Tuesday , 18 January 2022

Home » Local News » «За кордоном українці геніальні, а вдома ледачі» – відгук на інтерв’ю з Президентом СКУ п. Євгеном Чолієм

«За кордоном українці геніальні, а вдома ледачі» – відгук на інтерв’ю з Президентом СКУ п. Євгеном Чолієм

Print Friendly, PDF & Email

Протоієрей Михайло Мельник,  (с. Старі Кривотули,  Івано-Франківська обл.)

Євген Чолій

Таким ствердженням Президента світового конгресу українців (СКУ) п. Євгена Чолія назване інтерв’ю, яке взяв у нього Юрій Грицик і опублікував у газеті «Експрес» за 29 серпня – 5 вересня 2013 р.

Але журналіст в заголовку опустив слово «чомусь», яке промовив п. Євген. А з ним його ствердження, що «за кордоном українці геніальні, а вдома чомусь ледачі» викликає запитання, чому ж українці вдома ледачі? Тобто, Президент СКУ стверджує, що вдома українці ледачі, але він не знає чому? Тому я намагатимусь дати йому, як і всім, хто так думає, просту, чітку, коротку, але повну і вичерпну відповідь. Бо неправильне розуміння і ствердження засвідчує і неправильну позицію, за якою також і відповідна дія. Хіба можливо в такому разі правильно радити, підтримувати, заперечувати, відвертати, застерігати, направляти..? Звичайно, що ні!

Так, п. Євгене, мене вразили ваші слова аж до болю в серці, бо в них ваша неправильна оцінка стосується не десяток, сотень чи тисяч, а мільйонів наших бідних братів і сестер українців! А я глибоко переконаний, що ми, українці, всюди, як і всі люди у світі, однаковою мірою працьовиті та ледачі, в залежності від умов та оплати праці, від яких або залежить заохота чи небажання до тієї конкретної праці. До того ж я засвідчую всім, що переважна більшість наших злидарів-українців на своїй рідній землі працюють значно важче, ніж будь-який інший народ розвинених країн світу.

Так, ми десь на рівні відсталих народів Азії, Африки чи Південної Америки. В цьому може переконатися будь-хто. Варто тільки приїхати до нас навесні, влітку чи восени і поспостерігати, як працюємо ми, українці, в полі… Зрештою, котрий ще народ в Європі в наш час так масово користується сапою, лопатою, вилами, граблями? А ми – від ранньої весни і до пізньої осені. До такої виснажливої праці, думаю, сьогодні європейців і силою не заставив би. Гадаю, що і наші молоді українці, які народилися і виростають за межами України, не мають доброї, а може й ніякої уяви про таку працю, тож нехай приїжджають і поспостерігають як без лінивства, з безвиході, добровільною рабською працею на полях рідної землі заробляють наші українці на прожиття. Ось, до прикладу, маленька картина з життя наших геніїв-учителів, які з ентузіазмом вчать, виховують і формують майбутнє нашої нації та держави. У великих містах, якщо вчителі не мають дачних ділянок за межами міста, то з учительської зарплати ледве, як кажуть, зводять кінці з кінцями, тобто ледве виживають. Добре знаю чимало таких, що часто буквально недоїдають.

Уявляю собі ваше здивування, п. Євгене, з цих слів. Так, це не просто зрозуміти всім тим, хто живе в багатих і високорозвинених країнах Заходу. Та є чимало випадків, які і нам тут важко сприймати. Нелегко уявити собі, як на базарі продає різні вживані речі (одяг, взуття, кухонні предмети та інше) пенсіонер, вже в роки незалежності України, головний начальник освіти району… Особисто я бачив, як за кордоном, у сусідніх державах, на базарах продавали всілякі речі навіть професори наших ВНЗ. Ні, це не низько! Низько – це опустити руки і почати спиватися, як зрештою, зробили це чимало наших особливо молодих українців, яких хтось може назвати ледачими. А насправді їх треба зрозуміти, пожаліти, поспівчувати і намагатись допомогти, а не критикувати, бо критикувати, звичайно, легше. Тому за всіма мудрими світовими науками, а тим більше згідно з наукою Спасителя єдино правильно – це допомогти.

Тому й добрий приклад подають наші геніальні вчителі, які працюють в селах і малих містах. Вони, чи не всі, як і їхні директори, тримають свійські тварини, птиці. А окрім присадибних ділянок у 20 арів, на яких росте садовина і городина, у них в полі є ще навіть до гектара їхньої приватної землі, на якій вирощують всі необхідні с/г продукти. А від цього всього, звичайно, і вагомий зиск. Потрібно ж якось і за щось утримувати сім’ю, годувати, одягати і вчити дітей? Добре, якщо один з подружжя не вчитель(ка), а, скажімо, заробітчанин, будівельник, чи, дай Боже всім, – підприємець. Тоді сім’ї значно легше. А якщо ні? Тоді наші вчителі на літніх канікулах їдуть не на моря чи в гори відпочивати, а на заробітки за кордон (в Польщу, Чехію, Швецію і т.д.), чи на Східну Україну. Там вони, ой як важко, працюють на полях і в садах: збирають ягоди, овочі та фрукти. І це рабська праця (14 год. у світловий день). Де ще так в наш час важко працюють? Але, дякуючи Богові і нашим панам за змогу підзаробити у них, наші геніальні вчителі не лише виживають, але й будуються, купують квартири і навіть машини, ростять і навчають своїх дітей. Правда, така будова і капітальний ремонт квартир тягнеться роками.

Десь крок за кроком вслід за вчителями ступають і інші з вищою освітою наші інтелектуали. Зі зрозумілих причин, дещо легше виживати, а декому й комфортно та заможно жити нашим лікарям, суддям, прокурорам, адвокатам, міліцейським чинам, великим підприємцям і державним службовцям, які обіймають високі посади. Та хто з них може, поклавши руку на своє серце, відкрито, як перед Богом, сказати: «Все, що придбав, чого осягнув і що маю – здобув чесною, наполегливою і невтомною працею!» Думаю, одиниці.

А тепер про нашу студентську молодь, про тих, які здобувають вищу освіту, тобто фахові знання для майбутньої діяльності. Звісно, що трудним запитанням є якість і рівень нашої освіти. А це тому, що майже все у нас вирішують гроші: і поступлення, і навчання. Правда, як всюди, так і у нас є посередні студенти, але є й талановиті. Проте і гідне місце праці в основному також вирішують гроші (хабарі). Та й вільних місць таких дуже мало.

У нас все дуже просто: приватні структури в основному на високооплачувані посади приймають тільки своїх, за родинними зв’язками. А державні – це надважке випробування, яке під силу одиницям, тим, яких мають змогу матеріально підтримати рідні. Бо інакше просто немислимо молодій людині вижити при зарплаті нехай і в дві тисячі гривень (біля 300 $ USA). Але починається все з мінімальної у нас суми 1147 гривень. А це навіть не 200 $ USA. А треба ж харчуватися, одягатися і т.д. І при тому ціни на все це вищі за європейські. Які тут можуть бути мрії про свою квартиру (у нас це називається дуже скромно – свій куток), машину, відпочинки на морі і т.д. Тому то (!) попрацювавши від сили до року, молоді люди не від лінивства кидають роботу за фаховими спеціальностями, де не може бути й мови про кар’єрний ріст, і наполегливо шукають будь-якої іншої. І знаходять… Закинувши непотрібні дипломи, успішно проявляють себе в сфері обслуговування (в основному в торгівлі) або на будовах, де зводять хороми і обносять їх предорогими кам’яними мурами для наших рідних олігархів, відомих артистів, бізнесменів, всеможливих високопосадовців.

Особисто знаю дуже багато молодих людей, які з золотою медаллю закінчили середню школу, успішно на «відмінно» закінчили ВНЗ (і по два), а потім… одні успішно за прилавком магазину продають взуття, інші – в ресторанах та кафе миють посуд, а ще інші – працюють на будовах Києва, Москви та багатьох інших міст України та Росії, аж до самого Сибіру. Та пройде небагато часу – рік чи два – і майже всі наші успішні випускники ВНЗ, втомившись від важкої фізичної праці шукатимуть всі можливості та неможливості, легальні та нелегальні шляхи, щоб виїхати на Захід і там знайти гідне місце, щоб реалізувати себе. І виїдуть, і знайдуть, і скоро успішно проявлять себе, як це зробили до них уже тисячі і тисячі наших українців: вчителів, інженерів, лікарів, юристів і т.д., і навіть (!) науковців з вченими ступенями. Нещодавній випадок вразив і мене. Молодий успішний науковець, кандидат математичних наук (на Заході це доктор) почав шукати роботу в Польщі, щоб було близько до батьків. Без найменшого сумніву він швидко знайде. З роботи із заздрості його «з’їли» свої ж начальники, далеко не такі успішні, як він. І таких випадків у нас багато.

Так, у нас з питанням зайнятості молоді повна катастрофа. За даними дослідження компанії HeadHunter, яке проводили у першій половині листопада минулого року, аж 91% кваліфікованих фахівців зізналися, що думають про те, аби виїхати на роботу за кордон, оскільки українську молодь не влаштовує економічна та політична ситуація в країні…

 

І коли на фоні цієї жахливої картини читаєш пресу чи дивишся різні канали ТБ, де пишуть і показують відомих людей: артистів, спортсменів, політиків і т.д., які розповідають про свої плани на майбутнє, складається враження, що в нас все добре, просто потрібно заповзято і наполегливо йти до своєї мети. А правдиво оцінюючи нашу дійсність і все, чим перепонений наш інформаційний простір, можна сказати, що Україна – це країна міфів та міфотворців, ілюзій за ілюзіоністів. Адже хто в Україні не знає, що всякий успіх у нас, хіба що за дуже великим винятком, стелиться грошима (хабарами)? І добре, коли цей шлях «прокладають» батьки або навіть й бабусі, які в зрілому пенсійному віці масово виїхали в Європу, щоб там у зневазі і приниженнях доглядати таких же як і вони, хіба що трохи старших, щоб допомогти тут своїм онукам, більшість яких, на жаль, чекає така ж гірка доля заробітчан.

…Отож їдуть у світ і молоді наші геніальні, але бідні українці. Їдуть з надією повернутись додому: до сім’ї, до дітей, до батьків. А хто і як відшкодує їм оту тугу за ріднею, яка з великим і нестерпним душевним болем переживається особливо у великі свята Різдва, Великодня, П’ятидесятниці… Та добре відомі випадки, коли після десяти і більше років праці в Європі поверталися додому вже заможні українці з радістю і надією розпочати тут, на рідній землі, серед своїх братів і сестер українців свою справу і знову розчаровувалися. Безконечне ходіння по різних адміністративних кабінетах принижували і доводили до розпачу. А неможливість вирішити що-небудь без зелених купюр лякали. «Нічого у нас не змінилося. Все як і було. То як далі жити?».

… Повертаючись знову в Європу вони з плачем говорили: «Напевно вже не повернемось в Україну…». А там їх знову прийняли. І свою справу вони відкривали дуже швидко. В муніципалітеті молодому подружжю ввічливо сказали: «Вибачте, але ви зможете почекати 20 хвилин?»

– Зможемо.

– То можна вам запропонувати каву?

– Можна.

Через кілька хвилин було дві кави. А на 18-й хвилині запросили до кабінету, знову попросили пробачення, що змусили довго чекати, і після останніх підписів, радісно з усмішкою, побаженням успіху і обіцянкою будь-коли і в будь-якій потребі допомогти, вручили офіційні документи, які дають право на конкретну приватну діяльність…

Отак-то, п. Євгене, з нашими «ледачими» українцями в Україні. Ви перечислили ряд відомих у світі українців на Заході. І ми тішимося ними. Але на моє запитання багатьом вчителям і деяким професорам, чи могли б ці наші геніальні українці досягнути того успіху сьогодні у нас в Україні, були усмішки і такі відповіді: «Скоріше всього, що ні.» «Ні.» «А може хтось один чи двоє». А чому? Відповідаю категорично: свої не дали б! Тому мені дуже гірко, що ви, п. Євгене, цього не усвідомлюєте. А це наш рідний український синдром, як невиліковна хвороба, яка бере початок ще з дохристиянської доби. Тоді одобрювалася і схвалювалася нечесна і несправедлива боротьба за владу (за краще місце під сонцем), за якою в усі часи – багатство і комфорт, яких завжди дуже прагнуть всі українці. Боролися між собою всі: і князі, і смерди. І ця боротьба майже немає перерви. Хіба що тільки перед найбільшою небезпекою, перед ворогами, українці об’єднувалися. Та як тільки небезпека минала, наші можновладці починали боротьбу між собою. І були міжусобиці, братовбивчі війни, поділи і зради. Так, ця боротьба є і сьогодні. Змінилися тільки форми, та не змінився зміст і дух. І хто цього не бачить і не усвідомлює? А хто б’є на сполох і намагається хоч щось зробити…?

2002 року в Канаді проходив з’їзд християнської молоді. Члени делегації з Івано-Франківської єпархії УГКЦ на одній із багатьох зустрічей з діаспорою у м. Лондоні, що недалеко столиці Оттава, після розмови з групою українців похилого віку, вирішили підійти до іншої такої ж групи, яка стояла недалеко. Та ці всі враз, як по команді, заголосили: «Не йдіть до них, бо то – мельниківці! Не йдіть!» Цю історію я назвав би так: «Добра пам’ять». Хоч дуже сумно було про неї чути. Бо вже більше, як піввіку пройшло з того часу, а наші бідні українці ніяк не можуть помиритися та дійти згоди. Думаю, п. Євгене, ви знаєте, в яких важливих питаннях (політичних, світоглядних, релігійних і церковних) поділена наша діаспора. І це є наша спільна велика біда. Ви не можете не погодитись з цим фактом. Та можете сказати, що не дивлячись на це все, вся діаспора дуже любить Україну. І це також правда, яку ніхто не може заперечити. А як доказ на підтвердження своїх слів, наведете приклади, як «українська сила» в діаспорі переживала, вболівала і успішно допомагала вирішити різні важливі питання України. Дякувати Богові за це і вам.

Так, дуже добре, що Європейський парламент дослухається до заяв СКУ щодо українства і враховує їх. Але ваші слова, п. Євгене, що «дослухаються передовсім тому, що нас у світі багато, ми добре організовані. Я сказав би, що через уміння швидко мобілізуватися слушної миті, нас у Європарламенті навіть трохи побоюються», – викликають запитання щодо «слушної миті». Не знаю, чи ви мали на увазі критичний стан, бо я, власне, сказав би «критичної миті». А чому? Та тому, що тільки велика біда об’єднувала українців, та й то не завжди. Наприклад, німецькі концтабори, чи сталінські гулаги. Або згадаймо хоча б княжу добу. З тієї ж причини створилося непереможне козацьке військо, яке, вигравши багато битв з ворогами, – програли найважчу битву між своїми. Тому й сьогодні, на жаль, хочеться всім нашим недругам сказати: «Дайте нам спокій! Не чиніть нам ніякого зла. Ми і так самі себе поборемо!» Хіба ж не так? Чи не тому недавно в час незалежності появилося прислів’я: «Наші демократи об’єднаються тільки за хвилину до страти». А давнє прислів’я: «Де два козаки – там три гетьмани», – сьогодні доповнюються такими: «Де два українці – там три партії». «Де два лідери партій – там три президенти». «Де два монахи чи целібати – там три єпископи». «Де два єпископи – там три патріархи» – хіба не цю ж істину стверджують?

П. Євгене, ви говорите про майже семимільйонну діаспору на Сході. Тобто в Росії, Казахстані, Білорусі та Молдові. Але ваші слова, що «попри таку чисельність, їхній вплив на світову політику є обмеженим зі зрозумілих причин» також викликають запитання: які ще нібито всім зрозумілі причини? Що ви мали на увазі?

Із цього твердження тут я категорично заявляю, що найбільша причина в нас самих. Ми вже давно себе поставили в принижене становище молодшого брата і ніяк не можемо позбутися цього комплексу. Нам набагато легше боротися зі своїми. А з чужими – на словах, хіба що для власного зиску, іміджу та піару (показати, які ми патріоти) перед своїми. Для повчального прикладу запитаю, хто не знає, які дружні між собою кавказці чи прибалти? Ще в Радянській Армії хто служив, той добре знає, що два-три чеченці, осетини, абхазці і т.д., могли тримати в руках цілі взводи чи роти. Та й сьогодні в багатьох містах Росії маленькі групи кавказців є найвпливовішими. Вони до кінця стоять один за одного.

А ми? Зі своїми протистояннями і міжусобицями ми переходимо і в інший світ. Ось як про це розповідає одна мудра і повчальна історія.

Подейкують, що на тому світі, у пеклі, є великі казани, в яких караються великі і нерозкаяні грішники. Всі поділені по націях і поміщені в окремі казани. Так-от біля кожного є така велика охорона, що ніхто не може звідти втекти. Та тільки біля казана з українцями немає жодного. А чому? Чому біля всіх є, а біля нашого немає? Та тому, що з німецького, грецького, польського та будь-якого іншого якщо хоч одного інші підсадять зсередини нагору, щоб вискочити з казана, то він обов’язково потягне за собою всіх інших. А з нашого? Ну хіба Іван допустить, щоб виліз Петро? Або Василь дозволить, щоб виліз хто-будь інший, тільки не він? Ось так один другому ніхто і нікому не дасть вилізти і втекти!

Дорогі брати і сестри, рідні мої українці!

Україна не ефемерне поняття. Україна – це не лише конкретна земля, Батьківщина батьків, дідів і прадідів. Це не стільки рідна мова, історія, культура, пісня, звичаї і традиції. Найбільша цінність кожної держави – людина. Тому й для України безцінними є її сини та дочки. Тож будувати нашу державу – це ревно, щиро і жертовно служити кожному українцеві.

Ми – великий народ!

Ми – християни! Та якщо будемо жити в любові між собою, так, як закликав Христос, і в любові до всіх інших народів у світі, – з нами буде Бог! А з Ним обов’язково будемо всі щасливі і тут, на землі, і там, у вічності.

Поможи ж нам у цьому, Боже!

«За кордоном українці геніальні, а вдома ледачі» – відгук на інтерв’ю з Президентом СКУ п. Євгеном Чолієм Reviewed by on . Протоієрей Михайло Мельник,  (с. Старі Кривотули,  Івано-Франківська обл.) [caption id="attachment_7350" align="alignleft" width="208"] Євген Чолій[/caption] Та Протоієрей Михайло Мельник,  (с. Старі Кривотули,  Івано-Франківська обл.) [caption id="attachment_7350" align="alignleft" width="208"] Євген Чолій[/caption] Та Rating: 0

Правдиво, розгублений на полемічний “однострій”. Та щонайперше – мої перепросини Вам, отче Михайле, котрісь зі моїх резонуючих слів-тверджень адресні й тому невмотивовано гострокуті, тим совісніше, що проблемна тема до всезагального обмірковування якраз і потребує емоційного притиску, а він у Вас – звернення до мене розвиднило – ще й, суголосно Шевченковому, зболений. Про українську солідарність. Як зронила одна черкаська крамаркова: “Як я кажу синє, а весь Казбет(базар-С.) – червоне, то таки ж – синє!” Товариство дороге! Тре” нагадувать про 4 тисячі реєстровиків, котрі, оглядаючись на мілітарне співвідношення Речі Посполитої (тоді світової надпотуги!) й невеликого повстанського здвигу на чолі з Хмельницьким, пішли, як у прірву-безодню, на об”єднання з низовиками, сповняючи волю вікову, діючи національно солідарно! Одгорнімо сторінку, – всі попередні українські збройні виступи поляками жорстоко перемагалися, – Косинський, Наливайко, Гуня, Остряниця, Трясило. Їм, притямним, для збереження маєстатів та суспільного в Польщі високого щабля того було достатньо? А вони продемонстрували Україні й світові такий прикладний націєствердний чин, якого, може, і є де по деяких (не знаю!) народах. Чи згадаймо війну більшов. Росії 1918-1924 рр. на поновне загарбання України. В сотні крат військова перевага місяцями висла вогнем біля неприступних Медвина, Лебедина, сотень инших сіл, стиснених єдиною волею селян в нерозлузувані “горіхи” – одностайні, взаємовиручальні, подільшливі, жертовні. Солідарністю таке ще називають. До речі, гебістська індустрія на україножерні анекдоти коренево саме звідти й з тих пір. Розказувала баба Сюся, в страшний голодомор самітня жінка-мати трьох дітей з-під Звенигородки, як ходила жебрати по селах.Люди скрізь пухли з голоду.Але виносили їй, – то півчарочки пшона, то крихітки хліба, то картоплину. Надвечір вона стомлена й знесилена ледве доплентувала додому, ще тільки вступала в двір, як діти обхоплювали матір, вона падала додолу, а худенькі рученята випотрошували з кишеньок що вже там було.Ті діти вижили. Завдяки солідарності українців, якщо називати речі своїми іменами. Власне! Історій, які світять українське благородство – мільярди. Дещицю зафіксовано. Дрібочок у щоденній вдячній пам”яті з родинних оповідей. Даруйте надмір рефлексійного. А коротким рядком: – В кожного народу “по зав”язку” прикрого й ганебного. В деяких добросусідів стільки! що впору національно саморозпуститися. – Охоплення теми дуже залежить від суб”єктивного фокусування на комі чи титлочці з Книги Життя. Не уявляю, щоб японці, як мантру, повторювали історії міжродових винищень. – Ми сторіччями підневільний народ.Сьогодні теж. Перефразовуючи Голду Меєр, – дива не відбулося.Мирне відвоювання національних позицій в навигляд державі – копітка на десятиліття праця. Але ж приклади які! Згадайте позаминуловічні галицькі цілковито тверезі села. Окошмарені коршмарі мусили згортати справу й виїжджати. В инших бездержавних народів щось таке було? Розкажіть. – Цитували Шевченка. Прочитаймо щоденникові записи Кобзаря про Андрія Обеременка з Різаної, згадаймо братів Лазаревських, а попереду Григоровича, Гребінку, Сошенка, адже вони, саме вони ще з кількома українцями і організували викуп Шевченка з кріпацтва.Вся творчість Шевченка – осанна українству! Що ще там, хапцем з контексту, знайдено, – хто шука, той знаходить? Таки пізня година, отче Михайле. Голошусь слухняно на запросини до Прикарпаття, – за нагоди. Якщо ж Ваша мандрівка на Наддніпрянщину приспіне раніше, – десницю тиснутиму обіруч. Нічого, що “Ісусе милий ми небагаті, золота-дарів не можем дати”, – розгорнемо черкащанського пергаменту сувій – значноти краю, а пошле Бог хадж, зішле і харч. Щиро.

Не розумію, де і коли знайшов п. проф. В. Мицик у нас «фантастичну українську солідарність»? Може в час президентства В. Ющенка, коли його «князівські прихвастні»(свати, куми і любі друзі) все поділили між собою, а потім погрузилися у внутрішні міжусобиці. Хіба це не так? Мати таку велику довіру до себе народу і так ганебно втратити її… Хто ж тут винен? Мої слова не зловтіха, а нестерпний біль, як, переконаний, і кожного українця.
То ж при чому тут «кагебешні та інші імперські центри»? Це ніби постійна наша відмовка-виправдання. Коли не можеш виправдатись, то кричи, що винні вороги. А їх так легко знайти. Головне, що не ми, а наші сусіди.
Часто приходиться чути: «Якби нам нашого Мойсея». Але ж Мойсей 40 років вів свій народ до обіцяної землі. Від Єгипту (від комфортів і достатків) через спрагу, голод і холод у невідому землю.
А чи могли б наші українці, які так дуже люблять нашу Україну (як і ви, п. Сергію), покинути всі комфорти і повернутися в чудесний і прекрасний батьківський край, але, на превеликий жаль, ще дуже далекий від високорозвинених країн Заходу? Відповідь дайте не мені, а собі, шановний пане. Дивно, якщо так дуже любите Україну, то чому досі не повертаєтеся на рідну землю? Думаю, що ви так не кажете, але ставитесь до України так як ті, що виїхали на заробітки в 90-х роках минулого століття і кажуть, що «Україну дуже добре, легко і гарно любити здалека, за її кордонами» .
Тож і любіть її так як вмієте і можете. І в такій любові підтримуйте і тут нас, на нашій батьківській землі. Якщо знаєте як, вмієте і можете нас поєднати і порятувати, тож зробіть це. І нехай допоможе нам у цьому Господь.
Р.S. Перечитайте і проаналізуйте, будь ласка, ряд моїх статей стосовно важливої та болючої теми становлення і утвердження нашої державності. Впевнений, що всі переконаються у моїй щироті і вболіванні за долю нашого бідного народу.
З повагою, грішний і недостойний свящ. Михайло Мельник

Шановний п. Сергію! Ваш коментар на мою статтю-відгук я отримав у руки якраз тоді, коли руками косив і вилами виносив на край городу бур’ян, готуючи город до орання.
Я допоможу вам знайти цей час, як і для себе – вночі. Але попереджую, що можуть вас, якщо допоможете мені попрацювати на городі, вночі терпнути від роботи руки. Та якщо ви відважний, сміливий і терпеливий, то якраз вночі і знайдемо цей вільний час для грунтовного аналізу на основі тільки явних фактів моєї відповіді п. Євгенію Чолію на його інтерв’ю.
До речі, я простий священик без особливих титулів на простій сільській парафії, хоч свого часу біля 4-х років викладав у семінарії. За більш ніж 30 років священства я не маю жодних земних здобутків та успіхів. А слово «протоієрей» в наш час нічого не означає. Деякі приближені до біскупів отці лише за 2-3 роки мають ще вищі нагороди. Правда, моїх 4 роки навчання в Ленінградській духовній семінарії, 4 роки – в Ленінградській духовній академії, один рік аспірантури, ліценціат і один докторантський рік у Варшавському університеті так само є нічим для мене, як і перед Богом є нічим всі земні титули, звання, дипломи і т.д. Бо для написання докторської праці просто не вистачає фінансів (витрати для збирання матеріалів, поїздки в архіви, ксерокопії і т. ін.).
До цього ж у мене, можна сказати, і не має власного помешкання з комфортом і навіть з працюючим санвузлом. А у вас, п. Сергію? Переконаний, що у вас комфорт на вищому рівні.
Якби я, вибачте за нескромність, заради любові до України, нашої мови і т.д. не переїхав зі Східної України на Прикарпаття, заради майбутнього українства моїх трьох синів, то мої діти були б сьогодні дуже забезпечені і помешканням, і роботою, і дорогими авто.
На Харківщині у мене була міська парафія з більш ніж 20-ма тисячами жителів (такою вона є і сьогодні) з одним храмом, настоятелем якого є лише один священик. А тут лише 3 тисячі парафіян з одним храмом і одним парохом (яким я і є).
Шановний п. Сергію. Ви цитуєте слова проф. Вадима Мицика, що у нас «надзвичайна, фантастична українська солідарність», яку я, як ви стверджуєте, не здатний бачити. Я не знаю і ніколи не чув про таку надзвичайну солідарність, якої нас тут ніхто і ніколи не вчив, і саме тому я не здатний її побачити. Очевидно, для цього потрібні рожеві окуляри. Але у мене таких немає. Я ж на кількох явних прикладах (повірте, таких є дуже і дуже багато) описав болючу і катастрофічну реальність наших бідних українців. І цього стану не може заперечити ніхто.
Приїжджайте до нас, але не в гості, коли вас прийматимуть за столами, які вгинаються від напоїв і страв. Так, це така наша ментальність. У вас уже інша – західна. А ми, якщо не маємо за що, то й позичимо, але гостей приймемо найщиріше. Ви ж приїжджайте попрацювати і заробити на прожиття, тоді й зможете хоч би для себе відкрити всю правду, які ми є між собою українці.

Я постійно читаю та аналізую публікації о. М. Мельника в друкованій пресі та в Інтернеті та цілком згідний, як стверджує цей священик, що неможливо побудувати будь-яку спільноту, громаду, парафію і т.д., коли не зважати на весь негатив, який є на заваді будування. А як Христос, а слідом за Ним апостоли і великі вчителі Церкви строго і нещадно критикували лукавство, лицемірство, дволичність… і всяке зловживання між своїми, щоби з коренем вирвати всяке зло і гріх??? А що ж проповідують нині наші апостоли – єпископи? Зі своїх високих, м’яких і комфортних крісел, можливо, ніякого негативу не бачать, бо нічого про це не говорять. Напевно з високих крісел не видно, що твориться внизу? І тільки поодинокі ієрархи, священики та світські глибоковіруючі миряни б’ють на сполох на наше вкрай критичне становище у політиці, економіці, суспільстві та в кризі віри (духовне життя у нас явно завмирає і мораль катастрофічно паде). До речі, навіть священики сільських парафій Галичини свідчать, що молодь поступово відходить від Церкви (мало відвідують храми).
Що ж, п. Сергію, закриймо очі, щоб не бачити, і вуха, щоб не чути, що в нас біля 200 партій, 20 незалежних одна від одної з ідейними спрямуваннями козацьких організацій з десятками генералів та сотнями полковників; та й в кожній традиційній Церкві не те, що немає моноліту, а відчувається постійна загроза нових розколів. А що говорити, наприклад, коли навіть в одній Івано-Франківській обл. є дві незалежні одна від одної організації КУН. Так, наші вороги працюють проти нас…
Може Ви порадите, як нам врятувати нашу Україну?

Я дуже добре знаю проблеми сучасних українців, бо спостерігаю за ними не з верхів, не через призму ЗМІ, а з середини, з гущі, самих низів до яких і сам належу. Тому мене вразив коментар п. Сергія на коментар о. Михайла до інтерв’ю з президентом СКУ п. Сергієм Чолієм. Я ж зрозумів іронію священика про його «коротку» відповідь, бо й сам можу навести десятки прикладів поганих взаємовідносин між нами українцями як на Україні так і за кордоном. Можливо цього в Канаді немає, а в Європі – аж забагато. Та на все маємо оправдання, що в нас боротьба за виживання. А згідно логіки п. Сергія першим і найбільшим паплюжником українців був, звичайно, Т. Шевченко бо сказав: «… гірше ляха свої люди Її розпинають». А після були й інші. Прочитайте для себе хоча б вірш І.Франка «Сідоглавому», як сповідь любові до свого народу. А всесвітньо відомий кінорежисер О. Довженко говорив, що українці – дурний народ… З болем і розчаруванням в кінці свого життя митр. Андрей Шептицький констатував, що «найбільший ворог українця – українець».
За публікаціями сучасних наших патріотів – політиків, зокрема, згідно «Зарваницьких ініціатив», та об’єднання «Першого грудня» люди у нас втратили віру в українських (за етносом) політиків і в українську перспективу. Так, це наша чергова національна катастрофа. Тому дуже лякає, що на сполох не б’ють наші духовні провідники. Нажаль, ми ніколи не мали до кінця жертовних провідників задля свого народу… То може заради порятунку нам знову знайти та запросити Аскольда та Діра, щоби правили нами???

“Український Ванкувере”, припиніть ганьбище українців! Нема коли обгрунтовано відповісти злоодуреному чи недосвідомому підбіскупу. Кілька років тому у Звенигородці відбувались засновничі збори “Свободи”, обласна очільниця цієї організації за принагодою стала верзючити: ми, українці, продажні, ми, українці, продажні…На що звенигородець професор Вадим Мицик виповів: “Наш народ з-під напалму п”яти імперій, шматований внутрішніми п”ятими колонами, нас не 400 мільйонів, як за мирним демографічним розростом мусило бути, а 40. Те, що ми сьогодні зібралися і українською мовою говоримо про справи української держави, – для мене на рівні чуда, – але чудо це: надзвичайна, фантастична українська солідарність! Ви її або не навчилися, або не здатні бачити.” Протоієрей, до речі, ретранслює “смисли”, вигадувані вчора кегебешними, а нині иншими імперськими центрами на знівечення, зруйнування, розлам, змалення української сили. Колись мій брат з Маріуполя за якимось там скликаним столом на ядученький анекдот про продажних українців, розвернувшись до патякала рубонув: “У твоєму роду хтось комусь поторочне попідсипав, на корову попоробив, яблука понадкусював, землю киненим картузом під себе підгортав?”; “Та нє…” – сторопів той. “І в моєму нє!” – продовжив брат, – “Твій, мій рід – це наш народ, між іншим. Не оббріхуймо свій народ!” А знайомий заповзятливий чекасець на схоже самоїдство одвернув: “Де два українці, там три гетьмани? Так. Над ними. З них – жодного українця.” Кожне слово з вуст священика, як засів. А відповідь Евгенові Чолію у контраверсії: там – так, а тут – так, отже, справа/причина не в українцях. І огляньмось, припильновуймо опановані тактику та методи дуже українських ЗМІ, – ми з”совуємось не з “неуважним” журналістом “Експресу”.

tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1