Sunday , 7 March 2021

Home » Culture » Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. 17. Московія. Ч. 4. Підсумок

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. 17. Московія. Ч. 4. Підсумок

Print Friendly, PDF & Email

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попередні розділи дивіться тут.

•••

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Розділ сімнадцятий. Московія

Частина 4. Підсумок

Отож, нам зараз потрібно дати відповідь на два основоположних питання. Перше – яке відношення мають угро-фінські народи до історії Київської Русі? І друге – чи можна Московію називати слов’янською країною? Без відповіді на ці запитання ми не можемо рухатися далі у нашому дослідженні Вітчизняної історії.

Відповідь на перше запитання є доволі простою: жодної причетності до історії Київської Імперії московити не мають! (Про це ми ще будемо говорити далі). Відповідь на друге запитання є такою ж однозначною: народи, які нині називають себе росіянами, не є і ніколи не були слов’янським етносом! Усе це вигадки М.М.Карамзіна і усіх наступних після нього москвинських істориків.

На землях сучасної Росії ніколи не проживали слов’янські племена. Ніколи! Це істина, яку не зможе заперечити ніхто! На її користь говорить усе: і дані археології, і топоніміка, і антропологія, і генетика, і мовно-культурні особливості народів, які тут проживають. Усе свідчить про те, що територія сучасної Росії – осії це споконвічні етнічні землі угро-фіно-мордово-татарських народів. Або, як ми уже не раз говорили у нашій книзі, – угро-фінський етнічний континент. Тут ці народи проживають уже тисячі років, тут вони створили свою мову та самобутню культуру. Тут їхні зрусифіковані нащадки живуть і донині.

Російський жіночий народний костюм. Псковська і Новгородська губернії. Гравюра 1916 року. Сарафан і кокошник – типово угро-фінські елементи одягу

Цей факт, хоча й не охоче, але мусили визнати усі відомі “творці” московської історії. Ось, що писав В.О.Ключевський: “Финские племена водворялись среди лесов и болот центральной и северной России ещё в то время, когда здесь не заметно никаких следов присутствия славян”. А це уже К.Валішевський: “Основой населения (Московии) везде являлось финское племя”.

Про це пишуть також усі давні літописи, навіть ті, які пройшли інформаційну кастрацію у часи Катерини ІІ. Навіть у тих новотворах (“літописах”) згадуються угро-фінські племена і місця їхнього розселення. Наприклад, у “Повісті минулих років” написано: “На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері – меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, окремий народ – мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, бо сидять вони по Бугу, – а потім же волиняни. А се – інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, лів. Ці мають свою мову…”.

Угро-фінських племен та народів, як бачимо з “Повісті…” було безліч. Найбільш відомими серед них були угри, фіни, естонці, меря, бесермяни, весь (вепси), іжора, чудь, водь, ерзя, мокша, пермяки, помори, каратаї, саами, карели, зиряни, муром, марійці, ханти, мансі, удмурти, ліви, ненці. Територія їхнього проживання – велетенські простори Північного і Середнього Приуралля, Зауралля, межиріччя річок Волги і Оки, Поволжя та Західного Сибіру.

Російський жіночий народний костюм

У мовно-культурному відношенні угро-фінські народи мали багато спільних рис. Хоча, звичайно, вирізнялися й своїми особливостями. В господарсько-економічному житті вони також стояли на різних щаблях розвитку. Загалом серед учених побутує думка про те, що угро-фіни були найвідсталішими племенами Європи. І це твердження доводять дані археології – культурний шар тут є доволі бідним. Археологічні знахідки свідчать лише про низький рівень розвитку продуктивних сил на досліджуваній території. Це дає нам підставу стверджувати, що навіть в епоху 9-10 століть угро-фінські народи перебували на стадії первіснообщинного ладу.

Давні цивілізації безслідно не вмирають. Вони завжди залишають після себе сліди, які нагадують нам про їхню колишню велич. В Україні є безліч таких свідків минулого. Це протоміста, які розповідають про існування на наших землях могутньої Трипільської цивілізації, це Змієві Вали, скіфські кургани та величезні городища, які свідчать про велич Скіфської епохи, це вражаючі пам’ятки архітектури епохи Київської Імперії, які дійшли до наших днів. І що би там не говорили московські політтехнологи, але усе це реально існує, його можна побачити і доторкнутися руками. І усе це переконливо доводить, що на українських землях з давніх-давен існувала надпотужна цивілізація і поступальний рух уперед тут не переривався ніколи.

 Натомість “русскіє патріоти” можуть скільки завгодно рвати на собі косоворотку і кричати про “вєлічіє Рассіі”, але існує простий, незаперечний і убивчий факт: учені не знайшли на велетенських просторах угро-фінського етнічного континенту пам’яток, які б доводили існування на цих землях серйозної давньої цивілізації. І цим усе сказано. Волзьку Булгарію і Хазарський каганат ми до уваги не беремо – ці досить розвинені середньовічні держави створювалися не угро-фінами.

 А що ж ми маємо в реальності? Археологія свідчить лише про примітивний спосіб життя та наднизький рівень матеріальної культури народів, які населяли угро-фінський етнічний континент. Знайдені речі побутового ужитку виготовлені з використанням відсталої технології. Археологи лише інколи знаходять посуд, виготовлений за допомогою гончарного круга. Частіше зустрічається кераміка, ліплена вручну.

Таким же примітивним був і побут угро-фінських племен. Носили вони грубий одяг, часто виготовлений зі шкур тварин. Взувалися у личаки, сплетені з кори дерев. Шкіряне взуття було практично відсутнє. Їли невибагливу їжу: лісові плоди, рибу та м’ясо убитих тварин. Споживали усе це, як правило, у сирому вигляді.

Угро-фіни були канібалами, тому у свій раціон полюбляли вносити й людське м’ясо. Через це грецький історик Геродот називав їх андрофагами (тими, що поїдають людей). А в українських літописах за ними закріпилася назва самоїди. Випадки канібалізму серед москвинів були зафіксовані і у 20 столітті!

Російський чоловічий народний костюм. Фінські елементи – косоворотка, смугасті штани і типова шапка

Проживали андрофаги у лісових хащах. Найчастіше сім’ї жили відлюдьками, окремо від селища. Великих сіл було мало – зустрічалися лише невеликі поселення у 3-5 дворів. За будинок їм найчастіше слугували землянки. Більш розвинені племена вміли будувати “курні ізби”, складені з колод, але часто без вікон і з земляними підлогами.

Господарство носило споживаючий характер. Племена займалися збиральництвом, полюванням та рибальством, тобто – споживали те, що можна було відібрати у Матінки-природи. Рільництво практично було відсутнє. Лише деякі угро-фінські народи з дещо вищим рівнем розвитку (тобто, ті, які безпосередньо контактували з давньоукраїнськими племенами) займалися вирощуванням зернових та городніх культур.

Ремесло, у силу загальної бідності населення, було на дуже примітивному рівні розвитку. У такому ж стані перебувала і торгівля. Саме тому в угро-фінських народів було мало міст. А ті, які існували, не вражали ні розмірами, ні благоустроєм. Це були звичайні поселення з кількох десятків дерев’яних будівель, у яких проживало кілька сот людей. Інколи таке “місто” обгороджувалося дерев’яним забором. Ні про які тротуари, водогін, каналізацію, нічне освітлення чи кам’яні споруди не могло бути й мови. Усюди – бруд, сморід та антисанітарія.

Лише деякі племена вирізнялися рівнем свого господарсько-культурного розвитку. Наприклад, народ ерзя. Столицею у них було місто Ерзянь, яке уже пізніше київськими загарбниками буде перейменоване у всім відому Рязань. Ерзя мали початки землеробства та скотарства. Хоча головним заняттям залишалося полювання і збиральництво. Цей народ вигідно вирізняється серед усіх інших угро-фінських етносів. Тому єрзя є етнічною загадкою, яка потребує ще свого дослідження.

У похованнях ерзян археологи знаходять досить високої якості зброю (сокири, ножі, вістря стріл та списів), предмети побуту, ювелірні прикраси і навіть монети. Але це зовсім не говорить про високий рівень розвитку їхнього ремесла: усі ці якісні вироби були привезені іноземними купцями для обміну на пушнину.

Отож, ми уже встановили, що угро-фінський етнічний континент ніколи не був заселений слов’янськими племенами. Повторюємо – ніколи! Тому, московські історики, щоб якось пояснити задекларовану ними слов’янськість Росії, придумали теорію про масове переселення слов’янських племен на територію Московії.

Традиційний жіночий костюм народу ерзя. Невід’ємні елементи – сарафан і кокошник

Насправді ніякої масової міграції слов’ян з українських земель на територію Московії ніколи не було. Точка зору московитів не витримує елементарної критики. Наведемо кілька аргументів, які свідчать про те, що “переселенська” теорія є звичайною пропагандистською вигадкою.

По-перше. Для того, щоб слов’янам асимілювати і поглинути у собі гігантський угро-фінський етнічний континент, потрібна була велетенська кількість переселенців, значно більша, ніж місцевих жителів. Тепер уявімо собі багатомільйонне море мігрантів, які на возах, дощенту завантажених домашнім крамом, по бездоріжжю рухаються до Московії. Здоровий глузд підказує, що у такому разі землі України опустіли б уже у перші століття нової ери. Однак, Україна тієї епохи була і залишається по сьогоднішній день густонаселеною країною.

По-друге. Переселення такої маси людей не могло залишитися поза увагою середньовічних істориків. Однак жодних відомостей про масові міграційні рухи з Європи на Схід і Північ не збереглося в історичних документах та літописах тієї епохи. І це видається дивним, оскільки у творах середньовічних авторів залишилися відомості про куди менші переселенські процеси. Наприклад, про міграцію готів у перші століття нашої ери на територію України вони повідомити не забули. Про рух же багатомільйонних мас людей у набагато ближчу до них часову епоху не пам’ятають? Отож, “не помітили” давні автори такого велетенського переселення саме тому, що його ніколи не було.

Третє. Україна завжди була носієм давньої землеробської культури, де населення тисячоліттями вело осілий спосіб життя. Нам не властиве волоцюзтво і кочування у пошуках легкого хліба. Змусити землеробів змінити місце проживання могла лише гостра нестача землі, або ж якийсь природний катаклізм. І таке дійсно мало місце в українській історії. Але, по-перше, ніяких екологічних катастроф у 8-12 століттях в Європі не було. А, по-друге, українці рушали лише туди, де були родючі землі і гарний клімат (Межиріччя, Єгипет, Балкани). Виникає логічне запитання: хто ж піде шукати кращої долі у москвинській глухомані, де надзвичайно бідні ґрунти і очікувати добрих врожаїв не доводилося? А ще суворий клімат, болота і бездоріжжя. Та й місцеве населення було дике, вороже налаштоване і часто не в міру агресивне.

По-четверте. Проти переселенської теорії говорять також дані археології. У Московії, східніше українських кордонів, ніде не знайдено археологічних пам’яток, які свідчили б про домінування на цих землях слов’янського етнічного елементу. Усе, що знаходять археологи, – залишки жител, поховання, одяг, побутові речі, прикраси, знаряддя праці, предмети культу – усе несе у собі ознаки традиційної угро-фінської культури.

Традиційний жіночий костюм народу мокша І знову – сарафан та кокошник

І, нарешті, п’яте. Де здоровий глузд у тих, хто стверджував, що русичі, рятуючись від монголо-татарського нашестя, утікали на схід? Адже кочівники йшли зі Сходу! Тобто, рятувалися втечею, утікаючи назустріч загарбникам? До того ж, Московія зазнала нападу ординців раніше України – ще у 1237 році. Початок війни українців з Ордою припадає на 1239 рік, коли об’єктом агресії стали Переяславське, а потім Чернігівське князівства. А на момент штурму монголо-татарами Києва у 1240 році, Московія уже повністю була підкорена кочовиками. То хто ж утікатиме від нападників, рухаючись їм назустріч, в окуповані ними землі?

Загалом переселення українців на землі Московії таки мало місце у нашій історії. Згадаймо, як переселенцями з українських земель було засновано міста Псков, Смоленськ, Полоцьк, Ізборськ, Пінськ, Турів та інші. Але ці міграційні рухи мали дві свої особливості. Перша – це не було масове явище. Лише обмежена кількість колоністів вирушала у східному напрямку.

І друга особливість – далеко вглиб угро-фінських земель колоністи не заходили: всього лише на якихось 100-200 км. Йти глибше, з огляду на бідність земель та суворість клімату, їм не було ніякого сенсу. І лише словени і кривичі , як пам’ятаємо з попередніх розділів, вирушили далеко на Північ, де у верхів’ї річки Волхів заснували місто Новий Город (Новгород). Саме тому уже за 200-300 кілометрів на схід від українських кордонів жодної присутності слов’янського етнокультурного елементу археологи не знаходять.

І навіть поселившись на нових землях, колоністи все-одно залишалися абсолютною меншістю серед безкрайнього моря угро-фінських народів. Отож, асимілювати місцевий люд не чисельна українська громада аж ніяк не могла. Більше того, вона сама зазнавала поступової асиміляції. Слов’янська культура зберігалася лише у містах, як маленьке чужорідне вкраплення, яке жодним чином не могло вплинути на етнічне лице континенту.

До того ж, згадаймо, що усі ці центри слов’янської культури на угро-фінських землях за часів Івана Грозного будуть вщент зруйновані, а їхні жителі або знищені, або розселені по глухих закутках Московської держави. На розорених слов’янських землях запанує московщина. Це остаточно розірве тоненьку ниточку, яка хоч якось пов’язувала історію московських земель з українською.

Інколи, не отримавши спадку у Київських володіннях, якийсь ображений родич князя вирушав у пошуках вільних земель. Йти на захід не було жодного сенсу – усі землі у Європі давно уже були поділені. І за них йшла жорстока боротьба між праукраїнцями та германцями. Тож, вирушали на схід – у Московію. Разом з таким шукачем багатства і влади у далеку подорож вирушало кілька десятків його вірних дружинників.

Підкоривши якесь місцеве угро-фінське плем’я, такий нащадок київського князя осідав на здобутих землях і організовував собі своє власне князівство. Саме у такий спосіб виникли Володимирське, Тверське, Суздальське, Ростовське, Рязанське, Муромське та ще кілька десятків дрібних князівств-володінь. Отож, далеко від Києва, уже вглибині угро-фінських земель, вперше з’явився слов’янський люд. Але стверджувати, що сотня-друга українців (князь, його сімейство, дворова челядь та 70-90 дружинників) асимілюють кількасот тисяч підкорених аборигенів є несерйозно.

З часом нащадки князя та його люди одружувалися на місцевих угро-фінських дівчатах (дійсно – не везти ж наречених з Києва). Запозичували угро-фінські слова, елементи культури. Так крапля української крові за якийсь час безслідно розчинялася посеред безкрайнього угро-фінського моря.

Ці новостворені князівства лише на початках номінально визнавали владу Києва. Чим і обмежувалася їхня причетність до історії Київської Імперії. Вони жили своїм окремим життям, мали цілком відмінний від Метрополії (Київ) державний устрій, побут, менталітет. І Руссю ці землі себе ніколи не вважали. Жителі Київської Імперії їх також до Русі не відносили, називаючи або країною Моксель, або Залешанським краєм. А пізніше нарекли Московією, а її жителів стали звати москалями.

Навіть у сфальшованих літописах, на які так люблять посилатися московські дослідники, можна знайти свідчення про те, що Руссю у ті часи називали лише Україну. Наприклад, описуючи невдалий похід Юрія Долгорукого (московського князя) на Київ, літописець повідомляє: “У тім же році (1154) рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь…”.

А ось уривок з Новгородського літопису: “…і пішов ігумен Юр’ївський… в Русь, у Київ град”. А це уже Іпатіївський літопис: “Юрій Володимирович… йде з Суздаля в Русь до Києва”. Цей же літопис пише, як до Володимира приходили купці “…з Царгороду, й з інших країн, із Руської землі і навіть Латинії”.

У 1174 році Суздальський князь Андрій Боголюбський казав: “Пождіте трохи, я послав до братів своїх в Русь. Як мені вість буде од них, тоді й дам відповідь”. В іншому місці літопис пише: “А коли вийшов він (Святослав) із Суздальської землі, то відпустив брата свого Всеволода, і Олега, сина свого, і Ярополка в Русь, а сам із сином Володимиром пішов до Новгорода Великого”.

Московські князі з часом повністю втратили українське коріння, світоглядно та ментально перетворившись на типових угро-фіно-тюрків. Доказом цього є небачений дикунський погром Києва, який у 1169 році влаштував Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Ось як Літопис описує ті події: “І грабували вони два дні усе місто – і Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому й нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи із чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх… Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими…”.

Хіба був-би можливим такий погром, якби Андрій Боголюбський відчував хоч якийсь родинний чи історичний зв’язок з киянами? І чи грабував би цей москвин-варвар церкви, якби вважав себе християнином? Він, на його думку убивав і грабував чужинців по крові і за вірою. Через що літописець й називає московитів “поганими”.

Показово, що зруйнувавши Київ, Боголюбський не залишився тут князювати, а прихопивши награбоване добро, повернувся до Володимира. Отож, взяття ним Києва не було боротьбою за київський престол, а лише банальним бандитським розбоєм.

Антропологія також доводить, що тип людей, похованих у могилах в епоху 7-12 століть на території Московії, є виключно угро-фінським. Він радикально відрізняється від слов’янського. Що мається на увазі? Залишки людей у похованнях нижчого зросту, мають менший, порівняно з українцями, об’єм черепа і грудної клітки. У них короткий і широкий ніс. Поширені кирпаті, плоскі носи з увігнутою спинкою. Характерною рисою є пласке обличчя, виступаюча верхня губа. Крім того, помічено інтенсивніший розвиток складки верхньої повіки, що вказує на монголоїдну домішку.

Хоч як не намагалася Катерина ІІ та її послідовники надати Московії слов’янського обличчя, змінивши  традиційну топоніміку, це їм не вдалося. Сотня перейменованих міст та географічних об’єктів не зробила країну Моксель слов’янським краєм. Угро-фінські назви виявилися надзвичайно живучими і дожили до наших днів.

Відкриймо карту сучасної Московії. І що ж ми побачимо? Слово Москва (Моксва) означає “каламутна вода”, Муром – “люди на суходолі”, Суздаль – “діви”, Твер колись звалася Тихвер, і з мови вепсів це слово перекладається, як “тиха вода”, Вологда (Валгєда) означає “білий”, або ж “світлий”, Кіжи з карельської – “ігрища”, Клязьма на мові ерзя означає “широко повзти”, ерзянське слово Можайськ перекладається, як “неглибоке місце”. І навіть рідне місто Ульянова (Лєніна) – Симбірськ – колись звалося Синбірськ, що у перекладі з мордовської означає “зелені гори”.

Перечисляти можна довго: Перм, Калуга, Ржев, Коломна, Кострома, Пенза, Ладога, Майманга, Соловки, Вєсьєгонск, Вельга, Воксенга, Шухрома, Нерехта, Кінешма, Вичуга, Селігер, Шилєкша, Воря, Ворша, Солохта і т.д. і т.п. Але, як не крути, як не верти: тисячі назв річок, озер, міст та сіл – усі вони є угро-фінського походження.

Заради справедливості потрібно все ж сказати, що у Московії таки є кілька назв міст українського походження. Наприклад – Ярослав та Володимир. Але перше місто заснував київський князь Ярослав Мудрий, а друге, знову ж таки киянин – Володимир Мономах. Приємно, що московити шанують наших українських князів, ще й досі називаючи свої міста їхніми іменами.

Хоч і змінила московська знать свої угро-фінські та татарські прізвища на нібито слов’янські із закінченням на -ін та -ов, але генетику свою від того вони не змінили, отож – і слов’янами не стали. За москвинськими прізвищами Годунов, Хованський, Юсупов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Аракчєєв, Аксаков, Ахматов, Базаров, Бакунін, Достоєвський, Зотов, Карамзін, Огарьов, Тургєнєв та десятками тисяч інших ховалися або чистокровні татари, або ж особи татарського походження. А за прізвищами В.Бєхтєрєв, І.Шумілкін, П.Сорокін, С.Нєфьодов-Єрзя, М.Пуговкін, А.Ешпай, В.Санаєв, М.Горький, В.Зворикін, І.Бунін та сотнями тисяч інших – чистокровні угро-фіни.

А “низи” взагалі виявилися байдужими до моди на перелицювання. Це угро-фіно-татарська “еліта” бавилася у слов’янізацію. А простий люд свої типово угро-фінські прізвища та імена не зачіпав. Це уже у радянські часи вони піддалися загальним настроям і записалися “в русскіє”. Але ніколи ними не стали: природу не обманеш. Простий люд, так само, як і їхня “еліта”, генетично залишився ерзею, саамами, татарами, карелами, пермяками, пєчорою, мещерою, мерею, чуддю, вессю тощо.

Намагання катерининських послідовників здійснити угро-фінізацію Київської Русі і видати москвинську культуру за слов’янську також не можна сприймати всерйоз. Будь-який більш-менш обізнаний етнограф знає, що довгі жіночі сарафани та кокошники слов’янські жінки ніколи не носили – вони є традиційним елементом одягу вепсів та татар. А чоловічу сорочку-косоворотку та смугасті штани також носили лише угро-фіни – вепси, ерзя, меря, чудь та інші.

Російські етнографи “лапті” (личаки) називають традиційним взуттям східних слов’ян. Їм активно підтакують художники, котрі у своїх картинах усіх жителів Київської Русі взули у личаки. Ось почитайте, що пише Вікіпедія: “Ла́пти (ед. ч. – ла́поть) – низкая обувь, распространённая на Руси в старину,.. сплетённая из древесного лыка (липовые, вязовые и другие), берёсты или пеньки… Лапти были распространены также у белорусов, карелов, финнов, мордвы, чувашей, татар, украинцев”.

Традиційні фінські лапті (личаки)

Але факти говорять зовсім протилежне. Під час розкопок, здійснених на території України, у досліджених поселеннях археологами не було знайдено жодного личака. Та ж сама картина і у Білорусі. Наприклад, у Бресті під час розкопок поселення 10-11 століть, було знайдено 140 (!) зразків шкіряного взуття (у тому числі і для немовлят), і жодного “лаптя”! Отож, висновок напрошується дуже простий: московські фантазери нам знову брешуть – ні українці, ні білоруси ніколи не носили личаків. Традиційно жителі Київської Імперії використовували шкіряне взуття.

Натомість, під час розкопок давніх поселень на території Московії, археологи завжди знаходили лише один тип взуття – “лапті”. Така ж сама картина у Фінляндії і в Естонії. Чому? Та тому, що це історичні фінські землі. А личаки були національним взуттям сáме угро-фінських народів. У Фінляндії личаками зараз навіть гордяться, як ознакою своєї національної самоідентичності. Москвини ж навпаки, своїх споконвічних “лаптів” соромляться, оскільки вони їм нагадують про їхнє фінське коріння і заперечують таке бажане слов’янське.

Личаки ніяк не викинеш з московської історії: ці кляті “лапті” вперто вилазять з-під землі на кожному розкопаному археологами поселенні. Тому, щоб хоч бодай підсолодити неприємний факт їхньої присутності у московській історії, й був придуманий міф про те, що це було традиційне взуття східних слов’ян, до числа яких москвини гордо віднесли й себе. Але історію не обманеш: навіть дядько київського князя Володимира Добриня, коли пропонував здійснити похід проти угро-фінських народів, то казав: “Оглядав колодників (полонених болгар), усі в чоботах, ці данини не дадуть. Пошукаємо лапотників…”. (“Повість минулих років”).

Подібний казус вийшов і з “жалєйкамі” та “гуслямі”. У Київській Русі ніхто й ніколи на них не те, що не грав, але й не бачив, оскільки це є традиційні інструменти угро-фінських народів. А “балалайка” є татарським музичним інструментом. Зрозуміло, що ні на гуслях, ні на жалєйках, ні, тим більше, на культових балалайках русичі грати не могли. І москвинських частушок вони також ніколи не співали – це не їхня культура.

Хоровод також є танцювальною традицією угро-фінів. Подібні танці є і у монголів. І архітектура, яку нам настирливо нав’язують, як традиційну слов’янську, також бере свій початок в угро-фінських, або ж татарських традиціях. Ті ж “русскіє тєрєма” москвини запозичили з Орди – це лише копії гаремів у країнах ісламу. І навіть москвинське слово “тєрєм” походить від східного “гарєм”. Такі “тєрєма”, з десятками наложниць, московська знать тримала аж до початку 18 століття, доки Петро І своїм указом не заборонив боярам володіти секс-рабинями.

Українці ніколи не носили бороди, а лише інколи вуса. Картини, де київські князі, їхні воїни і простий київський люд зображені бороданями, є звичайним фальсифікатом. І говорять вони лише або про незнання їхнім автором історії, або про те, що він працює під імперське замовлення.

Носіння бороди є східною традицією. Тому московська владна “еліта”, мавпуючи звичаї та традиції Золотої Орди, також запускала довгі бороди. А простий угро-фінський люд носив бороду лише тому, що не мав звички її голити (це потребує бажання, часу, деякої затрати сил та відповідних інструментів. Усі чотири складники були відсутні).

Печатка київського князя Ярослава Мудрого, на якій він зображений без бороди

Деякі угро-фінські народи вважали, що душа людини знаходиться у її бороді. Тому чоловіки, щоб не втратити душу, й не голилися. (Цікаво, а де ж тоді знаходилася душа у жінок, у яких борода, як відомо, не росте?). Чоловіків, які втратили бороду (тобто, тих, які поголилися), вважали демонами.

В українців усе було набагато простіше: тих чоловіків, у яких борода була відсутня, вважали не демонами, а лише такими, що не полінувалися її поголили – тобто, охайними. Згадаймо, що у своїх спогадах Пріск Панійський зображує Аттілу і його скіфський народ безбородими. А це візантійський історик Лев Діакон описує зустріч з князем Святославом: “Появився і Святослав,.. ось якою була його зовнішність: …безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою”.

Не носили бороду й усі наступні після Святослава князі та козацькі отамани. А якщо таке інколи й мало місце, то це було лише примхою та справою особистого смаку. Отож, гоління бороди було споконвічною українською традицією. І цей факт не важко перевірити. Для прикладу: погляньмо на печатку князя Ярослава Володимировича, якою він скріплював свої укази. На ній князь викарбуваний у конічному шоломі на голові, з довгими вусами, але, звичайно ж, – без бороди.

А ось інший зразок: малюнок з “Ізборника Святослава”, на якому зображений син Ярослава Мудрого київський князь Святослав Ярославович зі своєю родиною. Як бачимо, ані князь, ані його діти не мають московських борід. Тому бородатий Володимир на українській одно-гривневій купюрі і не поголений Ярослав Мудрий на дво-гривневій, є лише ознакою невеликого розуму тих, хто ці гроші запускав в обіг. Отож, угро-фінізація Київської Імперії стараннями місцевих хохлів триває й донині.

Малюнок з “Ізборника Святослава”, на якому зображений князь Святослав Ярославович зі своєю родиною. Усі чоловіки без борід

Не їли жителі Київської Русі пельмені і, тим більше, ніколи не “хлєбалі щі”. І окрошку не їли. Це чужа нам кухня. Пельмені є національною стравою китайців. З ними московити познайомилися після входження до складу Золотої Орди. М’ясо, заліплене у тісто, їм прийшлось до смаку, і цей китайський делікатес став “русскімі пєльмєнямі”. А щі, окрошка, калачі, парєная рєпа, квас та інші шедеври кулінарного мистецтва вживали лише угро-фінські народи.

Відомо, що береза є символом Росії. Але цікаво, що це дерево є священним також у багатьох угро-фінських народів. В українців, напротивагу цьому, споконвіку обожнювався дуб. Багато хто з читачів напевно здивується, дізнавшись, що легендарна “русская матрьошка” також не має жодного відношення до слов’янських традицій: це є фінський язичницький символ Золотої Баби, яку кожна угро-фінська сім’я тримала у кутку свого будинку. Тож, побачити Золоту Бабу-матрьошку у Лучеську, Чернігові, Іскоростені чи княжому Києві було так само неможливим, як почути українську бандуру у Твері, Моксві (Москві) чи Валгєді (Вологді) тієї ж епохи.

Можна назвати й інші ознаки, які вказують на те, що московити не є слов’янським етносом. Наприклад, їхнє окання у розмові. Це є характерною рисою угро-фінських мов (мордва, комі). У народу меря є звичка використовувати у розмові суміжні синонімічні повтори. А тепер згадаймо аналогічне з “російської” мови: “жилі-билі”, “йолкі-палкі”, “сякой-такой”, “рад-радьошенєк”, “трава-мурава” і т.д.

Використання частинки “-то” у словах зустрічається у марійській мові та мові комі. У “російській” мові відповідно – “а король-то голий”. Частинка “-ка” у кінці слова вживається у комі та пермяцькій мовах. У “російській” існує подібна традиція – “а давай-ка сходім”, “взгляні-ка” тощо. Отож, як не крути, але москвинська (“російська”) мова у значній мірі побудована на лінгвістичних традиціях угро-фінських мов.

А зараз давайте розглянемо ще одну цікаву тему, яка також опосередковано дає нам відповідь на запитання стосовно етнічного походження московитів. Не дивуйтеся, але розмова піде про… москвинські матюки.

Звичка вживати у розмові брудні слова існує у московитів давно, або, точніше сказати, – завжди. Причому, використання матірних слів не є якимось локальним, чи чимось обмеженим явищем. Ні – добірний московський мат, це унікальний світ, ціла велетенська галактика, яка не має жодних меж свого поширення: ні вікових (брудно матюкаються усі – від малого до старого), ні статевих (тут дискримінація відсутня – жінки “криють” матом нарівні з чоловіками), ні соціально-майнових (“прасвєщьонная імпєратріца Єкатєріна Втарая” могла так вишукано “загнути”, що позаздрив би й самий некультурний мужик).

Цю всеохоплюючу сторону московського буття відзначали усі, хто відвідував Московію. Наприклад німецький мандрівник і учений 17 століття Адам Олеарій у своїх спогадах писав: “Малі діти ще не вміють назвати ні Бога, ні матері, ні батька, вже мають на вустах непотрібні слова”. Отож, вживання матюків, як бачимо, у московитів було звичним явищем, масово використовувалося і використовується по-сьогоднішній день. Нікому й у голову не могло прийти осуджувати це повальне лихослів’я.

Більше того, навіть берестяні грамоти (тексти, писані на берестяній корі), знайдені під час розкопок у Новгороді у 2006 році, містили у собі грубі матірні слова. Крім того, аж до кінця 18 століття Московія була вкрита безліччю географічних об’єктів, назви яких містили відверто брудні мати. Жоден інший народ у світі не створив такої багатющої палітри лайливих слів – їх тисячі. У багатьох московитів цей факт викликає гордість та самоповагу – адже у цій, без сумніву важливій сфері вони попереду усього світу.

Однак, адекватна частина московського суспільства, розуміючи, що тут гордитись особливо нічим, вирішила хоч якось виправдатися перед світовою громадськістю за “перли” їхньої народної мови. Тому тривалий час у науковому світі побутував міф про те, що брудну звичку матюкатися принесли у Московію монголо-татари. Це вони – ординці кляті – нібито навчили московитів нецензурною лайкою виказувати свої емоції.

Але цей міф дуже швидко розвіявся після того, як у монгольській чи татарській мовах не знайдено було жодного слова, яке було б подібне до тих добірних матів, за допомогою яких так активно спілкуються московити.

Тоді на світ народилася інша теорія про те, що на “Святой Русі матєрілісь всєґда”. Це нібито споконвічна традиція слов’ян, яка бере свій початок ще від часів язичництва. Тобто, ганебне явище вирішили русифікувати. Але нам знову збрехали: у слов’ян ніколи не було звички матюкатися. Ніколи! Варто проаналізувати мови слов’янських народів (литвинів, поляків, хорватів, словаків, сербів, чехів тощо), і ви не знайдете жодного вульгарного матюка, подібного москвинським.

З українцями та ж сама історія: наш народ лихослів’ям не займався. Ті ж українські слова, які все-таки можна вважати лайливими, є доволі м’якими. Вони не йдуть ні у яке порівняння із багатющою нецензурною лексикою Московії – ні за кількістю матів, ні за тематикою, ні за тим брудом, який москвинські матюки у собі містять.

Історія не зберегла нам жодного документу часів Київської Імперії, Великого Князівства Литовського (держава білорусів) чи Речі Посполитої, які б містили у собі матюки. Натомість – у Московії таких документів безліч. На території названих країн ніколи не було топоніміки та гідроніміки, які б за основу мали брудні слова – у Московії їх було тисячі. І історики не зможуть назвати жодного указу, у якому б влада Русі, Польщі чи Литви наказувала боротися з лайкою та перейменовувати матірні географічні об’єкти – у московській історії такі владні розпорядження мали місце.

Дехто може нам заперечити, що українці, білоруси та поляки теж вживають матірні слова, подібні російським. Так, на превеликий жаль, тепер уже вживають. Але це не їхні рідні слова, це лише запозичена в угро-фінів лайлива лексика. Ще раз наголошуємо – у слов’янських та германських мовах немає брудних матюків, подібних російським.

Україна і Білорусія кілька століть були під московською окупацією. Й перебувають донині. Польща дещо менше – понад сто років входила до складу Росії. За ці роки й відбулося засмічення їхніх мов угро-фінськими матами. На даний час російський мат переможно крокує світом, втягуючи у свою орбіту усе більше націй та народів. І уже не дивина почути, як поляки, румуни, чи навіть італійці під час суперечки підкріплюють свою аргументацію солоним москвинським матюком.

Берестяні грамоти Новгорода з матами теж не є аргументом на користь того, що слов’яни вживали матюки. Чому? По-перше. Ми уже писали, що Новгород був заснований на споконвічних землях народів чудь і весь. Природно, що новгородці, проживаючи посеред безкрайнього угро-фінського моря, зазнавали певної асиміляції. Тому, подібно сучасним українцям, могли запозичити й чужі їм матірні слова. По-друге. Матюки на новгородських берестяних грамотах написані з використанням фінської лексики. Це говорить про те, що люди, які їх писали, не були слов’янами.

Отож, знамениті російські матюки, якими так гордиться певна частина суспільства, відіграли злий жарт з московитами. Вони стали ще одним доказом того, що москвини не є слов’янським народом, оскільки, звичка матюкатися є суто угро-фінським явищем.

А останню жирну крапку у питанні походження російського етносу поставила сучасна наука. У 2000-2006 роках учені Російської Академії Наук провели дослідження генофонду російської нації. Результати шокували усіх. Чому?

Перше. Генетичні дослідження показали, що росіяни не мають нічого спільного ні з українцями, ні з білорусами. Їхні гени докорінним чином відрізняються. Висновок убивчо-простий: росіяни не є слов’янами! І ніколи ними не були!

Друге. За генетичним кодом найбільш близькими до росіян виявилися угро-фінські народи. Генетична відстань між росіянами, з одного боку, та фінами, естонцями і татарами – з другого, склала якихось 30 одиниць (близька спорідненість). А між росіянами та комі, ерзя, марійцями, вепсами, чуддю і т.д. всього лише дві-три (!) одиниці! Це означає повну генетичну ідентичність! Отож, маємо другий убивчий висновок: сучасні росіяни, з типово російськими прізвищами на кшталт Нєвзоров, Лужков, Марков, Затулін, Задорнов, Дугін чи Чудінов, є лише російськомовними угро-фіно-татарами!

Третє. У росіян (фактично – угро-фінів) були знайдені хромосоми, які повністю відсутні у народів так званої індоєвропейської, або, правильніше, україноарійської групи. Не мають цієї хромосоми ні слов’яни, ні народи германського походження.

Такі ж неприємні для росіян результати дали й дослідження, які проводила група учених під керівництвом Джона Новембра із Каліфорнійського Університету в Лос-Анджелесі. Висновок третій, і напевно, найбільш убивчий – угро-фіни (московити) взагалі не є індоєвропейцями (україноарійцями)! Європейські народи арійського кореня і угро-фінські мають абсолютно різне походження!

Під час досліджень було встановлено, що гаплогрупа R1а є спільною для усіх україноарійських народів. Вчені-генетики, таким чином, виявили “арійський ген” – такий собі “код арійця”. Подальші дослідження встановили, що найвищий відсоток гаплогрупи R1а присутній в українців, литвинів (білорусів) та поляків. Цей факт свідчить про дві речі: перша – ці народи є генетично спорідненими, вони є правдивими братами по крові. І друга – українці, литвини та поляки у найбільшій чистоті зберегли арійську кров гіперборейців. Не німці (як помилково вважали гітлерівські ідеологи та спеціалісти з центру оккультних наук “Спадок предків” (Аненербе)), а саме ці народи є істинними арійцями.

Давньою Батьківщиною вищеназваних арійських етносів є землі України. Це уже в епоху Великого переселення народів предки поляків та литвинів мігрували на їхні сучасні етнічні землі. Звідси напрошується ще один висновок, більш глобальний – Батьківщиною усіх україноарійських (індоєвропейських) народів є Україна! Саме сюди дванадцять тисяч років тому прийшли втікачі з легендарної Гіпербореї. І тут заснували цивілізацію Шу-Нун, а пізніше – Трипільську. А уже пізніше розійшлись світом, створюючи нові держави та культури. Про це давно уже говорили багато відомих учених світу. Їхні гіпотези багато хто сприймав скептично. І ось тепер генетика довела правильність їхніх висновків.

Матірна лайка є ознакою еволюційної недорозвиненості. Так само, як і канібалізм, невмотивована жорстокість, сексуальна розпуста, насильство та брутальність. Отож, тепер стає цілком зрозумілим, чому усі білі народи україноарійської групи не мають ганебної звички матюкатися і їсти собі подібних: їхній арійський праетнос був створений Вищими Силами і задумувався ними, як більш еволюційно-досконалий та прогресивний. Про що ми уже не раз писали у наших попередніх розділах.

Результати досліджень генофонду російської нації, проведених у 2000-2006 роках Російською Академією Наук, попри свою сенсаційність, нікого у Росії не зацікавили. Їх просто проігнорували, зробивши вигляд, ніби нічого й не трапилося. Зрозуміло, чому. Визнання факту, що московити є не слов’янами, а лише російськомовними угро-фіно-тюрками, загрожує перетворитися у повну світоглядну катастрофу для Московії.

Адже це означає відмовитися від міфу, який уже кілька століть є основоположним стержнем, навколо якого вибудувана уся ідеологія державотворення Московії. Що, у свою чергу, призведе до втрати історії, яку так любовно придумали і століттями втовкмачували у голови підданих “Вєлікого Государства Россійского”. Але ж ця міфічна “історія” уже давно стала частиною єства “великоросів”, об’єктом їхньої національної гордості!?

Доведеться визнати, що 500 років безперервних війн, які так активно вели Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ та інші “русскіє дєржавнікі”, є зовсім не “сабіранієм зємєль русскіх”, а найбільшим за усю історію державним бандитизмом та розбоєм!

І що ж тоді робити з ідеєю “панславізму” та великоросійського мессіанства, яка уже давно оволоділа думками “русскіх патріотав”? А як бути з п’ятою колоною у своїх колишніх колоніях? Невже усім цим задурманеним пропаґандою манкуртам чесно сказати про те, що московські політтехнологи “розвели” їх, як останніх “лохів”? Але ж без цих зомбованих фанатиків-інтернаціоналістів подальша московська експансія у країнах колишнього СССР не має жодної перспективи!

Тому від ідеї дерусифікації Росії і повернення угро-фінам їхнього справжнього етнічного обличчя та правдивої історії категорично відмовилися. Натомість зайнялися побудовою ще однієї сумнівної примари – так званого “русского міра”. Що, насправді, є лише реанімацією старої, дещо підтоптаної та призабутої уже ідеї панславізму.

Виникає просте запитання: а кому у сьогоднішній багатонаціональній Московії взагалі потрібен цей “русскій” неопанславізм? Невже угро-фінам, татарам та мусульманам з числа азійських народів, які разом складають нині основу населення сучасної Росії? У країні триває процес відродження національної самосвідомості угро-фіно-тюркських народів. Принижені та зневажені башкири, татари, мокшани, ерзяни та інші споріднені їм етноси, повертаються до активного політичного життя. Не далекий той час, коли вони взагалі можуть заявити про своє бажання жити незалежно від Москви. А їм влада знову підсовує сумнівний товар під назвою “русскій мір”. Чи підуть вони на барикади заради абсолютно чужої їм ідеї якоїсь там слов’янської єдності? Доки ж буде тривати усе це великодержавне божевілля?

Сьогодні ми взагалі не можемо говорити про якусь етнічну приналежність тих, кого в усьому світі прийнято вважати росіянами. Чому? По-перше, у Росії проживають нащадки тих народів, кого ми узагальнено називаємо угро-фінами. Усі вони у тій чи іншій мірі зовнішньо є русифікованими, розмовляють чужою їм “російською” мовою, мають типові “російські” прізвища та паспорти. Але генетично залишилися усе тими є мокшами, мордвою, вепсами, пермяками, мерею чи саамами. Угро-фіни нині становлять більшість населення Московії.

По-друге, у Росії багато етносів генетично тяжіє до Азії. Це або тюркські народи європеоїдної раси, або ж ті, що мають у собі великий домішок тюркської крові (башкири, гагаузи, чуваші, татари і т.д.). Ще інші належать до тюрків монголоїдної раси (якути, тувинці, хакаси тощо). Ці “істінно русскіє” тюрки-європеоїди та монголоїди становлять добру третину населення країни.

По-третє, ще існують чисельні представники змішаної групи, які утворилися внаслідок генетичного міксу угро-фінських етносів з народами тюркського походження.

Четверте. Додамо сюди переселенців слов’ян, які переїхали жити до Московії. Початок цим міграційним рухам поклав ще Петро І, котрий охоче запрошував освічених українців для роботи в урядових установах та навчальних закладах. А потім була політика Катерини ІІ, яка, щоб якось заселити пустуючі південні землі імперії працездатним населенням, усіляко заохочувала переїзд українців до Московії. Подальшій міграції сприяла переселенська політика після ліквідації рабства у 1861 році. А ще пізніше – столипінська аграрна реформа.

У роки комуністичної диктатури переселенська вакханалія лише посилилася: у такий спосіб “народні” керманичі творили нову історичну спільноту – радянський народ. У результаті нині у Московії проживає близько 5 відсотків слов’янського населення. Вони теж часто створювали змішані з аборигенами сім’ї, плодячи на світ Божий метисів, які уже були слов’янами лише наполовину. І до якогось із існуючих угро-фінських етносів їх також уже неможливо віднести.

І останнє. Не забуваймо, що до Московії переїхало жити багато вихідців із Кавказу та Середньої Азії. Згадаймо їхніх нащадків від змішаних шлюбів з українцями, угро-фінами, тюрками та іншими жителями комуністичної імперії…

…і отримаємо вражаючу картину сьогоднішньої поліетнічної ситуації у Росії. Отож, говорити за даних обставин про якусь слов’янську сутність нинішньої Московії взагалі видається несерйозним. Отож, до чого тут “русскій мір”?

А найбільш смішним в усій цій історії з новітнім панславізмом є те, що головні його ідеологи – Володимир Путін та Патріарх Московський Кіріл не є ні росіянами, ні слов’янами. Коріння В.Путіна у народності… вепси (весь). А Патріарх Кіріл (у мирý – Гундяєв) походить з народу ерзя. І ось ці типові угро-фіни заходѝлися будувати “русскій мір”… Для кого? І для чого?

Підсумовуючи, скажемо: такої нації, як “росіяни” не існує в принципі! І ніколи не існувало! Ті, кого прийнято називати “росіянами”, не були ними жодного дня, оскільки мають свою конкретну етнічну приналежність, яка генетично до слов’янізму та русизму не має ніякого відношення. І у кожного з цих десятків “русскіх” народів є своя, абсолютно не “русская” самобутня культура, звичаї, мова та історія.

І нехай вас не вводить в оману той факт, що у Російській Федерації нині проживає аж 116 мільйонів “росіян”. Усі ці міфічні мільйони лише записані “росіянами”, а, насправді, вони є угро-фінами, тюрками, або ж расовою етнічною мішаниною. І не беріть до уваги статистику, яка каже, що ерзян у Росії проживає 440 тисяч, мокшан близько 300 тисяч, а вепсів взагалі 8 тисяч. Тут мова йде лише про тих нечисельних громадян Російської Федерації, які не побоялися офіційно заявити про свою етнічну приналежність і не змінили свою правдиву національність на придуману “російську”.

Відомий поет і письменник Іван Бунін – мещеряк, історик Микола Карамзін – татарин, поет Сергій Єсенін поєднав у собі межерську і ерзянську кров, згадуваний уже нами історик Василь Ключевський – ерзя, колишній президент РФ Борис Єльцин – удмурт, червоний командир Василь Чапаєв – чуваш, відомий співак Валерій Леонтьєв – комі, гордість московитів знаменитий учений Міхаіл Ломоносов – теж комі, полководець Міхаіл Кутузов – ерзя, розбійник Степан Разін – ерзя.

А ким ви думаєте за походженням є такі відомі особистості, як боксер Олег Маскаєв, співачки Надєжда Кадишева та Лідія Русланова, летуни Олексій Маресьєв та Міхаіл Дев’ятаєв, генерали Максим Пуркаєв та Андрєй Власов, “маршал Побєди” Георгій Жуков? Помиляєтесь – зовсім не росіянами. Усі вони є представниками угро-фінського народу ерзя! А в історії фігурують, як “істінно русскіє”. І таких “щирих росіян” можна рахувати мільйонами! Тому…

…“росіяни” є міфічним народом, який існує лише віртуально у пропагандистських схемах та спотвореній свідомості обманутих угро-фіно-тюрків. У цьому віртуальному світі усе фальшиве та нереальне: і “російська” нація, нібито слов’янська, а насправді – угро-фіно-тюркська; і “російська” культура, теж нібито слов’янська, а насправді – знову ж таки угро-фіно-тюркська; і “російська” мова, задекларована, як слов’янська, а в реальності – штучно створений у 19 столітті мовний мікс (про що ми ще будемо говорити); і “Історія Государства Россійского”, якої, насправді, ніколи не було.

Це як у наших улюблених комп’ютерних іграх: ви нібито їздите на автівці, літаєте у літаку, нібито воюєте з ворогами чи іншопланетними монстрами, або ж перемагаєте на рингу суперників. Але усього цього в реальності не існує. Цей яскравий і привабливий світ породжений комп’ютерними технологіями і вашою уявою. І тільки.

Отож, “росіяни” – це не нація, а лише віртуальна спільнота, яка штучно створена московською владою заради влади. Уся ця комедія зі слов’янством та русизмом цим чужинцям потрібна була для збереження свого, нічим і ніким не обмеженого панування над тими нещасними аборигенами, яких вони зневажливо називали і продовжують називати “русскімі”…

І ось настало ХХ століття. Після повалення царської династії Гольштайн-Готторп (Романових) у 1917 році, влада у Московській імперії перейшла до рук “низів” – угро-фіно-тюркського плебсу. Це була епохальна подія – подібного Московія не переживала ніколи. Досі влада у державі належала усіляким чужинцям: спочатку загарбникам з Києва, згодом нащадкам чи то німця, чи то татарина Камбили-Дивоновича (Романови). А ще пізніше у Московії запанували німці (Гольштайн-Готторп).

І ось нарешті ненависні чужинці-поневолювачі були усунуті від влади. Велетенська імперія спочатку впала до ніг єврейських масонів (Ленін і все його оточення складалося майже на 100 відсотків з євреїв). А після убивства Леніна і подальшого винищення усіх його соратників, володарями країни стало корінне населення угро-фінського етнічного континенту. Уся комуністична владна піраміда, вибудувана Сталіним, складалася з меря, ерзя, комі, удмуртів, вепсів, чувашів, перм’яків тощо.

Іншою особливістю зазначених подій було також те, що відбулася заміна не лише влади, але й цивілізацій. Як би там не було, але попередні царські династії були, усе-таки, представниками арійського етносу. Що давало Московії хоч якусь подальшу перспективу, особливо з приходом німців (Гольштайн-Готторп). Тепер же керувати країною взялися нащадки кроманьйонців. Дикий світогляд Пралісу та непрохідних Боліт став державною ідеологією і політикою нової влади.

Наслідки такого повороту подій відомі: дві світові війни, безліч локальних війн та конфліктів, три Голодомори, геноцид, етноцид, масове винищення мільйонів людей, ріки крові, жорстокість, аморальність та цинізм. Такого людство ще не знало і не бачило!

Але що цікаво: захопивши владу в імперії, колись зневажені чужинцями угро-фіни так і не захотіли повертатися до своїх історичних першовитоків і ставати самими собою. “Дерусифікації” країни з подальшою її угро-фінізацією не відбулося. Жити у міфічній “слов’янській Росії” й називатися “русскімі” для угро-фінів виявилося доволі таки комфортно. Не для плебеїв-низів, звичайно, а для їхньої нової влади, яка теж захотіла безроздільно панувати над своїми ж кровними етнічними родичами.

Тому “геніальна” слов’яно-руська ідея “великого” угро-фіно-татаро-німця Петра І та його вірної послідовниці, чистокровної німкені Катерини ІІ, виявилася дуже доречною. Та й заповіт Чингісхана-Петра про світове панування також ніхто не скасовував – він залишається у силі. Попереду непочатий край роботи і нові звершення. Отож,..

…брудна експлуатація “слов’яно-русизму” триває…

Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. 17. Московія. Ч. 4. Підсумок Reviewed by on . Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”. Попе Rating:
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1