Friday , 28 February 2020

Home » Culture » Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 12. Український слід в історії пізньої Римської імперії. Ч 1. Ще раз про історичну міфологію

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 12. Український слід в історії пізньої Римської імперії. Ч 1. Ще раз про історичну міфологію

Print Friendly, PDF & Email

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ 12. Український слід в історії пізньої Римської імперії 

Частина перша. Ще раз про історичну міфологію

…Одним із способів міфологізації української історії є твердження про різноманітність матеріальних культур, які у різні часи існували на території України. Учені називають їх десятками: це і культура Кулястих амфор, і Лійчастого посуду, і Шнурової кераміки, крім того – Середньодніпровська, Буго-Дністровська, Комарівська і Сабатинівська, а ще Ямна, Катакомбна і Зрубна, а також Чорноліська та Висоцька, і, обов’язково, – Черняхівська та Зарубинецька і т.д. і т.п.

Археологічні культури на землях України

Назви цих культур вчені виводять або від якихось характерних особливостей знайдених предметів, або від місця, де було викопано перші знахідки. Так культура Шнурової кераміки отримала свою назву від способу оздоблення глечиків за допомогою шнурка, яким давні майстри обкручували ще сирий глиняний посуд, залишаючи на його поверхні специфічні узори. Катакомбна названа за способом поховання небіжчиків у підкурганних катакомбах. Зарубинецька походить від назви села Зарубинці Переяслав-Хмельницького району Київської області, де Вікентій Хвойка у 1899 році виявив перші артефакти цієї археологічної культури.

І не було б у цьому нічого особливого та поганого, якби не одне “але”… Уся річ у тому, що історики подають ці т.з. “культури” із своєрідним підтекстом та особливим трактуванням. По-перше, усі вони подаються як такі, що виникли самі по собі і без будь-якого зв’язку з минулим. Виглядає так, ніби хтось досі незнаний, прийшовши невідомо звідки, за незрозумілих обставин створював якусь культуру, деякий час жив, працював, а далі загадково зникав. На зміну цим невідомим приходили інші (теж, не знати звідки), створювали свою, абсолютно нову культуру. І так само через деякий час загадково відходили у безвість. Далі приходили наступні незнайомці, пізніше ще інші і т.д.

По-друге, історики не бачать особливого зв’язку між усіма цими археологічними культурами. І найчастіше трактуються вони як такі, що не були пов’язані між собою і існували у різні часи і на різних територіях України осібно одна від одної. Ну,.. жили собі колись племена шнурової кераміки, сабатинівці, катакомбники чи черняхівці, працювали, творили, ростили дітей, помирали. Але ніякого культурного чи духовного зв’язку між ними не було. Чужинці, одним словом! А якщо вчені і помічають якусь схожість, то не надають тому особливого значення.

По-третє, нам постійно нав’язується думка про те, що представники усіх цих кількох десятків археологічних культур не мають абсолютно ніякого відношення до української нації. Вони – самі по собі (хоча й жили на наших землях тисячі років), а ми – самі по собі. Москвини твердять, що як нація ми існуємо лише з 16 століття. Отож, – що нас може пов’язувати, приміром, з племенами Чорноліської культури, якщо вони жили більше, ніж за дві тисячі років до того? Ясно, що нічого! Дарма, що територія їхнього проживання охоплює наші етнічні землі Середньої Наддніпрянщини.

Усі ці імперські постулати видаються смішними, якщо підійти до них не з позиції ідеології, а з точки зору здорового глузду. Ну, дійсно, чи може на порожньому місці раптово виникнути якась археологічна культура? Адже її носіями виступають конкретні люди, часом велетенська багатотисячна спільнота, яка створює цю культуру, опираючись на знання багатьох поколінь своїх попередників. Звідки ці люди узялися на території України? І чи могли вони, проіснувавши кілька сот років, безслідно зникнути?

Археологічні культури на землях України

Крім того, як могли нізвідки з’являтися подальші культури, хто був їх носієм, і чому кожна наступна була за рівнем розвитку вище попередньої? Невже, знову приходили якісь таємничі незнайомці, озброєні невідомими досі знаннями? Ким вони були, де брали свої знання, і чому в черговий раз зникали, звільняючи місце наступній хвилі пришельців?

І хто повірить, що змінюючи одна одну, а інколи існуючи одночасно, археологічні культури існували осібно і без жодного зв’язку між собою!? І, нарешті, уже повним абсурдом видається твердження про те, що усі ці середньодніпровці, бугодністровці, комарівці, зарубинці та інші не мають ніякого відношення до українців. Невже, проживши на наших землях тисячі років, вони нічого не залишили нам у спадок і безслідно зникли? Куди, чому і за яких обставин? А від кого ж тоді походять українці, якщо усі племена та народи, які жили на території України у попередні тисячоліття, на мають до нас жодного відношення? Ми що, – теж узялися нізвідки і з’явилися на “голому” місці?

Відособлено і без будь-якого зв’язку між собою носії різних археологічних культур жили, як нам роз’яснюють, через те, що вони перебували на стадії розпаду первісно-общинного ладу. Це було докласове суспільство, держав ще не існувало, отже – не могло бути й торгово-економічних зв’язків, які б їх зближували. Так і борсався кожен окремо у своїй дикості.

А як же тоді пояснити часту зміну археологічних культур? Теж не проблема: причиною, виявляється, були або стихійні лиха, які змушували людей покидати насиджені місця, або природні катаклізми, під час яких носії певної матеріальної культури гинули, чи війни, що приводили до тих же важких наслідків. Усе дуже просто, як бачимо. Археологічних культур вчені лише на території України нараховують кілька десятків. Страшно й уявити масштаби давньої людської трагедії, що спіткала тих нещасних – це ж десятки разів народжувалися й вмирали цілі етноси! Жах!

Лужицька культура. 11-4 століття до нашої ери

Звідки ж тоді на території України бралися все нові й нові археологічні культури після загибелі попередньої? І хто був їх носієм? Щоб не видаватися надто смішними, московські історики теж придумали щось на зразок пояснення: виявляється, що творцями цих культур часто були усілякі зайди, які тиняючись по світу, періодично забігали на наші землі. А поживши кілька століть, знову брели невідь-куди.

За цією брехнею народилася ще одна – про кочовиків в історії України. Дуже зручна теорія, виявляється: щоб позбавити українців права вести свій родовід углиб віків, придумали якихось міфічних кочовиків, які, нібито, прийшли на територію України і створили тут свою цивілізацію. Так і появилися на наших землях усілякі приблуди – кіммерійці, скіфи, сармати і гуни.

Отож, величні кургани, вражаючі золоті скарби, розгромлений непереможною скіфською армією володар Сходу Дарій І Гістасп, переляканий блискавичними рейдами сарматської кінноти античний світ, Європа, поставлена на коліна Аттілою, – усе це насправді було. І усе це дійсно є величним! Але! Але… до українців це не має ніякого відношення: це усе вони, кочовики, вчудили – скіфи, сармати або ж гуни.

Читаєш такі нісенітниці і мимоволі задаєшся запитанням: а звідки ж прийшли ці загадкові і надзвичайно талановиті степові народи, що принесли нам розвинуті ремесла, кочове тваринництво, обробку металів, передові військові технології? Де ж знаходиться та “світова кузня” народів-геніїв, які у багатьох відношеннях виявилися попереду античного світу? Ну, за сюнну-хунну ми уже знаємо, – ці “генії” припленталися до нас з Китаю. А решта? “Кіммерійці, скіфи і сармати є вихідцями зі Сходу, – пояснюють нам історики, – і прибули вони до нас десь з території сучасного Іраку”.

Чому вони мігрували на наші землі і звідки у степовиків з’явилися такі глибокі пізнання у галузі металургії, ремесла, військових технологій, нам не пояснюють (тому, що самі не знають). Нарешті, чому Ірак, подарувавши світу таких геніальних кочовиків, нині залишається відсталою країною і дивує світ хіба лише релігійним фанатизмом, а не технологічними досягненнями? Маючи такі знання у минулому, він мав би бути нині світовим лідером. Куди ж зникла “кузня геніїв”?

Відповідь на усі запитання є до геніальності проста – не було ніяких іраномовних кочових народів на наших територіях, так само, як і не було загадкових земель, звідки ці міфічні племена нібито прийшли в Україну. Або, правильніше, вони в реальності існують (Ірак), але ніколи масового переселення кочовиків з цих територій на українські землі не було. Ми лише допускаємо імовірність того, що після загибелі Шумеру частина сумеріян залишила Межиріччя і переселилася в Аратту. Але це не була масова міграція і суттєвого впливу на розвиток держави вона не мала.

До того ж, сумеріяни, як колишні вихідці з Аратти-України, були духовно та культурно близькі нам. Тому принести у нашу культуру яскраво виражений чужинський елемент вони не могли. І їхнє імовірне повернення в Україну могло лише підсилити наш внутрішній потенціал, давши новий поштовх розвитку країни.

Житло епохи 2 тисячоліття до нашої ери

Також потрібно враховувати той факт, що у ІІІ-ІІ тисячоліттях до нашої ери клімат України став більш сухим. Це змусило частину землеробів-аріїв перейти до степового тваринництва (про що ми уже писали раніше). Але зміна типу господарювання зовсім не зробила їх іраномовними кочовиками. Вони залишилися оріянами, хоча головним заняттям у них тепер стало кочове тваринництво. І саме залишки їхньої матеріальної культури викопують археологи, традиційно помилково приписуючи знайдені артефакти чужинцям-кочовикам.

Україна є багатою на різноманітні історичні пам’ятки. Наша земля у товщі своїх культурних шарів зберігає безцінні свідчення і докази нашої глибинної минувшини. Їх необхідно лише віднайти, уважно дослідити і правильно потрактувати, без застарілих стереотипів і імперської брехні. Усі вищезгадані нами археологічні культури дійсно мали місце в українській історії. Але їхня чисельність і різноманітність зовсім не означає, що наші землі колись населяли безліч чужинських племен та народів, і що Україна була таким собі “прохідним двором” для усіляких кочових зайд, які тільки те й робили, що шастали туди-сюди нашими землями.

Тому, говорячи про археологічні культури на території України, ми повинні чітко усвідомити наступне: їх кількісне та якісне розмаїття свідчить лише про те, що українська історія є дуже давньою і змістовною. Чи то Мізинська культура, вік якої оцінюється в 11 тисяч років (а за іншими даними – у 25 000), чи культура Ямково-Гребінцевої кераміки (4 тисячоліття до н.е.), чи Черняхівська (1-6 століття нашої ери), – усе це є свідченням того велетенського матеріально-духовного спадку та життєвого досвіду, що його український народ надбав протягом своєї багатотисячолітньої історії.

Географія поширення археологічних культур на території України є доволі широкою. Так племена Лінійно-Стрічкової кераміки проживали на території Північного Прикарпаття та Західної Волині, Сабатинівська культура охоплювала Південь України, Висоцька була поширена на Тернопіллі та Львівщині, Катакомбна – у Північному Причорномор’ї, Білогрудівська охоплювала території межиріччя Дніпра і Дністра, а Ямково-Гребінцевої кераміки – Північне Лівобережжя Дніпра. Усе це свідчить про те, що цивілізаційний процес відбувався одночасно і охоплював усю територію України.

Археологічні культури не виникали з нічого і не відходили безслідно у небуття. Не може археологічна культура з’явитися на порожньому місці. Вона формується у межах компактного проживання якоїсь етнічної спільноти, твориться століттями і передається нащадкам у вигляді матеріально-духовних знань та традицій. І раптово зникнути вона теж не може, оскільки, такі її ознаки, як мова, звичаї, топоніми тощо є надзвичайно живучими. Тож поява якоїсь нової археологічної культури на території України не була свідченням загибелі попередньої, а лише доводила факт її розвитку і трансформації у щось нове. Це були ознаки єдиного еволюційного процесу формування української нації.

Часто археологічні культури існували одночасно, наприклад, Білогрудівська і Висоцька (у межах 11-6 ст. до н.е.), Катакомбна, Шнурової кераміки і Усатівська (2400-1200 р.р. до н.е.), Чорноліська і Висоцька (11-7 століття до н.е.). Деякі відмінності між ними дали привід для істориків оголосити їх різними культурами. При цьому вони не розуміють того, що у той час племена, маючи спільний етнічний корінь, все ж могли мати деякі особливості, які були викликані специфікою їхнього розвитку в силу широкої географії розселення та імовірними зовнішніми впливами. Навіть нині існує певна відмінність між східними та західними українцями. І не лише у менталітеті та світогляді, але й у національному вбранні, мові, звичаях. Але від цього ми не перестаємо бути українцями. Отож, усі ці культури теж не є різними по своїй суті, хоча зовні можуть частково відрізнятися.

Усі археологічні культури, які вчені вирізняють на території України, дивним чином нагадують та взаємодоповнюють одна одну. Подібність проявляється буквально в усьому: у житлобудуванні, роду занять і способі ведення господарства, у технології виготовлення посуду, його формах та прикрасах на ньому, в озброєнні та способах поховання мертвих. І дивлячись, наприклад, на знайдені археологами побутові глечики, які вчені відносять до різних археологічних культур, важко побачити між ними різницю. Наприклад, кераміка Катакомбної (2000-1200 р.р. до н.е.), Ямної (2500-2000 р.р. до н.е.), Шнурової (2300-1500 р.р до н.е.) та Ямково-Гребінцевої культури (4-3 тисячоліття до н.е.) настільки подібні між собою, що розрізнити їх важко навіть спеціалістам.

Також наконечники стріл Висоцької культури (11-6 ст. до н.е.) за формою цілком співпадають з чорноліськими (9-7 ст. до н.е.) та скіфськими (7 ст. до н.е. – перші століття нашої ери). Спільною є й традиція ховати покійників на спині головою на південь під невеликим насипом. Вчені пояснюють це скіфськими впливами. Але ж скіфи, якщо вірити офіційній історії, з’являться на території України пізніше – у 7 столітті до нашої ери!? Як же вони могли вплинути на культури, які існували за кілька століть до них?

Усе якраз навпаки, – скіфська культура була продовженням усіх попередніх і несла у собі риси, які формувалися за тисячі років до того і поступово ставали традиційними. І, приміром, скіфські кургани не є чужим явищем на наших землях – це лише продовження давньої праукраїнської традиції залишати земляні насипи над могилами померлих. А гігантськими вони були лише тому, що робилися над похованнями царів, яким віддавалися почесті, відповідні їх царському статусу. Усе по-чесному: простим смертним – невеличкі насипи, царям – велетенські пагорби.

Отож, переплетіння різноманітних археологічних культур і їхня загальна подібність із Трипільською цивілізацією свідчить лише про одне – усі вони були тісно пов’язані між собою і кожна наступна ставала черговим етапом її розвитку і логічним продовженням попередньої.

Викликає подив намагання “офіційних” істориків заплутати нас у різноманітних поняттях та термінах. То вони розповідають нам про наявність на території України усіляких археологічних культур, творцями яких були невідомо хто. А ось ми уже читаємо розповідь про кочовиків, які у той самий час безперешкодно тинялися нашими просторами. Виникає враження, що на землях України існувало дві історії – першу творили якісь відсталі землероби (носії археологічних культур), а другу – кочовики. І це при тому, що часові рамки існування і місця розселення носіїв, наприклад, Катакомбної культури співпадають із часом і місцем проживання кіммерійців (сумеріян)?!

І не тільки “катакомбники” є сучасниками та земляками кіммерійців – під цю ж епоху підпадають також представники Зрубної, Сабатинівської та Білогрудівської археологічних культур?! І усі вони, у першу чергу, є землеробами?! Так де ж ті міфічні кочовики? Зарубинецька культура часовими межами і територіально співпадає з епохою сарматів. А Черняхівська – це епоха великого скіфського імператора Богдана Гатила. Але ж зарубинці і черняхівці – теж споконвічні землероби. Куди ж зникли кочовики?

Цих фактів “офіційні” історики намагаються не помічати. Однак, нам байдужими є ці потуги українофобів. Ми уже вкотре робимо свій висновок: у досліджувану нами епоху ніяких кочовиків-чужинців на українських територіях не було. (Принаймні, у такій кількості, яка могла б істотно вплинути на перебіг української історії). А були лише нащадки землеробів-оріян. І ті, кого Геродот називав кіммерійцями (сумерійцями), насправді були сабатинівцями-скотарями. Зарубинці – це ніхто інші, як сармати, а черняхівців перелякана Європа прозвала гунами!

Отож, підсумовуємо: не було в історії України різних археологічних культур, як не було й чужинців, які ці культури, нібито, творили. А була лише одна – велика культура українського народу, в усій її різноманітності та величі! І був лише один творець цієї культури – український народ!

Суспільство змінюється, а разом з ним зазнає змін і життя людей, матеріальна культура, спосіб господарювання та побут. У період 15-19 століть мешканці різних регіонів України проживали у хатах, які за способом забудови та будівельними матеріалами істотно різнилися між собою. Отож, дотримуючись логіки істориків, ці території можна було б виокремити у різні археологічні культури, а їх жителів оголосити чужаками. Так і народилась би, наприклад, “Культура мазанкових хат”, чи “Культура напівземлянок”.

Відповідно, епоху 60-х років 20 століття в Україні можна було б назвати “Культурою малосімейок”, оскільки більшість міського населення проживала у малогабаритних будинках, які у народі прозивали “хрущовками”. Їхніх же сучасників, що жили по глухих селах, можна було би потрактувати, як чужинців, що були носіями, приміром, “Культури гумових чобіт”. А період 90-х, без сумніву, став би археологічною “Культурою китайського ширпотребу” (або, точніше – непотребу), через його засилля на українському споживчому ринку. Смішно? Не дуже,.. оскільки історики користуються саме такими примітивними технологіями, досліджуючи наше далеке минуле.

Так само і стосовно імен, якими іноземці у різні часи називали нас і нашу країну. Ми ніколи не дізнаємося, якою була самоназва українців кілька тисяч років тому, але достовірно відомо, що античний світ називав нас кіммерійцями, скіфами, сарматами, гунами. У середньовіччя європейці називатимуть нас русичами, часом, як і раніше, – скіфами, сарматами чи гунами. Клавдій Птолемей ще у ІІ столітті нашої ери у своїх творах зазначив, що на території Правобережжя Дніпра проживають хойни. У той же час на своїй знаменитій карті світу нашу державу він позначив під назвою Сарматія.

На карті світу, яку у 1539 році створив Дієго Рібера, Україна також фігурує під назвою Сарматія. На іншій карті, створеній у 1581-1583 роках відомим мореплавцем Френсісом Дрейком, Україна уже позначена під назвою Рýссія. Цікаво, що на цій же карті присутня і Московія, правда… Френсіс Дрейк називає її Тартарією.

Карта Френсіса Дрейка (1581-1583 роки). Україна позначена під назвою Рýссія. Московію Френсіс Дрейк називає Тартарією

А ще нас називали склавинами, венедами, антами, полянами, сіверянами, білими хорватами, уличами, бужанами, тиверцями, дулібами, древлянами, волинянами і т.д. Таке різноманіття імен не повинно нас бентежити. Воно зовсім не свідчить про присутність на території нашої країни різних чужих нам народів: усі зазначені племена мають спільний етнічний корінь і є предками сучасних українців.

Племена, які склали основу німецького етносу, теж носили різні імена, хоча й були об’єднані єдиною назвою – германці. До предків сучасних німців належать алемани, готи, бавари, вандали, герули, лангобарди, сакси, свеви, тевтони, франки і ще кілька десятків інших. А якщо ще додати імена, якими Німеччину зовуть у різних країнах!.. Наприклад, – Гєрманія (рос.), Німеччина (укр.), Дойчланд (нім.), Джормені (англ.), Лальмань (фран.), Тускланд (дан.), Саксама (ест.) і т.д. Але від цього національність німців не змінилася – вони так і залишилися нащадками германських племен.

Москвини теж у давнину мали багато імен. Спочатку вони називались угро-фінами (мордва, меря, весь, чудь, угри, мещеря, фіни, комі, ерзя, удмурти, ханти, мансі, перм’яки та інші). Пізніше, в епоху Золотої Орди, вони стануть мокшами – жителями країни Моксель. У часи Московського царства європейці їх називатимуть тартарами, а їхню державу Тартарією (навіть не Московією). На початку 18 століття, в епоху Петра І, “єво вєлічайшім павєлєнієм” московити стануть величати себе русичами, або ж “русскімі”. Хоча європейці їх називатимуть московитами, а їхню державу і далі уперто величатимуть Тартарією. Зараз вони проживають у Російській федерації і зовуть себе росіянами. Але від того москвини не стали ані слов’янами, ані русичами, і за етнічним походженням залишились усе тими ж угро-фіно-тюрками.

Отож, як би нас не називали чужинці – племенами Черняхівської, Зарубинецької чи Катакомбної культури; кіммерійцями, скіфами, сарматами чи гунами; склавинами, антами або ж русичами – ми від того не перестали бути представниками однієї нації – української. А носії цих хитрих культур та різних чудернацьких імен є праукраїнцями, і, попри ідеологічні вигадки войовничих українофобів, які гордо іменують себе “істориками”, чи навіть “ученими”, вони все-одно залишаються нашими давніми предками.

Далі буде.

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 12. Український слід в історії пізньої Римської імперії. Ч 1. Ще раз про історичну міфологію Reviewed by on . Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Rating:
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1