Wednesday , 20 November 2019

Home » Culture » Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 10. Третє Велике переселення народів. Готи на території України

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 10. Третє Велике переселення народів. Готи на території України

Print Friendly, PDF & Email

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ 10. Третє Велике переселення народів. Готи на території України

Частина друга. Третє Велике переселення народів

Народи, які населяли нашу планету, перебували у постійному русі від часу появи перших земних цивілізацій. Причини цього явища є різні. Найчастіше до зрушень великих мас людей у пошуку нових місць проживання призводили глобальні зміни кліматичних умов. Першим Великим переселенням народів, спричиненим природніми катаклізмами, став прихід гіперборейців-аріїв на землі Праукраїни. Ці напівлюди-напівбоги залишили свою попередню Батьківщину – Гіперборею, яка із казкового зеленого континенту спочатку перетворилася на сліпучу крижану пустелю, а пізніше була затоплена водами Північного Льодовитого океану.

V-ІІ тисячоліття до нашої ери були означені ще одним Великим переселенням народів, винуватцем якого стали наші предки – праукраїнці. Оріяни розходилися по світу, створюючи наступні після арійсько-трипільської Аратти цивілізаційні центри. Причиною цих нових міграційних рухів став всезростаючий розвиток продуктивних сил, який спричинив перенаселення і подальший пошук праукраїнцями життєвого простору.

У IV столітті нашої ери Європа стала свідком Третього Великого переселення народів. Початок новим масштабним міграційним рухам було покладено у 375 році нашої ери, коли праукраїнці-гуни під проводом їхнього легендарного вождя Богдана Гатила (Аттіли) вторглися у північні території Римської імперії. Активну участь у цих нових етнічних переселеннях приймали також маловідомі досі історичні персонажі – германські племена, які у період IV-VII ст. нашої ери у ході воєн поступово заселяли території, контрольовані Римською імперією, а пізніше Візантією. Починалась нова сторінка європейської історії…

Частина третя. Готи на території України

Третьому Великому переселенню народів передували етнічні рухи, започатковані готами на початку нової ери. Ці маловідомі досі германські племена у І столітті з холодної європейської півночі рушили вглиб континенту. Означені події мають безпосереднє відношення і до України, оскільки один із напрямів міграції готів проліг і на територію Скіфо-Сарматії.

Германці у 1 столітті до н.е. – 1 столітті н.е.

Поява на наших землях готів у кінці ІІ століття нашої ери, а також їхня подальша доля і вплив на українське життя є маловивченим періодом української історії. Тому не дивно, що ця тема стала предметом спекуляцій та перекручень. Частина істориків ледве не ідеалізує цей період, чомусь вважаючи за честь для українців хоч якось бути причетними до історії германських племен. В уяві цих істориків готське королівство на теренах України розрослось до розмірів найбільшої європейської держави: від Чорного моря і аж до Балтики. Перебільшується вплив готів на українську історію, на наш світогляд, побут і т.д. Але усе це від банального незнання історії: насправді не нам, а германцям потрібно гордитися тим, що вони кілька століть були втягнуті у вир українського життя і стали частинкою нашої історії. Це дало їм можливість значно рушити вперед у своєму економічному і духовному розвитку.

Частина істориків-москвофілів кидається в іншу крайність і, навпаки, ставиться до готів різко негативно. А усе від того, що готи є предками сучасних німців, тому, цілком зрозуміло, вони не можуть бути позитивними історичними персонажами. У своїй хворій уяві ці “історики” ставлять в один ряд готів, німців, нацистів, або навіть “нємєцко-фашістскіх захватчіков”. А найбільш начитані з них і знаючі авторитетно повідомляють, що готи підступно розіп’яли антського вождя Божа і 70 людей з його оточення. Що, без сумніву, є переконливим доказом агресивності готів та їхньої загарбницької суті.

Що стосується радянської історичної науки, то вона воліла не помічати готської проблеми і усіляко її замовчувала. У розумінні московитських істориків присутність готів у перші століття нашої ери на території півдня України є незручним фактом. Чому? Та тому, що це не вписувалося в рамки їхньої основоположної історичної концепції, згідно якої Росія, Україна і Білорусія є “колискою” східноєвропейського слов’янства. До того ж, ці три “братні” народи на цих землях спільно творили свою державність (Київська Русь). А тут – якісь-там зайди германці, до того ж – предки німців, та ще й якесь королівство створили… Не могло на території  “колиски” у період до Київської Русі бути жодної держави! Тим більше створеної пранімцями! Тому, якщо про готів в “Історії СССР” щось і повідомлялося, то лише як про факт малозначимий, не суттєвий і, обов’язково, – з негативним підтекстом.

Отож, хто такі готи, яким вітром ці племена занесло на наші землі, і який слід в історії України вони залишили?

Термін “готи” є узагальнюючою назвою східногерманської групи племен, які в історичних джерелах постають під різними іменами, це, зокрема, – вестготи, остготи, грейтунги, тервінги, візіготи, остроготи.

Як уже мовилося у попередніх розділах, прагерманці, у тому числі й готи, мешкали разом з праслов’янами, пракельтами і прабалтами у Гіпербореї. Звідти, після глобального похолодання на планеті, вони переселилися в Європу і далі на південь. Племена готів згодом, після деякого потепління, знову рушили на північ і оселилися у південній Швеції. Також заселили острів Готланд, що на півночі Балтики.

Так минуло кілька тисячоліть. І ось на початку нашої ери готи під командою вождя Беріга на трьох човнах залишають Скандинавію і висаджуються у гирлі річки Вісла десь у районі сучасного міста Гданськ. Підкоривши місцеві племена, переселенці осіли на узбережжі. З часом їхня кількість зростає за рахунок новоприбулих, які спокусилися добрими звістками від тих, що емігрували першими. Так розпочиналося повільне просування готів вглиб європейського континенту, яке розтягнеться на декілька століть.

За цей час готи, згідно загальноприйнятої серед істориків думки, опанують значні обшири європейського континенту, з’являться на узбережжі Азовського та Чорного морів, увірвуться до Фракії, Мезії, добряче потрусять Малу Азію, Балкани і Дакію. Вестготи створять свої держави у Південній Франції та Північній Іспанії, а остготи – у Північному Причорномор’ї та в Італії. Однак, усі їхні державні утворення виявляться відносно недовговічними і загинуть під натиском Візантії, германських племен та праукраїнців-гунів. Самі ж готи зникнуть, розчинившись в інших етнічних спільнотах.

Коли ж готи з’являться на території України?

Готи

Повільно просуваючись вздовж Вісли північними територіями Польщі і колонізуючи ці землі, германці у кінці ІІ століття підійдуть до кордонів України. Саме з цього часу і розпочинається мирна експансія готів на українські землі. “Коли там зросло велике число людей, а правив усього лише п’ятий після Беріга король Філімер, син Гадаріга, то він постановив, щоб військо готів разом з сім’ями вирушило звідти. У пошуках зручних областей і придатних місць (для поселення) вони прийшли у землі Скіфії, котрі на їх мові називалися Ойум”. (Йордан “Готика”).

Таким чином, у кінці ІІ століття нашої ери готи, очолювані Філімером, вступили на територію Скіфії, а якщо точніше – на Волинь і Поділля. “Говорять, що та місцевість замкнута, оточена в’язкими болотами і вирами”. (Хто бував у волинському Поліссі з його лісами і драговиною, той чудово знає, що Йордан у цьому реченні не помилявся).

Готи за рівнем економіко-культурного розвитку стояли значно нижче праукраїнців. Отож, процвітаюча Скіфія їх настільки вразила, що “…Філімер, в захопленні великим статком тих країв…” (Йордан “Готика”), приймає рішення залишитися на цих землях. Так закінчиться перший етап просування готів на українські території.

На Волині і Поділлі готи пробудуть приблизно 50-70 років. Частина місцевого населення, імовірно, відійшла вглиб країни. Інші, враховуючи природні умови краю (ліси, болота), продовжували звичний спосіб життя, не особливо зважаючи на пришельців. Археологічні пам’ятки цього періоду (поховання, житла, селища, предмети побуту, зброя) говорять про відсутність будь-яких взаємних впливів місцевої української та прийшлої готської культур. Це свідчить про те, що обидва етноси (українці і готи) попервах уникали якихось контактів між собою і жили відособлено.

На землях Волині і Поділля готи затримались лише на півстоліття. Отож, знову було прийнято рішення рухатися далі. Після чого народ готів розділився на дві частини. Одні з них, названі вестготами, рушили на Балкани, маючи на меті досягнути кордонів Римської імперії. Очолювали вестготів у їхньому поході на Рим правителі з роду Балтів. Остготи під проводом королів з роду Амалів рушили вглиб Скіфо-Сарматії. Так розпочався другий етап проникнення готів на українські землі.

У 238 році в історичних джерелах вперше фіксується поява готів на території Середнього Подніпров’я і Причорномор’я. На той час тут проживали скіфо-сармати (праукраїнці), а у Причорномор’ї – ще й зукраїнізовані елліни, а також вихідці з римських провінцій. З цих же джерел ми дізнаємося, що оволодівши Подніпров’ям та Північним Причорномор’ям, готи рушили у Крим і успішно його завоювали. Отож, виникає логічне запитання – яким чином готи зуміли так далеко проникнути на наші землі, і чому праукраїнці дозволили їм це зробити? Адже досі ще жодному завойовнику не вдавалося підкорити Скіфо-Сарматію.

Міф про завоювання Скіфії готами появився на світ з подачі Йордана (готський історик VI століття н.е.), який у своїй історичній праці “Готика” детально описав, як ці племена рухалися на схід через непрохідні болота, як у безперервних боях підкорювали територію за територією, плем’я за плем’ям і, нарешті, досягли берегів Понта Євксинського. А далі створили велетенську імперію від Чорного моря до Балтики.

Однак, ми повинні пам’ятати, що Йордан не є істориком у класичному розумінні цього слова. На замовлення готського короля він отримав завдання зробити більш давньою генеалогію готських племен, оспівати і прославити їхню минувшину, а також возвеличити королівський рід Амалів. Отже, у даному випадку він постає швидше як придворний письменник, а не історик.

Поставлене завдання Йордан виконав: з його слів готи отримали давню і величну історію, а їхні правителі дорівнялися до прославлених римських імператорів, адже королі з роду Амалів змогли зробили те, що було не під силу навіть римлянам – підкорити непереможну Скіфію-Сарматію. Як бачимо, фальсифікувати українську історію і використовувати її славні сторінки у власних інтересах розпочали ще задовго до московитів, з їх міфічною історією “гасударства Рассійскава”.

Насправді ніякого завоювання України готами не було. І ніякої готської держави на території України германці не створювали. А що ж було насправді?

У перші століття нової ери Скіфія-Сарматія залишалась могутнім державним утворенням, з потужною економікою, розвиненою зовнішньою торгівлею, з активною і наступальною зовнішньою політикою. Авторитет держави і її вплив підкріплювався професійною армією, яка використовувала найновіші військові технології і своєю непереможністю наганяла жах в усій тогочасній Європі! (Згадайте перших європейських лицарів – тобто, українських важкоозброєних катафрактаріїв!)

Тож звичайний здоровий глузд підказує, що не могли готи завоювати таке масштабне державне утворення, яким була Україна у ті часи! Не могли вони перемогти наших сарматських кіннотників, так само, як і захопити оборонну систему укріплених городищ, яких на той час в Україні було сотні!

Крім того, готів було надто мало для того, щоб підкорити Україну. Знову ж таки, згадаймо три кораблі Беріга, які залишили Скандинавію і відправилися підкоряти Європу. Це всього лише якихось кілька сот людей. Разом із наступною хвилею мігрантів їх за перші роки могло стати кілька тисяч. Від моменту висадки переселенців у гирлі Вісли і до їх появи на території України минуло якихось 150-170 років. Невже за цей час популяція готів із кількох тисяч зросла настільки, що їм стало під силу підкорити головного конкурента Римської імперії – Скіфо-Сарматію?

Міграція готів на територію України дійсно мала місце. Однак, це було лише звичайне переселення у пошуках кращих місць для проживання, але аж ніяк не завоювання. Якби це була агресія, то можна лише уявити, що сарматська армія і її авангард – важкоозброєна кіннота – зробили б із малочисельними загонами готів, які, до того ж, рухалися разом із сім’ями і були обтяжені господарським крамом, навантаженим на вози. У даному ж випадку мігрантам було дозволено поселитися на українських землях. Готи були звичайними переселенцями, які не несли загрози державі. Цим і пояснюється терпимість до них з боку скіфів.

Не можна говорити про завоювання готами наших земель ще й через те, що просування германців територією України розтяглося у часі ледве не на сто років. Історія не знає таких тривалих завойовницьких походів. До того ж, попавши в українське культурне середовище, готи, які стояли на нижчому рівні розвитку, зазнавали асиміляції. Германці вливалися у місцеві общини, швидко переймали елементи їхньої культури, мову, методи господарювання і з часом розчинялися серед українців-аріїв. Про це свідчать дані археології: готські елементи найбільш яскраво представлені на Волині і Поділлі на час їхньої появи на цих землях, тобто, в епоху ІІ-ІІІ століть. На решті території України вони проявляються лише окремими фрагментами, а починаючи з ІV століття зникають зовсім. Довше готська культурна традиція збереглася у Криму, про що ми говоритимемо далі.

Керівна верхівка готів знайшла порозуміння з українською елітою. Таким чином і у цьому питанні ніякого конфлікту не було. Відносно нечисельні готські військові загони на чолі із своїми вождями вступали у скіфо-сарматську армію. З часом готи стали брати найактивнішу участь у військових походах українців.

Одними із перших україно-готських військових акцій були походи 239-269 років у Причорномор’я і Крим. Ці події також є об’єктом суперечок, перекручень і фальсифікацій. Істориків об’єднує лише хибне твердження, що цей похід був здійснений готами. А далі думки розходяться: для одних дослідників (деякі античні та готські історики) похід германців у Крим був героїчним підкоренням готами місцевих жителів і ще однією славною сторінкою життєпису королівського роду Амалів. Для інших (совєцькі, московитські та більшість українських) цей похід був однозначно грабіжницьким, під час якого готи захопили півострів, пограбували і знищили античні міста-держави.

Насправді цей похід не був грабіжницьким, так само, як і не був він організований готами. На початку нашої ери міста Північного Причорномор’я і Криму стали причиною гострого конфлікту між Сарматією і Римською імперією. У цій боротьбі римляни зуміли добитися успіху, і у ІІ столітті вони уже контролювали майже усі торговельні міста Причорномор’я.

Ось чому похід у Крим не був актом агресії готів проти українців. Це був спільний військовий похід скіфо-сарматів за участю готів проти римських колоній з метою повернути ці землі під контроль Великої Скіфії. Морем, а також гирлом річки Дніпро і через Перекопський перешийок союзники увійшли на півострів, розгромили міста, які чинили опір, і вийшли на південний берег Криму. Далі армія вирушила у похід проти Римської імперії. А Крим, тим часом, повторно починає заселятися українцями і готами.

Таким чином, Причорномор’я знову на деякий час стане підконтрольним Скіфо-Сарматії. Переселившись на півострів, готи швидко адаптуються до нових для себе умов життя. Головним заняттям у них стане землеробство. Також займалися тваринництвом, ремеслами і торгівлею. Загалом, через деякий час господарське життя краю буде відновлене. Доказом цього можуть бути слова Політія, який у своїй “Історії”, розповідаючи про цей період, писав: “Для необхідних життєвих потреб, країни, що оточують Понт (Євксинський), доставляють нам худобу і величезну кількість… чудових рабів, …постачають вдосталь меду, віск і солену рибу. Вони ж отримують продукти, яких вдосталь у наших країнах, олію і різного виду вина. Хлібом вони обмінюються з нами, то доставляючи його у випадку потреби, то отримуючи…”.

У часи Московської комуністичної імперії (1922-1991 р.р.), починаючи з 30-х років, вивчення історії германців було суворо заборонено. Під заборону попало також усе, що стосувалося кримських готів. Їхня присутність на півострові усіляко заперечувалася чи замовчувалася. Не один історик чи археолог поплатився життям за намагання віднайти істину. Лише у 60-х роках під тиском археологічних знахідок та історичних джерел офіційна наука вимушена була визнати факт, що готи таки проживали у Криму. Але й тут не обійшлося без фальсифікацій: місце їхнього проживання штучно локалізували лише вузькою смугою Південного берега Криму.

Насправді готи проживали по усій території півострова, приймаючи активну участь в усіх життєвих процесах, які там відбувалися. Археологи знаходять багато пам’яток, які носять типово германські риси. Це: різноманітні побутові речі, зброя, поховання, рунічні написи на посуді та ін. У той же час, археологічні дані свідчать, що кримські готи перебували під сильним асиміляційним тиском з боку українців, переймаючи їхню культуру і мову. Наприклад, під час розкопок могильника, який знаходиться на території радгоспу “Севастопольський”, було знайдено поховання, які поєднували сарматський і германський обряди в одній могилі. А під час розкопок на горі Чатирдаг поблизу Алушти було знайдено багато поховань ІІІ-V століть, у яких простежується змішування готських і скіфо-сарматських елементів з явною перевагою останніх.

Наступні століття знову будуть позначені боротьбою за домінування у Причорномор’ї. Після смерті Гатила і розпаду його імперії, а також після загибелі Західної Римської імперії, підвищений інтерес до цього регіону почне проявляти Візантія. На VI століття її вплив тут стане визначальним. Крим вимушений буде визнати протекторат Східної Римської імперії.

У 12-15 століттях у Криму існуватиме держава Феодоро. В середньовічних документах її часто називають Готією. Прийнято вважати, що це була держава готів, що, знову ж таки, є невірним твердженням. Оскільки, після тієї асиміляції, якої готи зазнали за багато століть спільного проживання серед скіфо-сарматів, не могло князівство Феодоро бути готською державою. Швидше за усе це була арійська суміш, до якої увійшли нащадки готів, греків, римлян, вірмен і, звичайно, місцеві скіфо-сармати.

Столицею князівства було місто Мангуп. Населення займалося землеробством, тваринництвом, садівництвом. Також розвиненими були різноманітні ремесла, зокрема – гончарство, виноробство, металургія, зброярство. Ну і, зрозуміло, процвітала торгівля, як сухопутна, так і морська. Феодоро навіть мало власний торговий флот.

Пізніше Крим стане зоною інтересів зростаючої Османської імперії. У 1475 році після п’ятимісячної облоги війська паши Гедик-Ахмеда захоплять Мангуп, після чого князівство Феодоро припинить існування. А його жителі ще багато століть зберігатимуть свою ідентичність, не піддаючись асиміляції з боку татар, які, створивши у 1441 році Кримське ханство, стануть новими господарями Криму.

Скіфо-сармати у 4 столітті нашої ери

У 1778 році, з приходом іншого загарбника, – Московії, 30 тисяч колишніх нащадків феодорійців за наказом Катерини ІІ будуть депортовані з Криму на узбережжя Азовського моря. Таким способом Московія позбувалася корінного українсько-арійського населення Криму, щоб пізніше заселити його московитами і оголосити “ісконно рускімі зємлямі”. В 1944 році практику “Єкатєріни Вєлікой” запозичить ще один “вєлікій” – Йосип Сталін. Він депортує кримсько-татарське населення, щоб уже ні в кого не виникало сумніву, що “Крим – рассійская зємля, і так будєт всєгда”.

Але ще й досі на півострові серед жителів гірських районів та Південного узбережжя можна зустріти “татар”, які виділяються нордичним типом будови тіла (високі, кремезні, з світлим волоссям і голубими очима). Це є нащадки колишніх корінних жителів Криму, які не були у свій час депортовані Катериною ІІ, оскільки, з міркувань безпеки, прийняли мусульманську віру і оголосили себе татарами.

Крім походу у Крим українці організували ще цілий ряд успішних військових акцій. Так у період 50-60 років ІІІ століття скіфо-сармати за підтримки готів здійснили низку морських походів, під час яких було розгромлено Трапезунд, Халкедон, Нікомедію, Нікею, Апамею, Віфінію. Морські походи відбувалися і на захід, де нападники атакували Коринф, Спарту, Аргос, Афіни, досягали навіть до островів Крит, Родос та Кіпр.

Надзвичайно масштабним був похід 269 року н.е. Як писав Зосім у своїй “Новій історії”, “…скіфи, підбадьорені попередніми вдалими набігами, …побудували 6000 кораблів і, сівши на них у кількості 320 000 чоловік, рушили на Понт”. Далі війська розділились: одні атакували Фессалію і Грецію, інші – Крит і Родос, а ще частина відправилась у Македонію. І хоча похід закінчиться невдачею (нападники будуть розгромлені військами римського імператора Клавдія), він є надзвичайно показовим. На його прикладі ми бачимо масштаби і розмах, з яким наші предки вели бойові дії проти Римської імперії. Дійсно: 6000 кораблів і 320 тисяч воїнів! Вражає!..

А ще Зосім своїми повідомленнями мимоволі спростовує твердження про існування готської держави на території України. Не могли готи у середині ІІІ століття зібрати 320 тисяч бійців, позаяк у ті часи на території України їх стільки не проживало. Побудувати кілька тисяч кораблів і виставити таку кількість воїнів могла лише Велика Скіфія з її економічним потенціалом і величезними людськими ресурсами. До того ж, у його праці ніде не згадуються готи, а учасників походу Зосім постійно називає скіфами. Отож, похід був організований праукраїнцями, а не готами.

Знайшовши порозуміння з українською елітою, готська знать приймала активну участь не лише у військових походах. Інколи готи входили до керівної верхівки українського суспільства, приймаючи участь в управлінні державою.

Одним із найбільш талановитих і успішних готських вождів був Германаріх, який навіть зумів прийти до влади і очолити країну. Цей загалом рядовий і малозначимий епізод з історії Скіфії стараннями згадуваного уже нами Йордана набрав масштабів епохальної події в усій європейській історії. “Після того, як король готів Геберіх відійшов від справ людських, за якийсь час успадкував королівство Германаріх, найблагородніший з Амалів, який підкорив багато досить войовничих північних племен і змусив їх підкорятися своїм законам. Немало стародавніх письменників порівнювали його за величчю з Олександром Великим… Він володарював, таким чином, над усіма племенами Скіфії і Германії…”. (Йордан “Готика”).

Некритичне ставлення до тексту Йордана привело до хибного твердження, ніби Германаріх створив готське королівство, яке простяглось від Чорного до Балтійського морів, та від Меотиди (Азовське море) і аж до Карпат. Історики дружно підтримали Йордана і дійшли “геніального” висновку про те, що готський союз Германаріха взагалі був першим (!) державним утворенням на території України. Тобто, нам пропонується думка, що ні Кіммерія, ні Велика Скіфія, ні Сарматія державами не були?! Українці уже понад тисячу років тримали у страху всю Європу з Римською імперією включно, але навіть власної суспільної організації не мали! Аж ось прийшли германці, і принесли нам цю довгоочікувану державність. Абсурд…

Найбільш “прогресивні” московські науковці говорять, що це був лише готський союз, а не держава. На їхню думку це об’єднання було спільним переддержавним утворенням східних слов’ян, германців, сербів, хорватів, болгар, даків тощо. Хід думок цих істориків цілком зрозумілий – не могли українці раніше московитів мати своєї держави, хіба лише якесь аморфне переддержавне утворення. Та й то не українське, а на основі етнічного міксу.

Однак усі вищезазначені твердження є помилковими. Насправді, ніякої держави, чи переддержавного союзу племен і народів Германаріх не створював. Він лише очолив Велику Скіфію, тобто, державу, яка була започаткована за кілька тисяч років до нього. І яка ще задовго до його правління стала одним із найвпливовіших гравців світової політики. Це перша правда.

По-друге, очолювана Германаріхом держава не була державою готів. Це була держава оріян-праукраїнців, яких на той час європейці називали скіфами або сарматами. На час правління Германаріха готів у “чистому вигляді” уже не залишилося. Усі вони були асимільовані і поглинуті українським культурним елементом. Навіть, тенденційний Йордан, який дуже недолюблював праукраїнців, вимушений був мимоволі визнати факт асиміляції готів, коли писав: “Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена?.. Готи ж здебільшого запозичають свої імена у гунів”. Тобто, ми можемо говорити лише про нечисельних зукраїнізованих нащадків колишніх готів.

Ім’я короля Германаріха (враховуючи пояснення Йордана) теж, швидше за все, слов’янського походження. У різних джерелах його називають по-різному: у Саксона Граматика він Ярмерік, у того ж Йордана – Ерманарік, а в народних переказах його звуть Йормунрекс. Тобто, швидше за усе, Германаріх – це Яромир-рекс, тобто, король Яромир.

І останнє, попри наш войовничий патріотизм, ми все ж мусимо визнати, що Йордан, а за ним і усі його послідовники, явно перебільшували розміри Скіфо-Сарматії. Що, без сумніву, тішить наше самолюбство. Але заради істини скажемо, що держава хоч і була величезною, але у часи Германаріха вона ще не сягала узбережжя Балтійського моря. Це станеться дещо пізніше – в славну епоху непереможного Богдана Гатила.

Германаріх народився приблизно десь у 265-269 роках. Ставши у 350 році на чолі держави, проводив активну зовнішню політику. І був, загалом, не поганим політиком, хоча й не настільки успішним, яким його зобразив Йордан. Однак він не зумів консолідувати суспільство. І в останні роки свого правління король впевнено втрачав свій вплив і авторитет. З одного боку – посилились чвари серед готських вождів, які надіялися перебрати владу у свої руки після смерті Германаріха. З іншого – наростало невдоволення політикою короля і у середовищі української знаті. Що, зрештою, привело до збройного виступу проти Германаріха і його оточення, яке, за свідченнями стародавніх істориків, очолили анти і гуни…

…Проти Германаріха у 375 році виступив гунський князь Велемир, або як його називали готи – Баламбер. “Тим часом, Германаріх, старий і слабкий, страждав від рани і, не витримавши нападів гунів, помер на сто десятому році життя”. (Йордан “Готика”). За свідченнями інших авторів (Марцеллін) старий король покінчив життя самогубством. Наступником Германаріха став його онук Вінітарій.

Скіфи ж, скориставшись смертю Германаріха, активізували військові дії і у 376 році позбавили нового короля влади. Вінітарій не зумів відстояти свій титул і став, таким чином, останнім із королівського роду Амалів, хто очолював Велику Скіфію. Натомість новим королем української держави став Велемир (Баламбер).

Віддаючи шану Вінітарію, як представнику відомої королівської династії, з ним повелися гуманно: його не умертвили (як, зазвичай, прийнято робити у германців чи тюрків), а навпаки – залишили очолювати частину племен у пониззі Дніпра. Він зберіг атрибути королівської гідності, а його династія й надалі володіла спадковою владою у межах відведених йому земель. Сам Вінітарій перебував на положенні залежного васала і платника данини центральній владі.

Цілком зрозуміло, що нащадок славного Германаріха не міг змиритися з ганебним (на його думку) положенням васала. З часом, оговтавшись від поразки, він робить спробу повернути собі центральну владу і розпочинає військові дії. (Дивно, чому такого повороту подій не змогли передбачити скіфи, великодушно подарувавши йому перед цим життя, та ще й наділивши землею і владою).

Але намагання Вінітарія виявилися невдалими. Проти заколотника виступив один із воєначальників Велемира князь Бож Білояр (у історичних джерелах його ще іноді називають Бус). У першій же битві готський король був розбитий і вимушений був рятуватися втечею.

Пам’ятник на місці загибелі князя Божа

Після поразки Вінітарій вирішив діяти хитрістю. Він запросив до себе на бенкет, нібито на знак своєї покори і примирення, князя Божа (Буса) із знаттю. Українці погодилися. Однак, під час переговорів Бож, а разом з ним його сини і ще 70 членів делегації були підступно схоплені і розіп’яті на хрестах. Сталася ця трагічна подія біля теперішнього села Синяви, Рокитнянського району, що на Київщині. (Хоча тут думки істориків розходяться, й деякі з них вважають, що означені події відбувалися на Волині).

Усунувши суперника, Вінітарій рушив вглиб країни, що стало причиною нової міжусобиці, яка триватиме кілька років. Спочатку успіх був на його боці. За якийсь час війська заколотників здобули кілька перемог і навіть вступили у Київ. Втішений і гордий своїм успіхом нащадок Германаріха проголосив себе королем Скіфії.

Дізнавшись про бунт Вінітарія і загибель князя Божа, король Велемир розпочав військові дії проти бунтівного васала. Для боротьби з Вінітарієм зійшлись воїни з усієї України: венеди, анти, волиняни, русини з Карпат (білі хорвати). Вирішальна битва відбулася у 382 році на лівому березі річки Стугни (права притока Дніпра) і закінчилася перемогою скіфів. Під час бою один з характерників-волхвів поцілив отруєною стрілою у шию Вінітарія, після чого той помер. Загибель короля спричинила паніку серед заколотників, що дало змогу оточити і знищити їхнє військо.

Після цих подій представники роду Амалів, а також сили, які їх підтримували, остаточно були позбавлені будь-якої ваги у політичному житті Сарматії. Хоча й на цей раз бунтівникам було подаровано життя і деякі володіння у пониззі Дніпра. За ними також було закріплене право мати свого короля. Однак, усі ці домовленості були лише політичними ігрищами скіфів, що мали на меті заспокоїти бунтівників і, попри усе, зберегти їх в якості союзника, а не ворога. Насправді ніякої реальної свободи переможені не мали: особа короля затверджувалася скіфами, а усі його дії та політика контролювалися центральною владою. Колись шанований рід Амалів, фактично, був зведений до рівня васалів і поступово повністю зійде з історичної сцени української політики.

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 10. Третє Велике переселення народів. Готи на території України Reviewed by on . Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Rating:
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1