Tuesday , 19 October 2021

Home » Culture » Ювілейний Спогад Про Вчителів – Д-р Олександру та Романа Копачів

Ювілейний Спогад Про Вчителів – Д-р Олександру та Романа Копачів

Print Friendly, PDF & Email

Редакція дякує Ярославові Стехові (батькові Марка Роберта) за статтю про незабутних учителів. Один із редакторів УВ, Мірко Петрів і його дружина Люба обоє є абітурієнтами Курсів Українознавства ім. Г. Сковороди. Цей фундамент українознавства можна порівняти із найкращими філологічними закладами України. Вчили в цій школі ті, котрі творили фундамент сьогоднішної науки. Досить згадати велетня науки, д-ра Ярослава Пастернака, дослідника та автора книги “Археологія України”.

Ярослав Стех – Торонто

«Нема нічого більш божественного, як виховання. Тільки завдяки вихованню людина робиться справжньою людиною» писав Платон

Великі люди вже давно звернули увагу на мистецтво виховання. Філософ Лейбніц  говорив «Якби вдалося удосконалити виховання, ми обновили б рід людський». Життя пливе своїм руслом, все змінюється, та не все минає. Залишаються добрі наші і наших друзів справи у спогадах близьких й нащадків. Вони перебувають у пам’яті людській, у творах, піснях і душах.  І не було б поступу, якби обірвалася нитка пам’яті в поколінях, якби згасла любов до тих справ давних, але не дуже далеких у просторі та часі. Власне, таким ланцюжком пам’яті, що не лише єднає минуле й сучасне, а й повсякчас нагадує, якою ціною розвивається людське життя, що приносить людині радість, щастя із чого виростає чесність, добро й людська вірність бути справжною людиною. Багато людей задає собі такі питяння? Одже на ці питання розвитку розумових і моральних чеснот відповідає нам у великій мірі педагогіка. Завданням в першу чергу сім’ї та педагогів є  зміцнити й розвинути все позитивне у свідомості й тамувати все негативне  у дітвори і молоді в її ранньому віці. Найголовніше підготувати молоде покоління до самостійного життя, щоб в майбутньому доросла людина вміла робити правельні висновки й рішення, і вміла керуватися і йти праведним шляхом у свому житті. Чесність це одна з основних людських високих моральних якостей, яка відображає  найважливішу цінність людини. В моїй пам’яті на все життя збереглася добра згадка про Олександру і Романа Копачів. Ці вступні слова були для них дороговсказом. Якось цей рік був насиченними різними ювілеями важливих історично-літературних постатей і я не помітив в пресі згадки про цю чесну і заслужену, в першу чергу в педагогіці, родину. А зокрема не було згадано про  д-р Олександру Копач, якої 100-річчя уродин виповнилося в лютому ц.р. Мені почастило декілька років близько співпрацювати зарівно із д-р Олександрою Копач, як і її мужом інж. Романом Копачем. Тому, дозволю собі в першій частині статті згадати про Олександру, а в другій частині про її мужа Романа Копача.

Олександра Копач (з дому: Яворська) народилася 26 лютого 1913 р. в старовинному місті Городенка, яке розташоване на історичному Покутті на Івано-Франківщині. Вважається, що назва міста походить від слова – укріплення з частоколів та зрубів. У Повісті врем’яних літ подається, що у 993 році князь Володимир Великий пішов походом і приєднав  місто до Київської держави. З давних давен в місті жили українці, євреї і поляки. З тим містом пов’язані такі імена як  Кіндрачук Остап, відомий бандурист, Кулик Емілія – українська письменниця, театральна діячка, Микола  Потоцький- дідич міста і фундатор зведення храмів міста, Федір Замора- педагог та громадський діяч і делегат Української Національної Ради ЗУНР, Богдан Новосельський – член-кореспондент Української Академії Архітектури, і Юліуш Словацький що проживав у місті після переїзду з Вільного в 1814 році. Врешті у цьому місті на цвинтарі спочиває адмірал д-р. Ярослав Окуневський. Це місто знане цінними і унікальними пам’ятниками. Саме у тому місті промайнули дитячі і молоді роки Олександри, яку звали Лесею. Тут вона закінчила початкову і середню освіту. Після цього студіювала в Ягеллонському Університеті в Кракові, де закінчила філософський факультет в 1937, під керівництвом професорів Богдана Лепкого та Костянтина Кісилевського і отримала ступень маґістра. Студіюючи в Кракові Олександра належала до українського студенського гуртка «Зерево» в якому проявляла першу свою громадсько-освітню діяльність. З Кракова повернулася в рідні сторони і в 1941 р. Познайомилася на Холмщині з Романом Копачем і з ним вийшла заміж. Від цього часу подружжа працювали вчителями  в ґімназії в Городенці. З наближенням  російського фронту під кінець 1943 р. вони виїхали на еміграцію. Через Чехію дісталися до Німеччини і там перебували в таборах ДП, де працювали при таборових українських школах вчителями. Отримавши згоду в 1948 р. на дальшу еміграцію панство Копачі виемігрували до Канади і поселилися в Торонто. Подолавши перші еміграційні труднощі пані Олександра Копач вже в 1951 році започаткувала першу середню українську школу на Північноамериканському континенті – Курси Українознавства ім. Григорія Сковороди в Торонто. Не випадково школі О. Копач надала ім’я Гр. Сковороди. Відомо, за словами академіка Івана Дзюби у своїй знаменитій праці він назвав Сковороду «Першим розумом нашим…». При тому О. Копач завжди захоплювалася творчістю Сковороди і дуже високо цінувала його глибоко проникливі твори. Зорганізована нова українська школа розвивала серед учнів глибокі почуття патріотизму до батьківщини своїх батьків. А головне це те що вона стала суттєвим поштовхом в діаспорі для виховання цілих поколінь нової, свідомої української інтелігенції. І ця спільнота стала цінною складовою канадійського суспільства і будівничими нової української громади поза межами України. Можна сказати, що Курси українознавства стали прикладом і дороговсказом для наслідування багатьом українським організаціям і церквам у створенні української вищої шкільної системи поза Україною.

Слід підкреслити,що Курси українознавства ім. Григорія Сковороди зарекомендували себе на дуже високому рівні, де викладали кваліфіковані історики, дослідники і мистці, між якими були доктори: Ярослав Пастернак (археологія), Василь Верига (історія), доктор Ярослав Мудрий (історія), Мирон Левицький (мистецтво), Оксана Соколик (українська музика), о. Володимир Жолкевич і о. Іван Сиротинський (релігія), Микола Битинський (мистецтво). І впродовж усіх 30 років існування Курсів мґр. Олександра Копач викладала українську літературу. Ось перед мною «Відгомін рокіків-Альманах» Курсів українознавства ім. Г. Сковороди,  Торонто 1976, 120 сторінок, виданий старанно на доброму папері в твердій обкладинці з численними ілюстраціями. Це своєрідна описова енциклопедія, яка яскраво і докладно описує картину за якими критеріями українська молодь в Торонто здобувала українознавчі предмети під керівництвом О. Копач. Вона була блискучим організатором, довголітнім директором школи і в той сам час у 1967 році здобула ступінь доктора філософських наук в Оттавському Університеті. Олександра належала до винятково високо освічених жінок в Канаді і була  у цьому гурті піонером педагогіки. Леся любила дітей, розуміла їхні здібності і недостачі й завжди була готова їм допомогти. Діти любили і шанували д-р Лесю, вони нераз її відплачували теплою і ласкавою усмішкою і квітами. Не даром кажуть в народі «Учитель — майстер життя». Він здатний своєю працею оновити дітей до повноцінного життя. Згадався вислів «Учитель — свічка, яка світить іншим, згораючи сама». Пані Олексанрда, була людиною доброю і вразливою. Вона переживала успіхи і боліла невдачами школи й учнів. В неї був цей вчительський професіоналізм, який можна висловити  кількома ключовими словами: надійність, відповідальність, добросовісність у роботі та готовість прийти в потребі на допомогу щодня, щохвилини. За будовою О. Копач була скромною, щуплою жінкою, але мала у свому дрібнім тілі дивовижну силу, яка вела дітвору до країни знань і запалювати в дітей своєю копіткою працею цей священий вогонь любови до рідної мови й культури. Вона прищеплювала, як той садівник, галузки пізнання цінного батьківського звичаю. Вона майже геніяльно вміла запалювати у молодих серцях вогники навчання великих меслителів Сковороди, Шевченка, Франка й Лесі Українки та інших. Вчила дітвору відчувати і розуміти то про що гомонять давні віки нашої історії. З наснагою передавала кожному громадсько-національну повинність. Нерідко вона аж зі сльозами в очах раділа успіхцами своїх підопічних. З нагоди ювелею скажу, що учитель, це професія на межі із святістю. Бути справжнім учителем таким, яким була Леся – це мистецтво. Адже треба вміти у кожному учневі відкрити тільки йому притаманні можливості, уміння, показати то на що він, учень, здатний, і розкрити його душу. У цьому Леся беззастережно вміло справлялася. Вона вміла учням довести стару істину – щоби вміти щось в житті досягти, перш за все треба вчитись.

Багато поколінь вона виховала протягом свого життя. Була за покликання педагогом і з природи доброю людиною.             Окремі дослідники її називають «взірцевим дирегентом» зі своїм вчительським складом, який прекрасно реалізував педагогічні завдання з українською дітворою діаспори. Педагогічні ефекти неможливо визначити й передати в цифрах, але слід підкреслити як глибоко і якісно випусники школи були обзнайомлені з українознавчими предметами. Пітвердженням цього це факт що колишні учні цієї з школи ім. Сковороди активно включилася в творчу та організаційну діяльнісь української діаспори і займають престижні пости в українських організаціях. З перспективи часу, можна константувати, що праця д-р О. Копач була благословенною, її педагогічні осяги згадую з великою шаною й вдячністю. Крім суто педагогічної праці д-р О. Копач брала активну участь в культурно-освітньому та науковому житті м. Торонта.  Була діяльним членом Асоціяції діячів української культури, яку очолював  д-р Богдан Стебельський, а після нього Ар’ядна Стебельська. О. Копач це довголітня членкиня і голова Об’єднання Українських Письменників “Слово”, член Об’єднання Працівників Дитячої Літератури (ОПДЛ), Шкільної Ради КУК, Відділ Торонто (від якого отримала Шевченківську нагороду) і Ліги Українських Католицьких Жінок Канади (ЛУКЖК) та була  членом Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка, від якого одержала золоту медаль за її наукову працю. Довгі роки О. Копач видавала журнал для української молоді “Проблиски”. Д-р О. Копач запрошувала автора цеї статті до виголошення в НТШ доповідей на тему роковин  Максима Рильського, Миколи Хвильового та інших. З нагоди роковин, я писав статті про працю О. Копач, які були поміщені в журналах; «Нові Дні» в Торонто і «Жіночий світ» у Вінніпезі.

Згадаймо читачам коротко творчий доробок дорогої Лесі Копач. До її прозових творів на історичну тематику для дітей та юнацтва , слід зарахувати; «На княжій горі»,  «Неповторні дні», «Хлопчик із казки». Вона теж була редактором «Хрестоматії з нової української Літератури». Ось деякі взірці з її творчости: «Хлопчик із казки» – (оповідання-новели для дітей) – МалятаКокіДень ИсіВеликий день НаниЛисток щоденника 1Пригода хлопчикаЛисток щоденника 2ЗмієборецьКазки малої ИсіДід пасічникЗабава дітейУ театріЗі школиЛисток щоденника 3РозмоваСвят-вечірМалий філософПерший подарунокХлопчикові казкиНа оселіЛисток щоденника 4, «Богатирі стародавньої України» — (історичні нариси для дітей з історії України)- ₪ Аніка богатирБогатир СвятогорОборонець ПереяславаДобриня богатирБогатир СтепановичТри пригоди богатиря ІлліКнязенко МихайликРоманко – Роман ВеликийБогатир царевич Красний молодець – Чурило Пленкович «Неповторні дні» «На княжій горі», «Мініятюри» – новели-роздуми з життя «Нові обрії стародавньої України: стародавня Україна в античній літературі». О. Копач є авторкою книжок «Неповторні дні» (1960), «Наталена Королева» (1962), «Хрестоматія нової української літератури» (1970), «Мовостиль Ольги Кобилянської» (1972), «Нові обрії стародавньої України» (1980, 1994, примірник подарувала, зокрема, С.Павчаку в Городенку), «Богатирі стародавньої України» (1982), «Багатирі» (1984), «Хлопчик з казки» (1986), «Мініятюри» (1988) та інших. Повоєнне покоління Олександри Копач та й вона особисто внесли нове «надхнення» в літературу, тоді коли в Україні большевицька влада накреслила письменникам строгі межі й визначила дозволені напрями творчі. Там треба було писати під диктатом партії і «закріплювати здобутки революції», і на руїнах і згарищах, серед голоду й холоду славити «найщасливіше життя в світі». Д-р О. Копач стояла на свідомих творчих і навчальних позиціях в час коли під червоним режимом діялась трагедія омосковщення і в педагогіці.

Д-р О. Копач є автором численних дослідницьких статей з історії і літератури, реценнзій, наукових праць, монографій, критичних довідок тощо. Крім того, вона брала активну участь в різних наукових конференціях і сесіях, – це далеко не всі осяги нашої ювілятки. Вона відома, як українсько-канадійська письменниця, поет, педагог, науковець, публіцист-літератор та громадський діяч. А передовсім прикладна подруга,  взірцева мати і бабуня. Померла 12 липня 1998 року, віддаючи ціле своє життя  своїй родині, науці, українському народові та вихованню української молоді. Вічна Їй пам’ять!

У цьому році виповнилося 100 років від дня народження д-р О. Копач, а в слідуючому 2014 році виповнюється інж. Романові Копачу також 100 років від дня народження, тому з шаною згадаймо її чоловіка, який також користувався великою шаною серед своїх сучасників, а зокрема серед своїх учнів, та був безмежно популярним й улюбленим серед пластової молоді.

Роман Копач народився 28 жовтня 1914 р. у Львові. Львов’янин Роман назвав своє місто найкрасивішим у світі і найбільш унікальним за положенням й архітектурою. Він оповідав усім наскільки його улюблений Львів має притаманну романтичну  ауру з мальовничими вуличками та милим запахом кави. Тут він закінчив у 1924 р. народню школу ім. Князя Льва, і це тут де вступив до Пласту як новак, і з Пластом не розлучався аж до смерти. Пласт був надзвичайно авторитетною організацією.  Слід лише нагадати що у 1922 р. до «Пласту» вступив Р. Шухевич, майбутній головний командир УПА. Він був співорганізатором пластового гуртка «Ясний Тризуб» та куреня старших пластунів «Чорноморці». Загалом, до 1924 року утворилося близько 30 юнацьких пластових полків та декілька окремих для старших пластунів. Серед пластунів був поширений культ стрілецьких могил. Як розказував мені Ромам, силами стрийського та львівського «Пласту» було відновлено та впорядковано могилу УСС на горі Маківці. До розвитку «Пласту» доклали працю також провідні діячі Української греко-католицької церкви. Митрополит А. Шептицький надав пластунам площу на горі «Сокіл», де до наших днів збереглася однойменна пластова оселя. З переходом до середньої школи, гімназії Роман був приділений до юнацького куреня ім. Петра Конашевича-Сагайдачного, де відбув все своє юнацтво. Роман там працював із молодечим запалом та виявив знамениті організаторські здібності. У 1929 р. пройшов свій перший юнацький табір на «Соколі», де командантом був скм. легендарний Іван Чмола, разом із Олександром Тисовським, Петром Франком та іншими. Пласт всесторонньо сприяв в патріотичному вихованню української молоді на засадах християнської моралі. Роман не одноразово підкреслював  <для мене Пласт і я дла Пласту, ми були з собою зцілені на добре і на зле. Пластове здисципліноване гуртове життя було моєю мрією і відповідало моїм зацікавленям.> В 1930 р. Роман відбув ще один юнацький табір. З хвилиною розв’язання польською владою Пласту у 1930 р. формально закінчилося його юнацтво, але неформально пластом він і його друзі надалі займалися підпільно. [Не диво що Пласт став фундаментом підпільного УПА, і поділив із ОУН-УПА свій червоно-чорний прапор. – ред.] В 1933 р. після закінчення матури за дорученням Тиміша Білостоцького Роман займався товариством «Сокіл».

В 1934-1938 рр. Роман студіював і закінчив філософський факультет на Богословській Академії у Львові під проводом о. д-ра Йосифа Сліпого, пізнішого Патріярха і Кардинала УКЦ. Психологію раціональну і експериментальну викладав відомий вчений і діяч д-ра о. Іван Гриньох. Під час студій Роман працював виховником у Пласті і мав змогу добре познайомитися з головним проводом Пласту. У 1938 р. йому вже було довірено стати  керівником обозного новацького табору в Старяві коло Хирова. Працюючи в таборі Роман познайомився з директором Центросоюзу Юліяном Шепаровичем, який прийняв Романа до праці в підприємстві, де він працював аж до вибуху ІІ світової війни. Під час війни Роман переїхав спочатку до Кракова, а опісля до Берліна де студіював торгівлю. В коротці повернувся до Кракова. З Кракова переїхав разом з кооператором Романом Кочержуком до Білої Підляськи і там зорганізували Союз Кооператив та Торгівельну школу. Роман Копач за апробатою проф. В. Кубійович в 1940 р.  допомагав організувати українське шкільництво на Холмщині. У 1941 р. у Білій Підлясьці  Роман принагідно зустрів Олександру Яворську із нею одружився. Весілля відбулося в м. Городенці, де молоде подружжя почало працювати вчителями у місцевій ґімназії. З наблиуженням совєтського фронту панство Копачі  емігрували на Захід. Через Чехію дісталися до Німеччини і перебували в таборах Ді-Пі (переміщених осіб) і там вчили  дітей в таборовій школі. У Німечині Роман відновив свою пластову діяльність у таборі Пюртен, де провадив юнацький курінь. У 1948 р. переселився разом з дружиною до Канади, де працював на різних роботах, а після одержання громадянства працював 22 роки головним касієром дирекції пошти в провінції Онтаріо. Пісьля переходу на пенсію працював ще 8 років у банку.

В Торонто Роман Копач разом із членами Куреня “Ті, що греблі рвуть” в Торонті, з Галею Борис, Тонею Горохович, Мікою Зеленою та Цьопою Паліїв жертвенно працювали з молоддю. Серед цієї когорти Роман виділявся цікавими і оргінальними помислами. Роман, знаний за псевдом “братчик Слонь”, перейшов до куріння Лісові Чорти де був заслуженим і відзначеним членом. Він працював на різних постах у станиці Торонто: і впорядником роїв, і гніздовим, і членом станичної старшини, членом Крайової Пластової Старшини. Провадив  десятки новацьких і юнацьких таборів, провадив новацькі вишколи, і тричі був комендантом «Лісової Школи». Сповняв обов’язки референта вишколу Канади, багато років провадив кадрами новацьких виховників і виконував обов’язки крайового референта новаків. Дві каденції був у складі Головної Пластової Булави, яка відзначила його за багатогранну діяльність золотою медалею св. Юрія. Як член «Орлиного Круга» ділився своїми цікавими думками у листуванні провідника Орлинного Круга.

Моє знайомство з інж. Романом Копачем датується з 1981 року, тобто з того часу коли я став  вчителювати в «Рідній Школі» ім. Юрія Липи, що містилася пру вул. Крісті 83 в Торонто. Ми разом в цій школі працювали поверх десять років. Пару років інж. Р. Копач виконував обов’язлки директора цієї школи і викладав історію України. Інж. Р.Копач мав своєрідний стиль і методику у передаванні історії учням. На лекціях він вчив не як учитель а як товариш своїх учнів. Метода яка давала позитивні виховні результати. Учні  із задоволеням засвоювали матеріял і прекрасно переповідали історичні події. Протягом нашої співпраці ми мали змогу обмінюватись думками на різні теми. Крім того ми зустрічалися на різних шкільних і позашкільних імпрезах і концертах, на усяких доповідях, виставках й нарадах. Доречі, інж. Р. Копач був людиною відкритою і вмів прекрасно розвивати дискусію. А  понад то панство Копачі так як і моя родина були парохіяни церкви св. Отця Миколая в Торонто, до якої я по сьогоднішний день належу і де належить син  Копачів, Юрій, з своєю родиною.  Після Святих Літургій, ми з покійними Копачами сходили до підцерковного залу на традиційну каву, при якій велися довгі і пожиточні розмови  як і на побутові теми, так і про події та  долю і недолю в Україні. Наші дружні зв’язки закріплювалися і на Пластовій оселі в Ґрафтоні, де Панство Копачі і  моя родина були власниками в недалекому сусідстві катичів. У панства Копачів, як і в нас є багаті бібліотеки, з яких ми взаємно обмінювалися книжками. Такий книжковий обмін позитивно впливав на наше взаємне зближення. Можна сказати, що панство Копачі носили Україну глибоко в серці і вміли цю Україну передавати іншим, як той символічний прапор, якого з рук не можна випускати. Найбільш мальовничо можна передати їхні почуття словами І. Франка: «Все, що мали у житті, віддав для одної ідеї…»

На жаль останні роки інж. Роман Копач хворів, і у нього пам’ять почала занепадати. На 86 році  свого  життя  20 грудня 2000 року Роман Копач помер в Торонто. Панство Копачі були дуже вартісними людьми, добрими батьками  сина Юрія і його дружини Галі та взірцевими дідусями  – Ренати, Лариси й Дениса. Вони віддали все що могли своїй родині, науці, українському народові та прикладному вихованню української молоді.

Щиро дякуємо в наших молитвах Всевиешньому Богові за їхнє  життя і за це все, що своїм життям вони внесли в життя української діаспори.

Вічна па’ять д-р Олександрі й Романові Копачам!

Ювілейний Спогад Про Вчителів – Д-р Олександру та Романа Копачів Reviewed by on . Редакція дякує Ярославові Стехові (батькові Марка Роберта) за статтю про незабутних учителів. Один із редакторів УВ, Мірко Петрів і його дружина Люба обоє є абі Редакція дякує Ярославові Стехові (батькові Марка Роберта) за статтю про незабутних учителів. Один із редакторів УВ, Мірко Петрів і його дружина Люба обоє є абі Rating:
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1