Tuesday , 19 October 2021

Home » Culture » Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. 17. Московія. Ч. 3. Як створювалася офіційна версія історії Московії (продовження)

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. 17. Московія. Ч. 3. Як створювалася офіційна версія історії Московії (продовження)

Print Friendly, PDF & Email

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ сімнадцятий. Московія

Частина 3. Як створювалася офіційна версія історії Московії (продовження)

Московські правителі від самого початку, тобто, ще від епохи перших київських князів, прийшли на землі угро-фінів, як завойовники. Для українізованих варягів абсолютно чужими та глибоко байдужими були вірування, звичаї, традиції, мова, світогляд та щоденні турботи підкорених ними аборигенів. Простих людей вони безмежно зневажали і дивилися на них лише, як на підкорених рабів, головним завданням яких було поповнення державної казни та збільшення їхніх особистих статків. Саме чужинським і загарбницьким характером влади московських правителів пояснюється та безмежна жорстокість, з якою вони ставилися до населення своєї країни.

При Романових ситуація залишилася тотожною. Нова царська династія вела свій початок від Гланди-Камбили Дивоновича, котрий переселився до Московії у кінці 13 століття. Цей шукач пригод та кращої долі, кажуть, був родом з Пруссії, тобто, німцем. Хоча мало імовірно, щоб європеєць у 13 столітті виявив бажання переїхати жити до дикої Московії. Існує ще й друга версія, згідно якої цей Гланда-Камбила Дивонович був татарського походження. Після створення у 1277 році ханом Золотої Орди Менгу-Тимуром Московського князівства, він у пошуках щастя переїхав до Московії, як це зробили й тисячі інших представників татарської знаті. Але у будь-якому випадку, рід Романових також не є місцевого походження. Отож, влада у Московії знову залишилася у руках чужинців – чи то німців, чи то татар.

Після смерті у 1761 році дочки Петра І імператриці Єлизавети Петрівни владний рід Романових припинив своє існування. Натомість на московський царський престол сіло німецьке сімейство Гольштайн-Готторп, царствуючі персони якої, тим не менше, продовжували офіційно носити прізвище “Романови”. Представником цієї династії була й принцеса Ангальт-Цербстська, відома в московській історії, як Катерина ІІ. Отож, знову чисельні угро-фінські народи залишилися на своїй рідній землі поза владними процесами у статусі окупованого зáйдами етносу.

Історія знає немало випадків, коли держави створювалися чужинцями. Але з плином часу владні пришельці, як правило, зазнавали асиміляції і поступово переймали мову та культуру аборигенів. Відбувалося злиття двох світів: прийшлого – у меншій мірі, і місцевого – тотально. У результаті народжувалася якась нова державна якість, обіперта, у першу чергу, на ментальність та традиції підкореного народу.

Історія Московії у цьому відношенні є унікальною. Це єдина держава у світі, яка була створена загарбниками, але котрі так і залишилися чужинцями на окупованій ними землі. Вони не визнавали ні вірувань, ні звичаїв, ні традицій підкорених угро-фінських народів. Байдужими вони виявилися і до їхньої мови. Саме тому поміж собою окупанти спілкувалися спочатку українською, пізніше татарською. Ще за якийсь час неофіційною державною мовою при царському дворі буде німецька. А ще через трохи – французька.

Більше того, прийшлі московські правителі не тільки не асимілювалися і не перейняли угро-фінську культуру, але й заходѝлися нещадно її винищувати. Замість традиційних язичницьких вірувань жорстоко насаджували християнство. З 19 століття розпочинається русифікація угро-фінів. Тобто, насильницьке запровадження так званої “російської” мови, що започаткувало процес поступового винищення національних мов угро-фіно-мордовських народів.

Московія була державою, де народ жив одним життям, а владна верхівка – іншим. І розділяла ці два антагоністичні класи велетенська і нездоланна прірва. Це була держава, створена загарбниками і для загарбників.

Публікація “Истории России…” М.Карамзіна жодним чином не вплинула на свідомість та щоденне життя простого угро-фінського люду, оскільки будучи тотально неписьменним, він “розумних” книг не читав. Тому ще не скоро дізнається про те, що їхні прадіди – фіни, меря, чудь, перм’яки, весь, саами, мурома, угри і т.д. – ніколи ними не були. А, насправді, вони споконвіку належали до великої сім’ї слов’янських народів. І називалися їхні предки “русичами”. А земля, на якій вони живуть уже тисячоліттями, завжди була “Руссю”.

І навіть пізніше, дізнавшись про свою “справжню” історію, корінне населення Московії, у силу свого підневільного становища, виявиться абсолютно байдужим до нових історичних віянь та модних теорій, якими бавилися їхні рабовласники. Їх зовсім не цікавило, як має називатися держава, у якій вони живуть – чи то Московія, чи то Росія. Адже це була не їхня держава.

Катерина ІІ також мало переймалася байдужістю її вірнопідданих угро-фінських низів до своєї “вітчизняної” історії. Пропагандистський проект “Історія Государства Россійского” створювався не для них, а, у першу чергу, для європейців. Для чого? – ми з вами уже знаємо. Другим споживачем нової версії московської історії мала стати освічена частина з числа жителів її імперії. Тобто, незначна кількість грамотних дворян та багатих городян. Це мало підняти рівень самооцінки та патріотизм московської “еліти”. А ще нова катерининська історія була призначена для українців та литвинів, щоб за допомогою махінацій з минулим знищити національну самосвідомість цих народів, русифікувати їх і навіки приєднати до старшого російського брата і його славної історії.

Після опублікування багатотомної “Истории России…” М.Карамзіна, незначний угро-фіно-татарський читаючий прошарок дійсно пережив шок. І було від чого! Так ось яким славним було вітчизняне минуле, виявляється! Хто б міг подумати! Дух перехоплювало від героїчних діянь російських київських князів! Аж не вірилося, наскільки високим був економіко-культурний рівень російської Київської Русі! Гордістю переповнювалися серця “русскіх” патріотів від тієї особливої ролі, яку в Європі і, взагалі, у тогочасному світі відігравала їхня Росія-Русь! А яким величним містом був їхній рідний, російський звісно ж, “мать гарадов русскіх” – Київ! (Тут знову загадка: чому Київ, будучи чоловічого роду, став раптом чиєюсь матір’ю?).

Але ура-патріоти не знали, що публікація “Истории России…” М.Карамзіна була лише першим етапом полоскання їхніх мізків. Попереду були нові відкриття та шокуючі подробиці вітчизняної історії. Усе йшло по плану.

Уже після Катерини ІІ міфологи розпочали зачистку незручних та сумнівних моментів московської історії. Ось один із напрямів “роботи”: потрібно було пояснити, звідки на споконвічних угро-фінських землях взялися слов’яни? І як так сталося, що цих слов’ян раптом стало значно більше, ніж угро-фінів? Причому настільки, що вони зуміли асимілювати велетенське угро-фінське етнічне море.

Пояснити виявилося не важко. З’явилася теорія про масове переселення словян на територію Московії. Причому відбувалося воно ще задовго до Київської Русі – десь у 6-7 століттях нашої ери. Після чого почався процес “орусачіванія” аборигенів. А у часи “монголо-татарського іга” розпочалася друга хвиля міграції з українських земель – це русичі утікали від ординського закабалення на вільні московські землі. Після чого “обрусєніє” угро-фінів стало тотальним явищем. І за кілька століть, ще в допетровську епоху, було успішно завершене. Ось так просто.

Як різновид цієї теорії з’явилася ще й інша, автором якої був угро-фін за етнічним походженням, але “русскій патріот” за переконанням, М.П.Погодін. Цей “професор” Московського університету і академік Петербурзької Академії Наук у середині 19 століття створив вчення про те, що етнічні землі України споконвіку були заселені великоросами (росіянами). І лише під натиском монголо-татар “великороси” відійшли на територію Росії. Тому Україна з містом Києвом включно є споконвічною російською територією. І мовою спілкування тут “іспоконвєков” була російська.

“Суд у часи Руської Правди”. Іван Білібін, 1890 рік. Тут кияни зображені бородатими, у фінських сорочках, смугастих штанах та лаптях

А щоб пояснити, звідки тут узялися українці, академік М.П.Погодін заявив, що “малороси” припленталися на етнічні російські землі з Галичини десь у 16 столітті. Правда, звідки і коли вони взялися у Галичині “шановний професор” пояснити не зумів. Бо й сам не знав.

Інший напрямок роботи у післякатерининський час – це омосковлення Київської Русі, або, правильніше сказати, угро-фінізація і татаризація óбразу України епохи Київської Імперії. Науковці, історики, літератори, художники, композитори у своїх творіннях активно надавали Київській Русі московського (угро-фінського) обличчя. Її зовнішній образ мав асоціюватися із московськими традиціями та способом життя. У свідомості московитів Русь повинна була сприйматися, як щось споконвічно своє, рідне та близьке. А усі не московити (українці, литвини) у нав’язуваному їм пропагандою образі повинні були упізнавати Росію. Ні у кого не повинно було виникнути бодай найменшого сумніву у тому, що Київська Русь є історією сáме великоросів.

1. Ось чому у літературних творах та на художніх картинах стараннями митців русичі одяглися у невластивий для слов’ян одяг: жінки почали носити кокошники та довгі сарафани, чоловіки натягнули на себе сорочки-косоворотки та смугасті штани. І усі дружно почали ходити у “лаптях” (личаках), які раптом стали називатися традиційним взуттям русичів.

2. Зображуючи Київську Русь, художники на своїх живописних полотнах малювали шатрові будівлі, “русскіє тєрєма”, дерев’яні “хіжини”, складені з колод. Невід’ємним атрибутом будинків стало “крильцо”. Цей архітектурний стиль почав подаватися, як традиційно-слов’янський. Подивіться картини С.В.Іванова “Християни та язичники”, І.Я.Білібіна “Суд у часи “Руської Правди”, А.М.Васнєцова “Віче”, “Двір удільного князя”, “Монастир в Московській Русі”. І у вас не залишиться жодних сумнівів стосовно етнічної приналежності київських русичів – на усіх картинах зображено традиційні елементи російської (москвинської) культури.

“Гусляри”. Віктор Васнєцов, 1899 рік. Бородаті музиканти одягнені у фінські косоворотки та лапті і грають на фінських гуслях

3. Стараннями композиторів жителі Київської Русі почали співати “частушкі” і “страданія”. А гуслі, свірєлі, жалєйкі і, звичайно ж, незмінна балалайка стали народними інструментами усіх східних слов’ян. А коли мова захóдила про народні танці, то руські дівчата обов’язково мусили танцювати хоровод.

4. Цікавими та дещо дивними стали традиції і побут жителів Київської Русі. Русичі почали митися в “русскіх банях”, де нещадно лупцювали себе березовими віниками. На столах з’явилися пельмені, щі, “русскій квас” та бражка, а гостей на бенкетах почали розважати “скоморохі”. Непомірне вживання алкоголю стало нормою повсякденного життя. Крім того, у русичів виросли бороди, а на голові з’явилася густа неохайна кучма волосся. А ще русичі почали безбожно лихословити – використання брудних матюків стало невід’ємним атрибутом у їхньому спілкуванні між собою.

З приходом більшовиків угро-фінізація Київської Русі триває. Радянське кіно, живопис та література немало попрацювали у цьому напрямку. Перегляньте будь-який фільм про Русь (“Руслан і Людмила”, “Морозко”), почитайте щось з літератури на цю тему, подивіться картини уже сучасного російського художника Всеволода Іванова із його циклу “Русь Вєдічєская”. І у вас не залишиться жодного сумніву у тому, що і кінорежисери, і літератори, і художники, працюючи над темою Київської Русі, у своїх творіннях завжди чомусь зображують сáме Росію, її побут та традиції.

У післякатерининський період активно здійснювався й інший паралельний проект – русифікація угро-фінського образу і надання Московії слов’янських рис. Важливо було не тільки, щоб Київська Русь за способом життя та побутом нагадувала Московію, але й Московія повинна була мати зовнішні ознаки слов’янської держави. Інакше ніхто не повірить у те, що московити є слов’янським етносом.

Тут імперські політтехнологи відпрацьовували кілька напрямків.

Перше. Був придуманий міф про “дрєвнєрусскій язик”, на якому нібито розмовляли східні слов’яни. Зразки цього давньоруського “язика” можна було почитати в багатьох опублікованих “Комісією… Шувалова” “копіях” давніх рукописів. Читаєш уривки з цих творів, і мимоволі починаєш ловити себе на думці, що давньоруська мова дивним чином нагадує російську. Ось заради цього вашого відчуття й була придумана хитра байка про “дрєвнєрусскій язик”. Це вам на підсвідомому рівні давали зрозуміли, яка мова є найбільш близькою до “давньоруської”.

Друге. З’явився ще один міф – про церковнослов’янську мову. На цій мові, згідно офіційного тлумачення, писалися релігійні книги, літописи та державні документи. Це була вишукана мова, на якій, нібито, спілкувалася суспільна еліта. Нею ж здійснювалися (і здійснюються досі) релігійні відправи у Російській Православній Церкві. Якщо почитати текст, писаний цією мовою, то у вас знову виникає дивне відчуття, що вона нагадує вам російську. І не спроста – так було задумано з самого початку.

Третє. У кінці 18 століття за наказом Катерини ІІ населенню Московської імперії було “строжайшє запрєщєно” вживати слово “московітянє”. Натомість жителям країни під страхом покарання було “вєлєно” називатися лише “русскімі”.

Кадр з фільму “Морозко”, 1964 рік. Героїня одягнена у вепський сарафан, на голові у неї кокошник. Батько нареченої у косовороті, а мати також у сарафані і кокошнику

А ще, знову ж таки за наказом Катерини ІІ, розпочалася заміна угро-фінської топоніміки на нібито слов’янську. За тисячі років свого існування угро-фіни створили безліч географічних назв, які спростовували версію Катерини ІІ про слов’янське коріння Московії. Це був компромат, який ставив під сумнів усе, що “напрацювала” “Комісія… Шувалова”, і якого потрібно було позбутися. Стара топоніміка потребувáла негайної заміни на іншу – слов’янську.

О, це був творчий і цікавий процес. Якщо стара назва містила у собі, скажімо, непристойність, тобто, якийсь брудний матюк (що було звичним явищем в угро-фінів), то її однозначно замінювали на більш благозвучну.

У випадку, коли назва географічного об’єкту мала явно угро-фіно-мордовське чи татарське звучання, то вона також підлягала негайній заміні. Якщо ж її можна було хоч якось “покращити”, надавши їй слов’янського звучання, то так і робили. Наприклад, мокшанська Моксва стала Москвою, вепська Валгєда Вологдою, мерянська Суо стала Шуєю, ерзянська Ерзянь стала Рязанню, вепська річка Сюв’ярь стала Свір і т.д.

Якщо географічна назва звучала по-слов’янському, або ж була ідентичною якомусь руському слову, то об’єкт не перейменовували. Наприклад, назву міста перм’яків Перм залишили без змін. Так само не переінакшували місто Муром народу муром. Місто Орел, засноване кипчаками, також не перейменовували, оскільки за звучанням воно нагадує москвинське слово “орёл”. От тільки значення вони мають зовсім різні: у московитів це є назва хижого птаха, а на мові татар-кипчаків це слово означає “дорога вгору”. Так само назва міста Гусь-Хрустальний не має жодного відношення ні до кришталю, ні до гусей. Насправді, вона походить від угро-фінського слова “куусі” – ялинка.

Четверте. Серед “верхів” розпочинається процес заміни угро-фінських прізвищ на “слов’янські” із закінченням на -ін та -ов. Класичним прикладом тут може слугувати автор дванадцятитомної “Истории Государства Российского” Микола Карамзін. Будучи Кара-Мурзою і татарином за походженням, він раптом став Карамзіним. І таких угро-фіно-татарів з москвинськими прізвищами налічувалося сотні тисяч.

П’яте. Розпочався процес орусачування за національною ознакою. Тобто, велика кількість підкорених аборигенів, або ж прийшлих татар змінювали не лише свої прізвища, але й національність, оголошуючи себе “русскімі” за походженням.

Цей процес триває і донині. За переписом населення у царській Росії було 32 мільйони татар. А нині у Російській Федерації татарами себе визнало лише 5 мільйонів людей! Протягом цих років масового геноциду проти татар не було. Виникає запитання: а куди ж вони, у такому випадку, поділися? Звісно ж, ніде вони не пропадали, а лише заради кар’єри, чи просто, щоб полегшити собі життя, записувалися у “московити”. Так і стала Московія країною, хоча й населеною угро-фіно-татарами, але з чисто “російськими” прізвищами та іменами.

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. 17. Московія. Ч. 3. Як створювалася офіційна версія історії Московії (продовження) Reviewed by on . Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Rating:
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1