Monday , 29 November 2021

Home » Ukrvancouver » Історія. Міфи і реальність. (Частина друга)

Історія. Міфи і реальність. (Частина друга)

Print Friendly, PDF & Email

Олександр Ковалевський (Ванкувер)

Продовження Частини 1

Говорячи про історичні фальсифікації, варто наголосити, що мова йде не про банальне спотворення якихось окремо взятих подій, чи періодів минулого, а про тотальну міфологізацію світової історії.

Протягом минулих століть під владне замовлення було придумано увесь той мотлох, який ми звично називаємо світовою історією. Саме тоді й народилися історичні герої та битви, яких насправді ніколи не було.

Тоді ж відбулася підміна понять і другорядні події стали визначальними, а дійсно важливі відійшли у небуття. І саме тоді на історичній арені з’явилися держави-лідери або ж могутні Імперії, яких також не було. А якщо й були, то ніякої особливої ролі у світовій історії вони не відігравали.

Тож, фальсифікація минулого в епоху середньовіччя набрала ще більшого масштабу, ніж за стародавніх часів,.  Тут уже не йшлося про якісь особисті симпатії чи антипатії, або ж надмірний патріотизм, які у часи античності визначали позицію давніх авторів. Тепер фальшування історії стало спланованою акцією державної ваги. Чому так відбулося? Глянемо в історію.

У 493 році володарем Риму став остготський вождь Теодорих. Новий король визнав верховну владу імператора Візантії, оголосив про підтримку політики єднання Східної та Західної Римської імперії. І навіть намагався відроджувати давні римські традиції. Ми ж відмітимо, що відтепер і надалі Римом володітимуть королі, які за етнічним походженням були германцями.

Оволодіння Римською імперією матиме важливе значення для подальшої долі германських племен: вони розширять зону свого проживання і впливу, а також отримають доступ до матеріальної та духовної спадщини Риму. За якийсь час вони відіграватимуть усе більш важливу роль у європейському житті.

Перемога германців призведе до початку втрати праукраїнцями ролі європейського лідера. Етнічна карта Європи поступово змінюватиметься на користь германських племен, які почнуть захоплювати споконвічні слов’янські землі, а їх володарів витісняти на європейські околиці. Ті ж слов’янські племена, котрі лишаться на територіях, які їм відтепер не належатимуть, будуть пізніше асимільовані переможцями.

Наступним досягненням германського етносу стане створення на початку 9 століття Карлом І Великим імперії, яка уже робитиме спроби претендувати на колишню велич Риму. А у 962 році франкським королем Оттоном І буде створена Священна Римська імперія, яка охоплюватиме значні простори Центральної Європи і існуватиме аж до 1806 року.

До її складу входитиме Німеччина, північна та середня Італія, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Бургундське королівство, Чехія, Сілезія, Ельзас і Лотарингія. Це наддержавне утворення офіційно буде проголошене продовженням античного Риму та імперії Карла Великого. І, нарешті, після загибелі під ударами турків-османів у 1453 році Візантії, Священна Римська імперія оголосить себе правонаступником ще й Східної Римської імперії.

Досягнувши таких значних успіхів у політичному житті, нащадки германців відчули потребу здобувати перемоги й на ідеологічному фронті. Найперше потрібно було переконати світ і своїх власних громадян у тому, що оволодіння Римом не можна назвати звичайною подією. Це мала бути виняткова подія.

Тому, щоб збільшити вагу й значимість власної перемоги, потрібно було зробити Рим наймогутнішою державою античності, таким собі – центром тогочасного Всесвіту. Адже не хитра справа завоювати слабкого – це кожен може. А от підкорення такої могутньої Імперії, якою (нібито) був стародавній Рим, мало стати доказом величі і винятковості германських племен.

Далі,.. потрібно було довести, що оволодіння Римом аж ніяк не було прикрою випадковістю, чи, тим більше, нахабним завоюванням. Це було гармонійне поєднання, еволюційне злиття двох цивілізацій. Для майбутніх жителів Європи і світу це мало стати закономірним історичним процесом, який може мати лише позитивні наслідки для подальшої долі людства.

Третє. Необхідно було довести, що єднання германського світу з античним не було симбіозом варварства і цивілізованості: це був союз рівних. А щоб у це повірили, потрібно було надати германським племенам привабливого образу, тобто, штучно на папері підняти рівень їхньої освіченості, культури, благородства, моральності і таке інше. Германська цивілізація по величі мала дорівнятися до Римської. І тоді оволодіння германцями Римом в очах нащадків стане закономірним та (що особливо важливо) позитивним процесом.

І, нарешті, обґрунтувавши і довівши три попередні тези, отримуємо простий і цілком логічний висновок – Священна Римська Імперія Німецької Нації (Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicæ – лат.) є законним спадкоємцем античної Римської імперії! І лише вона має право володіти усією інтелектуально-духовною спадщиною Риму! Тобто, – бачимо явну монополізацію античної історії і передачу усіх її цивілізаційних надбань лише одному етносу – германцям.

Навіщо була необхідна уся ця метушня? Відповідь очевидна: в умовах жорстокої боротьби за життєвий простір у часи середньовіччя, німцям потрібне було обґрунтування їхнього права на домінування в Європі. Найкращий спосіб для цього – оголосити себе правонаступником якоїсь легендарної Імперії минулого. Ну, скажімо,.. Римської.

На вулиці 16 століття, і про Рим усі давно забули. І ніхто уже не пам’ятає, яким він був насправді півтори тисячі років тому. Тим більше, що й населення Західної Європи у ті часи освіченістю не славилося. Отож, маємо чудове поле для історичних маніпуляцій: створюємо містичний образ Римської Імперії, робимо її Великою, Славною та Могутньою. Далі оголошуємо себе її єдиним законним правонаступником, і усе,.. – справа зроблена! Хто володіє Римом, той уже первинно є найкращим з-поміж інших. А володіти світом мають право лише вибрані, тобто – германці. Усе логічно.

Отож, мета і цілі були намічені – велике майбутнє потребувало славного минулого. Історична наука отримала завдання створити історію Риму і германських племен, яка б повністю відповідала амбіціям Священної Римської Імперії Німецького Народу. А, оскільки, реальна історія (як Риму, так і германців) явно відрізнялася від бажаної і аж ніяк не “тягнула” на “Велику”, то розпочалась її масштабна фальсифікація.

У процесі переписування історії були задіяні значні сили, починаючи від владних структур, які заохочували і фінансували роботу, і закінчуючи виконавцями замовлення – рядовими науковцями та істориками. Активну роль у цій ідеологічній війні відігравала також католицька церква, яка усіляко підтримувала процес і надавала для роботи власні архіви та бібліотеки.

Крім того, безпосередніми учасниками проекту були західноєвропейські церковні хронологи, які були найбільш освіченою верствою суспільства. Вони, власне, й зробили основну роботу по фальсифікації світової історії.

Найбільш відомими серед хронологів були італієць Йосип Юстус Скалігер (1540-1609 р.р.) і його послідовник, француз Діонісій Петавіус (1583-1652 р.р.). Саме вони, узагальнивши і систематизувавши напрацювання своїх попередників, запропонували власну хронологічну таблицю, яка тодішніми науковцями буде визнана найкращою. За якийсь час історична хронологія Скалігера-Петавіуса набере популярності, витіснить усі інші і стане загальновживаною серед наукових кіл. ЇЇ авторитет буде настільки незаперечним, що вона доживе до наших днів.

Однак, Скалігер та Петавіус не лише були творцями історичної хронології, але й давали своє трактування та тлумачення багатьом історичним подіям минулого. Маючи доступ до античних текстів, які ще могли зберегтися на той час, Скалігер та Петавіус ретельно їх досліджували. Після чого усе, що видавалося їм шкідливим, або ж суперечило їхнім переконанням, знищувалося або замовчувалося.

Замість них з’являлися створені ними ж фальшивки, які вони публікували поряд із відфільтрованими оригінальними текстами, супроводжуючи їх своїми “науковими” коментарями. Цілком зрозуміло, що усі ці опубліковані ними “першоджерела” та коментарі відображали і підтверджували саме їхню “правильну” версію світової історії та історичної хронології.

Таким чином, кістяк тотальної фальсифікації історії було закладено саме цими двома богословами середньовіччя – Йосипом Скалігером та його послідовником Діонісієм Петавіусом. Вони створили хронологію історичних подій, яку у значній мірі можна вважати умовною, оскільки вона не відображає реального часу перебігу історичних подій минулого.

Крім того, вони подали власну версію античної та середньовічної історії, яка є хибною, так як створювалася під владне замовлення шляхом продукування відвертої брехні та фальсифікації історичних документів.

Традицію Скалігера та Петавіуса по довільному трактуванню історії продовжили десятки інших дослідників та хронологів, які своїми стараннями остаточно заплутали та спотворили хід історичного процесу. Але правдивості у зображенні історичних подій від них ніхто й не вимагав – завдання стояли зовсім інші.

Історичні концепції повинні базуватися на першоджерелах. Тому спершу попрацювали з ними. Безцінні античні рукописи, які не вписувалися у нову історичну схему, були безжально знищені. Так зникли усі документи, які показували, що в реальності являла собою Європа (Греція, Україна, а також Рим) в епоху античності.

Ті давні твори, які хоч якось були близькими до заданої історичної схеми, після ретельної доробки та корекції (виривання неугодних сторінок, переписування та вклеювання відкоригованих) залишáлися, а потім жваво використовувалися, як винятково важливе першоджерело для підтвердження тієї чи іншої історичної концепції.

Якщо ж для аргументації якихось подій чи гіпотез потрібних документів не знаходилося, то створювалися фальшивки. Так і з’явилися в історіографії “безцінні древні манускрипти” та “хроніки”, які використовувалися хронологами для написання усіляких давніх та середньовічних “історій”. І продовжують використовуватися й досьогодні.

З огляду на вищесказане, нині уже, напевне, неможливо встановити, які із відомих авторів минулого існували насправді, а які є лише витвором фантазії хроністів, котрі добросовісно виконували роботу по фальсифікації історії. Так само неможливо визначити, які з історичних книжок є правдивим першоджерелом, а які банальними фальшивками. Однак, очевидно, що більшість історичних джерел 14-17 століть переповнені грубими історичними помилками, фальсифікаціями та географічними спотвореннями.

Робота по створенню нової версії світової історії впевнено просувалася уперед. Сфальшовані хроністами історичні джерела захоплено розповідали про велетенську Римську імперію, про її непереможні легіони, які гордо і впевнено топтали простори підкореної ними Європи, про чудові кам’яні дороги, мости, водогін та впорядковані міста. А ще про верховенство права та диктатуру закону, неймовірні наукові та технічні досягнення, процвітаючу культуру та мистецтво стародавнього Риму.

Ці ж фальшиві хроніки та життєписи розповідали про дикий варварський світ довкола усієї цієї сяючої величі. Праукраїнці-скіфи (нащадки легендарних трипільців-аріїв), які, фактично, були творцями європейської цивілізації, стараннями хроністів перетворилися на примітивних варварів. Ось такою із сторінок “наукових” трактатів постала перед враженими читачами антична історія Європи.

Розпочинається також процес ідеалізації германських племен, які раптом стали найцивілізованішим народом серед “варварів”. Возвеличуються королівські династії, які дали таких легендарних героїв середньовіччя, як Германарих та Теодорих (династія Амалів), Хлодвіг (походив з Меровінгів), Карл І Великий із славної династії Каролінгів.

Прославляються перші державні утворення германців, зокрема франкська держава Хлодвіга Меровінга. І при цьому якось уже й забувається, що виникла вона лише у 500 році нашої ери, у той час, як Велика Скіфія на території України існувала уже з І тисячоліття до нашої ери. (Не кажучи уже про Кіммерію – ІІ тисячоліття до нашої ери, чи Аратту – 7 тисячоліття до н.е.).

Співається слава великій імперії Карла Великого. І, захоплюючись його героїчними подвигами, також уже не хочеться думати про те, що Київська імперія була у кілька разів більшою і набагато могутнішою. А до неї ще ж була Імперія Богдана Гатила, яка взагалі не йде ні у яке порівняння з державою Карла Великого!

Активно присвоюються досягнення інших народів. Наприклад, скіфська держава Германаріха дивним чином стала готською. При цьому нікому й у голову не прийшло, що держава, яка уже понад дві тисячі років існувала на українських землях, аж ніяк не могла стати готською лише через те, що її новий король мав якесь далеке готське коріння.

До того ж, та невеличка кількість готів, які у кінці ІІ століття нашої ери мігрували на територію України, у часи Германаріха давно були асимільовані українцями. І навіть сам король Германаріх спілкувався давньою українською мовою і сповідував українську дохристиянську віру. Тож чи можна цього зукраїнізованого нащадка перших германських переселенців вважати готом?

Йде приватизація чужих імен. Германцями стали усі історичні персоналії, котрі здійснили якісь видатні вчинки в епоху античності чи середньовіччя. Зокрема, германцем виявився русин-українець Одоакр, який у 476 році зумів стати правителем Риму. А

праукраїнець Самослав, котрий у 627 році на території Західної України, Словаччини, Чехії, Північної Угорщини, Південної Польщі та Північної Румунії створив державу Велика Хорватія, раптом став франкським купцем Само.

Проходить героїзація історії. Усі ми знаємо битву при Гастінгсі 14 жовтня 1066 року, у якій герцог Нормандії Вільгельм здобув перемогу над англійськими військами Гарольда ІІ. Ця загалом незначна подія в описах європейських хронікерів набрала глобального масштабу. І ніхто не задумується над тим, що у цій битві з обох боків було задіяно лише близько 15 тисяч воїнів. І якихось особливих наслідків для долі Європи вона не мала.

А хто з західних європейців чув про битву під Берестечком, яка за масштабами була найбільшою за усю середньовічну історію, і яка відіграла важливу роль в усій подальшій європейській історії? Ніхто!

Хто не знає середньовічного лицаря  Роланда, який загинув героїчною смертю під час нерівного бою із басками у Ронсевальській ущелині у Піренеях? Знають усі! Ця подія оспівана поетами у “Пісні про Роланда” і стала широко популярною серед істориків та усіх, хто цікавиться минувшиною. Ось тільки ніхто не бере до уваги, що битва була смішною за масштабами, і на долі Європи не позначилась жодним чином. Ось так-то – одні історію створюють, а інші її пишуть!

А чого лише варта героїзація європейського лицарства! Створено ідеалізований образ елітної касти воїнів, де кожен із цих закутих у залізо героїв є зразком благородства, справедливості, відваги та безкорисливості. Усі вони є захисниками слабких, кохають лише одну даму серця, задля якої й здійснюють свої героїчні подвиги, а лицарська честь для них є понад усе. Я

скраві лицарські турніри, демонстративне кидання рукавичок у лице нахабам, чесні герці, на яких добро завжди перемагає зло, благородні сеньйори і вірні васали, шалені полювання на дикого звіра – романтика одним словом!

Насправді усе було значно прозаїчніше. Як рід військ важкоозброєні лицарі, обтяжені важкими залізними обладунками, були не ефективними під час бою. А упавши з коня, взагалі перетворювалися на незграбну мішень. Скинути ж лицаря з коня було не складно – варто лише озброїтись спеціальним залізним гаком, або ж просто пошкодити ноги коневі.

Насправді долю битви вирішували або піші воїни, або легкоозброєна кіннота. Чисельність важкоозброєних лицарів, які приймали участь у боях, завжди була незначною. Саме тому кількість жертв серед славного лицарства найчастіше налічувала лише кілька десятків, а під час особливо великих війн – кілька сотень чоловік.

Й усі гарні риси, якими хронікери та поети щедро наділили європейських лицарів, насправді не були їм притаманні. У своїй абсолютній більшості усі вони були людьми неписьменними, вульгарними, брутальними та жорстокими. Це був закритий Орден самозакоханих егоїстів, які жили заради себе, зневажали усіх інших і увесь свій вільний час проводили у плотських насолодах, розвагах та безкінечних застіллях із непомірною обжерливістю та пиятикою.

Ще однією темою для спекуляцій стала теза про те, що германці завжди були першими у Європі, і землі, на яких вони нині проживають, належали їм споконвіку. Однак, це неправда. Тривалий час Європа була слов’янським континентом. Наявність у германських мовах слов’янських слів та чужі їх мовній традиції географічні назви і до сьогоднішніх днів є німим нагадуванням про те, хто був справжнім володарем земель, на яких нині простяглась Німеччина та Франція.

Наприклад, назви міст Венеція, Відень та Венев залишили Європі праукраїнські племена венедів. І до сьогодні ще італійці називають словенців, особливо тих, котрі живуть у північно-східній Італії, – венедами. Берлін називався Бирлів і походить ця назва від слова “берла”, тобто, місцевість з болотами та чагарниками. Хемніц колись носив назву Кам’яниця, Лаузіц звався Лужиця.

Місто Ратцебург назване на честь ободритського князя Ратібора. Бухарест колись був Дубовицею, Прага – Порогами. Ляйпціг звався – Липсько, Братіслава – Преславль, Дрезден – Дрезно, Плауен – Плаве, Радом – Петрівка.

Дебрецен – це колишній Доброчин, Файстріц – був Бистрицею, Краків – Вавелем, Кішоросі – це Мала Русь, Доллях – Долина. Флатніц – це колишня Блатниця, Герах – Гора, Яуерлінг – Яворник. І таких давньоукраїнських географічних назв по усій Європі розкидано тисячі.

Західноєвропейські історіографи не лише говорили про те, що германці споконвіку домінували у Європі. Вони також усіляко принижували слов’янські народи, а їхню історію або замовчували, або ж відверто спотворювали.

Таким чином, у свідомості європейців поступово формувалася хибна думка про вищість німецької нації, і що лише германські народи спроможні до суспільного розвитку, творчості та руху уперед. Натомість, слов’яни ними зображувалися неповноцінними та убогими, а уся їхня історія зі сторінок книг поставала сірою й позбавленою усякої героїки та романтики.

Заради справедливості мусимо відзначити, що не усі історики середньовіччя сприйняли нову історичну концепцію. Чимало дослідників сперечалося із Скалігером, Петавіусом та їхніми послідовниками. І багато писалося правди, оскільки давні історичні джерела ще були доступні – боротьба з ними лише розпочиналася.

Але пізніше усі ці об’єктивні наукові дослідження оголосять єретичними. Вони будуть вилучені і знищені разом з античними першоджерелами. Також офіційна історіографія зробить усе, аби забулися не лише ці крамольні твори, але й імена їхніх авторів. Ось чому багато середньовічних істориків разом з їхніми винятково цінними свідченнями й досі залишаються невідомими сучасним дослідникам.

Однак не усі твори згоріли у полум’ї інквізиції. Деякі дивом уціліли і дожили до наших днів. Ці книги заперечують офіційну історіографію і підтверджують думку про те, що сáме український етнос впродовж багатьох тисячоліть був головною дійовою особою європейської історії.

Одним із таких забутих істориків першої половини 13 століття був Ієремія Русин. Він доводив, що слов’яни відіграли особливо важливу роль у європейській історії. А слов’янами їх називали, на його думку, “через багаточисельні перемоги і славні справи, зроблені ними”.

Аймон Монах та Іоан Авентійський дотримуються такої ж позиції і називають слов’ян не лише сáмим знаменитим, але й найбільш могутнім серед усіх народів Європи.

Ще один “крамольний” автор Бернард Юстиніан, у своїй “Історії Венетії” писав: “…гордий слов’янський народ увірвався в Істрію і досяг кордонів Венетії. У ті часи багато племен нападало на Римську імперію. І лише слов’яни, народ скіфського походження, здобули собі славне ім’я військовою доблестю”.

Але особливо цінні відомості про слов’ян залишив Мавро Орбіні. У 1601 році він видав книгу італійською мовою, повна назва якої звучить так: “Книга історіографія початку імені, слави і поширення народу слов’янського, і їх Царів і Володарів під багатьма іменами і Царствами, Королівствами і Провінціями. Зібрана з багатьох книг історичних паном Мавро Орбіні, Архімандритом Рагузьким”.

У своїй книзі дослідник пише, що “живучи в Сарматії, руси… здобули славу людей войовничих та непокірних”. Отож, як бачимо, навіть у 17 столітті, Мавро Орбіні Україну називає Сарматією, а її жителів русами.

Так само, як і багато інших істориків, він вважає, що назва “слов’яни” походить від слова “слава”. “Після частих тріумфів над ворогами, підтвердженням чого є велетенська кількість завойованих царств і країн, цей доблесний народ присвоїв собі саме ім’я слави”. (Мавро Орбіні).

Описуючи героїчні діяння слов’ян, Мавро Орбіні прямо заявляє про те, що жоден народ у світі за славою та могутністю не може зрівнятися із слов’янами.

“Слов’янський народ завоював зброєю своєю майже усі народи у Всесвіті, розорив Персиду, володів Азією і Африкою, бився з єгиптянами та з Олександром Великим, підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірію, заволодів Моравією, Шльонською землею, Чеською, Польською та берегами Балтійського моря, прийшов в Італію, де довгий час воював проти римлян…

Нарешті, підкоривши Римську державність, заволодів кращими її провінціями, розорив Рим, зробивши платниками данини Цезарів Римських, чого в усьому світі жоден інший народ не чинив. Він володів Францією, Англією, встановив державність в Іспанії і заволодів кращими провінціями Європи”.

Саме такі забуті твори середньовічних авторів й дають нам змогу побачити реальну картину тих процесів, які насправді відбувалися у Європі. Роль та значення слов’ян, а точніше – праукраїнців, в історії була незрівнянно більшою, ніж усі ми звикли вважати.

Однак, у світовій історіографії запанувала протилежна думка і лідерами стали ті, хто ними ніколи не був – тобто, германські племена. І знову пригадується банальна фраза – одні історію творили, а інші її писали.

Про те, як фальшувалася історія України, ми поговоримо у наступних випусках “Українського Ванкуверу”.

Історія. Міфи і реальність. (Частина друга) Reviewed by on . Олександр Ковалевський (Ванкувер) Продовження Частини 1.  Говорячи про історичні фальсифікації, варто наголосити, що мова йде не про банальне спотворення якихос Олександр Ковалевський (Ванкувер) Продовження Частини 1.  Говорячи про історичні фальсифікації, варто наголосити, що мова йде не про банальне спотворення якихос Rating:
tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1