романом Доніком (далі – РД), який розповів своє бачення “російськомовного” феномену.

УВ: Пане Романе, перш за все, хто такі “російськомовні українські націоналісти”? Це поєднання непоєднуваного?

РД: Ні, це ті ж самі українські націоналісти, але з однією  різницею – вони або російськомовні, або з російськомовного середовища. Це люди, які переважно мешкають на Сході та Півдні України і вони не винні в тім, що їх бабусь та дідусів зрусифікували. Вони не проросійські, навпаки, вони не уявляють себе без України, поділяють все українське, думають як українці. Але поки що російською мовою.  Тому “поєднання непоєднуваного” в новітній історії України, з нашого погляду, це досить поверхневе ставлення до цього питання.

Ми зараз маємо  мало не пів-країни громадян, які розмовляють російської мовою, як і розмовляли їх дідусі і бабусі, батьки, усі кого вони знають, і вони просто не розуміють, чому це погано і за що їх лають, адже вони теж вважають себе українцями. Більше того, вони як правило добре знають українську мову, слухають і читають українською, гімн підспівують українською. Тільки говорити не можуть, з різних причин – соромляться суржику, бо нема з ким, бо думають російською.  Вони українці, але російськомовні, поки що.

Звісна річ, це треба змінювати, але робити це так, щоб не відштовхувати цих людей від національної ідеї.

УВ: Яка позиція РУН стосовно питань що традиційно розділяють українське суспільство: впровадження російської мови як другої державної (регіональної), історія 2-ї світової війни і тд?

РД: З приводу мовного питання, наша позиція чітка та однозначна. Російська мова не може бути другою державною. Єдина державна мова – це українська. Ми категорично проти регіональної російської мови, бо це сповільнює процес повертання українців до спілкування на рідній мові. Одне з наших гасел звучить саме як “я тимчасово російськомовний – я українець на завжди” (“Я говорю на русском временно – я украинец навсегда”).

Активісти РУН

Щодо 2-ї світової війни. Україні вже 22 роки як незалежній державі. Вже немає явної окупації, вже немає комуністичної ідеології. Але є люди, є українці, які прожили ціле життя під впливом цієї ідеології. Вони такі ж самі жертви як і ті, кого було розстріляно та заморено голодом. Треба розуміти, що після війни не одне покоління українців виросло та виховалося на саме на радянських героях тієї війни. Примушувати їх відмовитись від пам’яті своїх батьків, або дідів, це підштовхувати їх до зради самих дорогих та близьких людей. Вони все життя прожили не знаючи правди, позбавленні свого коріння та національної культури. Але ці  люди є такі ж українці як і ми з вами.

Для майбутнього нації, нам потрібно зрозуміти і прийняти одну річ – всі, абсолютно всі українці, хто воювали за свободу своєї Батьківщини – України і за свободу і благополуччя українського народу, як вони її розуміли, є героями. Природно, що не гідні поваги тільки реальні військові злочинці, ті, хто воював проти свого народу, проти його незалежності, хто віддавав собі звіт в тому що знищує український національний опір.

До речі,  ветерани УПА браталися з такими ж ветеранами Червоної армії вже кілька років тому. В них хватило шляхетності і мужності визнати той факт, що ми є одна нація, не зважаючи на історію. Одні вважали загарбниками німців, інші комуністів. І ті і інші не захищали режим, або окупантів, вони захищали свою Батьківщину, проливали кров та втрачали життя.

Ми, їх нащадки, не маємо морального права звинувачувати когось. Ми не жили за тих обставин, не робили свій вибір, не пройшли через ті криваві жорна. Тому інтересах єдності нації треба перегорнути цю сторінку, вшанувати всіх справжніх ветеранів та розвиватися далі.

УВ: Коли “російськомовні” націоналісти планують стати “україномовними”?

РД: Відмова від російської мови це природний шлях розвитку української нації.  Серед наших активістів багато україномовних навіть у побуті. Але вони виросли в російськомовному середовищі і розуміють всі проблеми цих регіонів. В мене син навчається в українському ліцеї, з ним я спілкуюсь виключно українською. У лідера руху (РУН – ред.) Сергія Замілюхіна теж  мала дитина, яка виховується українською мовою, вже ходить в український дитячий садочок. Одне з наших гасел – «наші діти будуть україномовними».

Ми не захищаємо російську мову. Ми поширюємо українську національну ідею в російськомовному середовищі, серед українців, які через певні обставини не можуть, або не вміють розмовляти українською мовою. Ми також повертаємо людей до історичної правди, долучаємо їх до української культури та традицій. Ми відновлюємо історичну справедливість, наприклад розповідаючи людям про УПА, про те, що відбувалось насправді в нашій історії.  І в даних реаліях це краще робити тією мовою, якою говорять люди Сходу та Півдня.

Агітка РУН

УВ: Як ладнають між собою “російськомовні ” та “україномовні” націоналісти?

РД: Виникнення нашої організації, націоналістичні організації здебільше підтримують. З самого початку була певна настороженість, бо дуже не звично та дивно звучала сама назва, але переконавшись що ми робимо одну справу всі відносяться з розумінням. До того ж реалії на Сході країни такі, що провладні політики прикладають дуже багато зусиль, щоб знову розділити умовно навпіл Україну. Тому наш рух дуже доречний – на фоні проросійської та просовдепівської істерії люди які розповідають про українських націоналістів, та несуть національну ідею російською мовою, та мешкають не десь далеко в Галичині, а поряд з ними, викликають довіру.

УВ: Кого б із відомих публічних фігур ви б віднесли до “російськомовних українських націоналістів”? Нещодавня резонансна перемога російськомовного українця Кличка над російським боксером Повєткіним у Москві, що переросла в жваву “міжнаціональну” дискусію в пресі та соцмережах – це був приклад російськомовного націоналізму?

РД: Розумієте, немає різниці якої мовою людина поширює національну ідею та популяризує Україну. Так, брати Кличко, з моєї точки зору, можуть вважатися українськими націоналістами за своїми діями. Кожна країна пишалася б, якби вони виступали під її прапорами. Думаю, такі пропозиції були. Але вони залишились українцями і виходять на ринг під українським прапором. Дякуючи їм, та таким як вони публічним людям, світ дізнається про Україну.

І якщо ми вже згадали той поєдинок в Москві, завдяки Кличку ми спостерігали прояви нечуваної за останні роки єдності українців. Це був тріумф нації, яка жила одним  диханням.

УВ: Давайте повернемось до діаспорних справ. Ви, мабуть, як ніхто розумієте менталітет російськомовних українців. Як Ви думаєте, чому в тій же Канаді, вони часто оминають українські організації, а приєднуються саме до “російського світу”? Це просто відсутність патріотизму?

Рунівець в уніформі

РД: Ні, в жодному разі це не відсутність патріотизму. Люди або сумніваються, або побоюються, що їх не так сприймуть. Адже людина так влаштована, що завжди хоче комфорту,  тому багато українців саме з цієї причини емігрують до тієї ж Канади. Проте, часто в новій країні люди стикаються із проявами нерозуміння з боку своїх же співвітчизників. Наприклад коли їм кажуть, що для того щоб приєднатись до української громади вони повинні спілкуватися українською мовою. Таким чином їм дають зрозуміти, що вони трохи “недо” – недоукраїнці, недопатріоти. Російськомовні українці не звикли до думки, що мова, якою вони розмовляють робить їх “не українцями”, що вони щось роблять неправильно

А коли людина ще й перебуває у стресі від переїзду їй потрібне знайоме комфортне середовище,  підтримка саме тут і зараз – от і йдуть туди де зручно, де їх ніхто не засуджуватиме і не ставитиметься з підозрою – до російськомовного середовища.

Такі люди не вийдуть за межі цієї зони комфорту без відповідної мотивації. Після переїзду їм потрібно вчити англійську або французьку і вони це роблять, бо від цього залежить їх добробут, кар’єра, громадянство. А якщо від них ще й відразу вимагати на українську мову перейти, то це може бути трішки забагато, людям не дають потрібного часу щоб справитись з усіма новими навантаженнями. З часом вони б може і хотіли заговорити українською, приєднатись до української громади, та вже соромляться,  а може вважають що це вже запізно і  виглядатиме принизливо. Люди різні бувають. Головна наша помилка в тому, що ми дуже швидкі на розправу.

УВ: Незабаром у Торонто відбудеться трьохрічний з’їзд Конгресу Українців Канади, серед основних питань обговорення буде і питання інтеграції “четвертої хвилі” еміграції до організованої української громади. Які б ви дали поради керівництву КУК щодо стратегії роботи з іммігрантами – російськомовними українцями?

РД: Треба нарешті зрозуміти, що серед російськомовних українців, які визначилися із своєю національною приналежністю  немає ворогів. Ніхто з них не хоче завдати шкоди українській нації і закордонній громаді зокрема.  Люди які не знають рідної мови є просто жертви системи і їх не треба відсторонювати від громади, а навпаки допомогти їм відчути що вони є частиною однієї спільноти.  Їм потрібне ненав’язливе україномовне середовище, де їм було б не соромно свого незнання чи недосконалого знання мови. Якщо людям буде комфортно серед своїх земляків, то вони і українську швидше опанують.

Агітка РУН

А саме головне, це виховання їх дітей. Діти наче губка вбирають все із того середовища в якому зростають. Якщо вони будуть зростати саме в українському середовищі, то вони принесуть додому той український дух і вже самі будуть навчати батьків, і вже самим батькам буде зручніше розмовляти з дітьми українською. Але якщо відштовхнути батьків, то  на жаль  для нації будуть втрачені і їхні діти, саме краще, що вони вберуть то космополітизм.

Не може десять, або сто російськомовних українців зашкодити багатотисячній українській громаді. Не розчиниться українська мова, не треба за неї боятися. А от російська може розчинитися без сліду. Коли людина буде в комфортній атмосфері, коли до неї будуть звертатися доброзичливо, то їй самій буде не зручно розмовляти російською.

УВ: Де Вас можна знайти і як можна до вас приєднатись, наприклад, російськомовним українцям у діаспорі?

РД: Знайти можна в популярних соціальних мережах. На жаль, активно ведуться групи тільки в  Facebook, та Вконтакті. В усіх інших мережах, групи використовуються більше як інформаційні. Наш сайт (він зараз в розробці)  – http://o-run.org.ua/, імейл [email protected]

УВ: Дякуємо за розмову. Хай щастить!

Дякую за проявлений інтерес. Наші вітання російськомовним українцям – нехай не засмучуються. Ми є, це факт, і ми такі ж Українці – ми не маємо і не будемо нікому нічого доводити, а будемо разом розбудовувати Український світ.

Чи допоможуть російськомовні українські націоналісти діаспорі? Reviewed by on . Віталій Кубацький (Ванкувер) "Мовне питання" уже давно є каменем спотикання в житті української громади в Канаді, особливо коли ми говоримо про четверту, постра Віталій Кубацький (Ванкувер) "Мовне питання" уже давно є каменем спотикання в житті української громади в Канаді, особливо коли ми говоримо про четверту, постра Rating: 0

Одного липня середини минуловічних вісімдесятих на волейбольному пляжному майданчику в Ялті познайомився з ровесником, студентом з Мурманська Віталієм, котрий сам перший шукав україномовного спілкування. Високого доладно скроєного росіянина не грів жоден українолюбчий сентимент, хіба що літування на Південному Березі, та, може, хтось з мурманських друзів був пагілкою роду з України. Його вакаційні ще зі школярства приїздини в оранжерейну Ялту відбувалися регулярно, в тогочасних книжкових крамницях Криму ясніло багато україномовних книг, – допитливого й інтелектуально спраглого юнака захопили видання МОВОЮ, і він її самотужки опанував з книжок, які привозив з моря. Спілкування було веселе. В бездоганно літературній українській часом підкидалася спотичка через “ця” або він міг вимовити “і” там, де, бачачи в тексті “и”, все одно на завик учитав його як “і”, бо додав асоціативний смисл. “Сьогодні йдем купити (не “купувати”-s.) квітки.” – загадав одного ранку. “З якого дива?” – не втямлюю. “Як з якого? Щоб не запізнитися в Сімферопіль(СімфероПІЛЬ!-s.) на літак. “А-а, квитки на автобус.” – розвиднюю для себе його намір. Окрема тема: чулий доброседний рух назустріч нашому духовому світу – не сотеннотисячний, але він був в умовах тотального й нещадного нищення навіть ознак українських – росіян, євреїв, осетинів, грузинів, казахів, асирійців(означую тих, про кого знаю). Той росіянин Віталій, північак, чужа чужаниця, всупріч опінії, обставинам, обширам самохіть вивчив українську. Не чуючи її нізвідки! Десь він зараз, безумовно, певний і успішний у своїм високім мужнім громадянстві. Російськомовні українські націоналісти своє на московський лад “і” читають не з невинних помилок чи асоціацій. І українську їм вільно чути звідусіль.

Іван Франко пише: “Ми не могли дати мільйонам у руки ХЛІБА, не могли тисяч і соток тисяч охоронити від нужди, від еміграції, від визиску, від змарнування сил. У нас був тільки один знаряд – ЖИВЕ СЛОВО. І можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике діло. І коли сьогодні те наше РІДНЕ СЛОВО блискотить багатством, красою і силою і знаходить відгомін у серцях соток тисяч синів України-Руси, розсипаних капризами долі по обох півкулях землі, коли воно здобуває собі, а разом із тим і цілій нашій нації право горожанства серед цивілізованих народів, коли розтіч серед нашої суспільности зменшилася в прямій пропорції зі зменшенням числа анальфабетів,- то все те гарний доказ на те, що СЛОВО, те марне летюче слово, найбільше бачилось би, хвилевий і нетривкий витвір людського духу, проявило чудотворну силу, починає двигати в упадку ту масу, якій, бачилося, не було рятунку.”

Дякую за цитату. Національність це самовизначення або освідомлення, і мова. Обі складові потрібні для приналежности до нації. Націоналізм це прихильність і любов до певної нації але не обов’язково приналежність до неї. Василь Вишиваний-Гапсбурґ був перше українським націоналістом, а вивчивши мову пізніше таки став українцем і за цю націю воював, працював, терпів і загинув. Отже нема нічого несумісного в Московськомовнім Українськім Націоналізмі. Але московськомовний не може бути членом української нації. Для того треба переступити цей Рубікон.

Не можуть московськомовні жителі України бути націоналістами. Це нонсенс. Вони справді є патріотами. Але лише того звичного для них світу, у якому виросли. У цьому світі їм дійсно комфортно: там лунає московська попса, вони дивляться московські фільми, телепередачі, читають московську пресу, книги, спілкуються москвинською мовою. І це у той час, коли, згідно останніх статистичних даних, сфера вживання української мови неухильно звужується, а відсоток тих, хто нею спілкується, йде до низу. Тобто, будучи, з їхніх слів, патріотами України, ці люди сприяють тим силам, які хочуть позбавити Україну історичної перспективи. Вони, мимоволі, підтримують ідеологію “русскава міра”. І дають його ідеологам (гундяєв, путін) простір для подальшого поширення в Україні цієї “русскамірскої” маячні. Є багато прикладів того, як московськомовні жителі України усвідомлювали себе українцями, рішуче вичавлювали із себе “совка” і ставали правдивими патріотами України. Я особисто знаю таких, у тому числі і тут – у Канаді. Саме ці люди є прикладом для наслідування, а не хлопці з РУН.

Шановний Олександре, ваше твердження що РУН є патріотами лише звичного для них світу – хибне. Я патріот всієї України, хоч виросла на сході в російськомовному оточені. Захід України для мене є взірцем українства і такий самий рідний як південь та схід. Ми російськомовні тимчасово – українці назавжди: це є в інтерв’ю. Я вас розумію: хочеться щоб все в нашій країні стало українським зразу. Мені теж, але реальності сходу вимагають тривалого перехідного періоду.

Бачу величезну різницю між московськомовним українським націоналістом а московськомовним українським патріотом.
Московськомовний націоналіст це переходова стадія. Ця особа любить українську націю (народ)і знає що мусить вивчити українську аби стати членом тої української нації.
Проте московськомовний український патріот це уже щось цілковито інакше. Це особа яка бачить московськомовну державу із назвою УкраИна.
З латини нація це народ, а патрія це країна-держава. Як знаємо є народи без держави і є держави без (одного) народу. Змішання цих двох понять це спроба створити “громадянський націоналізм” де існування держави а не нації є найвищою цінністтю. Це є ставлення соборності (зібраності) повище виживанню нації.

Вважаю що РУН заповнили нішу, яка вже давно існувала і яку не могли заповнити традиційні (україномовні) патріотичні організації. Проблема російськомовних українців не в тому що вони не знають укр. мови – а в тому що важко переступити психологічну межу, вийти із зони комфорту і почати її застосовувати, особливо у побуті серед тих людей з якими все життя говорив російською.
В Канаді є реципрокна проблема із англомовними українцями, яку особливо чітко видно якщо провести аналогію із російськомовними. І та проблема ще є глибша, бо англомовні не лише соромляться вживати українську, яка є їм більш зручна і комфортна, але й часто дійсно не знають української мови або не мають умов щоб її практикувати. Може ще й виникнуть якісь “англомовні українські націоналісти”, бо така ніша теж є

Єднаймося браття, як би тяжко це не було. Через те що розмовляєм різними мовами інколи важко розпізнати свого через чужих, але таки розпізнаєм, бо маєм один менталітет. То буде легше робити коли вживання української мови пошириться.
Чудове інтерв’ю, відкрило мені очі на багато речей яких я раніше не міг збагнути.
Щиро дякую авторові за статтю та хлопцям з РУН за активну громадянську позицію.

Роман Мац, PS

Вишлю радо бажаючим спомини по російськи бажаючим. Ще кілька примірників залишилось

Я написав свої спомини з УПА у пятьох виданнях. Два по українські, 3-тє по російськи і 4-те і 5-те
по англійськи, що є на Амазон під назвою,”The Winding Path to Freedom” Ви мабуть не повірете, що
деякі діяспорські академікі дуже мене критикували за вжипання російської мови. Моя рідня на україні роздавала даром ці спомини на всіх терехах бувшого Союзу.

Роман Мац

Надзичайно важлива стаття!!!

Як автор сам підкреслив, це питання має рівну вагу як і в Україні так і в Канаді (чи Америці).

На мою думку, стара діяспора, ці перші три хвилі еміграції та їхні потомки, повинні природно відчувати те що московськомовні українці переживають. А це тому що для старої діяспори саме анґлійська стала ріднішою, чи пак більш звичною аніж українська. Ця давна еміграція калічить українську мову не менш жахливо ніж новоприбулі московськомовні. Може якраз головний клопіт в тім що для них саме анґлійська стала лінґуа франкою і вже з новою хвилею еміграції спільної мови не було. Розминулися ми немов ті кораблі серед ночі.

А тут ще один болючий факт. Десь я маю точніші статистичні дані, але на приблизно 90 з гаком тисяч емігрантів нової хвилі від 1990-го по сей день, більше 80 тисяч виявилися московськомовними і всі, із дуже малими вийнятками, записалися в московські організації чи іншим способом поповнили лави Russian-Canadians. Отже якраз вихідці з України розбудували тут в Канаді московську діяспору яка до того часу була цілком незначною.

Що повинно було бути найважнішим це не саме знання мови як наставлення до неї. Але я примітив вороже наставлення до мови як і серед анґломовних так і серед московськомовних. Якраз із цею психікою яничарства нам треба боротися.

tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1