Saturday , 31 October 2020

Home » Culture » Вклонімося Жінці-Леґенді – ювілей Ірини Козак (Савицької)-«Бистрої»

Вклонімося Жінці-Леґенді – ювілей Ірини Козак (Савицької)-«Бистрої»

Legendary Woman Iryna Kozak (Savytska-Bystra)

Print Friendly, PDF & Email

Олександр Панченко (Лохвиця, Полтавщина)

Слово з нагоди славного Ювілею зв’язкової генерала Тараса Шухевича-Чупринки Ірини Козак (Савицької)-«Бистрої»

Kozak Iryna

Kozak Iryna

У серці українського П’ємонту – Львові бере початок дивне, бурхливе, пристастне й героїчне життя Ірини Савицької (в заміжжі – Козак). Якраз у місті Лева в родині лікаря вона народилася 30 жовтня 1925 року й згодом виростала. Потім  закінчила гімназію та стала студенткою медичного факультету Львовського університету.

Ірина Савицька стала незрівнянням та яскравим уосібленням нелегкої жіночої долі українки, яка не оминула багатьох представниць жіночої статі, що пов’язали всеціло своє життя з боротьбою за Волю України в часі Другої світової війни та повоєнні роки. При супроводі нелегких підпільних і повстанських випробувань проходила її буремна юність.

Коли пані Ірина згадує свою молодість (а таке, відверто кажучи, буває дуже нечасто), то першими постатями, що виринають у її уяві, – є світлі образи леґендарних командирів і виховників Української Повстанської Армії, очільників ОУН на Українських Землях – Романа Шухевича та Олекси Гасина, Петра Полтави, Катерини Зарицької та Всеволода Лемехи, тих,  що поклали своє життя на вівтар служінню України. Суворі умови підпілля та бункру надали рисам характеру пані Ірини дещо аскетичних, небагатослівних й подекуди категоричних відтінків. Мені видається, що для неї немає якихось сірих напівтонів стосовно людської постави й прагнень, є лише особи, що віддано служать Україні та її визвольній справі і є вороги українського народу. Вона гостро засуджує половинчастість та позерство й ненавидить зрадників, які інколи все ж траплялися у лавах УПА та українського визвольного підпілля, що заіснувало на наших теренах в роки останньої світової війни.

Ледве досягнувши 14 річного віку, гімназистка Ірина стала членом Юнацтва ОУН, брала активну участь у підпільних акціях українських націоналістів, які не змирилися з першою совєцькою, а згодом і німецькою окупацією в 1939-1941 роках,  а вже в наступні два роки вона працювала, як вишкільниця, в Крайовому осередку Юнацтва ОУН на західно-українських теренах.

 

Загалом же, життя Ірини Козак викреслене за простими, але напрочуд героїчними лекалами: Пласт, підпільна сітка ОУН, Український Червоний Хрест, Українська Повстанська Армія, жіночі організації, активна громадсько-політична діяльність на чужині. Але завжди її з-поміж інших українських достойниць завжди вирізняла надзвичайна активність й подивугідна самопосвята в кожній обраній чи дорученій ділянці роботи.

Особливе місце в її житті займав Український Червоний Хрест, що мав свою давню історію. Ще з часів Першої світової війни на українських теренах розпочали свою діяльність відділи Товариства Червоного Хреста, але на початку грудня 1918 року було офіційно створено вже окреме Товариство Українського Червоного Хреста, першим головою якого став Андрій Вязлов, колишній член російської Державної Думи, за революції – комісар на Волині, за гетьмана Павла Скоропадського – міністр юстиції, а в часі Директорії УНР  він був офіційно призначений Головою Товариства УЧХ.

Kozak Iryna 2

Однак, почав свою новітню підпільну історію щойно зі створенням Української Повстанської Армії. «Цю справу, – пише пані Ірина, – передано до компетенції жіночої мережі в Організації Українських Націоналістів і Головою Червоного Хреста призначено Катрю Зарицьку… Керував УЧХ… Крайовий провід, який очолювала Катруся. Відбувалися час до часу засідання, на якому обговорювалися усі справи, зв’язані з організацією, а рівночасно справи, що належали до жіночої сітки організації, бо треба було також проводити те, що в  нас було дуже важливе – певний політичний вишкіл жінок, бо це грало потім дуже важливу ролю для організації УЧХ. Всі справи обговорювалися на засіданнях, кожний реферував про свій досвід, про особливості труднощів в терені, з чим треба було рахуватися, які треба було внести зміни і т.п. Все це обговорювали спільно і тоді приймали певні постанови, скажім, як треба далі поводитися в терені і на що особливо треба звертати увагу…». Пізніше з самооборонних відділів зразка 1942 року, які обороняли населення від німецького війська, точніше від німецьких поліційних залог… «починають ставати більші відділи, сотні, постала УПА, яку від 1943 року офіційно вже так називали. Тоді Червоний Хрест починає рівночасно не тільки організовувати санітарні пункти в окремих селах, але й малі шпиталі в районах, та більші – в областях, і тоді почали також помагати організуванню Санітарної служби при бойових відділах…».

Принагідно зазначу, що долі двох жінок – Катерини Зарицької та Ірини Савицької дуже подібні: обидві походили з родин львівських інтеліґентів, рано долучилися до праці в підпіллі ОУН та стали активними в діяльності УПА та зорганізації підпільного Українського Червоного Хреста, обидві присвятили своє життя визволенню українського народу. І хоча Ірині Савицькій, як спецкур’єру, вдалося за дорученням Голови Генсекретаріату УГВР, Головкома УПА та Голови Бюро Проводу ОУН на УЗ  Романа Шухевича-Чупринки  пробитися до Західної Німеччини, через Закерзоння й Чехословаччину, а Катруся Зарицька згинула у большевицьких катівнях. Думається, не випадково у своїх спогадах пані Ірина знову і знову звертається до світлого образу леґендарної Катрусі. На вищих щаблях роль Санітарної Служби Української Повстанської Армії, тобто від тактичного відтинку вгору, зводилася до організаційно-координаційної діяльності. Безпосередня опіка й допомога пораненим та хворим воякам відділів УПА належала до обов’язків лікарів та санітарів, які були відповідно при куренях, сотнях або чотах. Зважаючи на характер завдань, мобільність та часте рейдування відділів УПА, медично-санітарна служба цієї повстанської армії виконувала надвичайно відповідальні та складні завдання щодо медичної допомоги, запобігання хворобам, лікуванню поранених, нагляду за інфекційним  станом, влаштуванням неведиких підпільних шпиталів в лісах тощо.  Багато з цих завдань доводилося вирішувати через сітку УЧХ, в середовищі якого Ірина Савицька займала одне із провідних становищ.

Видатний дослідник визвольних змагань українців в часі Другої світової війни та повоєнні роки Юрій Киричук писав у своїй книзі «Український національний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика» (Львів, 2003), що «…при жіночій мережі ОУН(б) виник Український Червоний Хрест (УЧХ). Він поділявся на 4 відділи: медично-санітарний, фармацевтичний, відділ суспільної опіки над родинами членів УПА, вишкільний. Його керівником стала К.Зарицька («Калина», «Монета»). Активно працювали в сфері УЧХ І.Козак («Лада»), В.Лемеха («Рогніда»), І.Савицька («Бистра»), Е.Дудар («Лискавка»), донька командувача УГА М.Тарнавського – Марія («Коцюба»), Н.Козакевич («Сіра»), Ю.Ганущак («Галичанка»). УЧХ закупив велику кількість необхідних ліків та спеціального хірургічного інструментарію. Наприклад, у Львові було придбано медикаментів на 1,5 млн. злотих…». Цю думку Ю.Киричука продовжує Леся Онишко у своїй розвідці («Шлях Перемоги» (кн.8(689), річник 58, серпень, 2005). Вона пише, що у лютому 1945 р. «Монета» (Катерина Зарицька) – референт УЧХ Галицького крайового проводу запропонувала «Тарасу» – члену Проводу ОУН Дмитру Маївському організувати курси для колишніх провідниць підпільного Червоного Хреста. Розробкою програми та їх переведенням займався Яків Бусел-«Галина», «Київський» – член Проводу, який відповідав за політвишколи на українських землях. Курси розпочали свою роботу на початку березня 1945 р. в с.Конюхи Бережанського району. Прибули Катерина Зарицька-«Монета», Ірина Козак-«Лада», Ольга Ільків-«Роксоляна», Галина Дидик-«Анна», Ірина Савицька-«Бистра». Курси мали вишкільний характер. Їх мета – поповнити обласні референтури пропаґанди новими кадрами. Програма курсів ґрунтувалася на розгляді кількох питань… Через численні облави чекістських підрозділів НКВД слухачі курсів закінчили їх достроково…». Але обов’язки у відділах УПА та підпіллі ОУН для «Бистрої» не обмежувалися діяльністю Українського Червоного Хреста чи Санітарної служби УПА, хоча вона й обіймала тут провідні становища – як заступник крайової провідниці УЧХ ЗУЗ та організаційного референта УЧХ. Із протоколу допиту К.М.Зарицької від 23.09.1947 року із натепер розсекречених архівних матеріалів ДА СБУ (Архів УСБУ в Івано-Франківській області., спр. П-31186, т.1) дізнаємося, що «…Роман Шухевич… мав потребу в людях, які б відповідали не лише загальноприйнятим критеріям, а і його особистим. Він високо цінував ставлення людей до своїх організаційних обов’язків. У цьому пляні він був вимогливий, як до своїх підлеглих, так і до приятелів. На початку березня 1945 р. він прибув у с.Бишки, де проходили вишкіл колишні референти УЧХ:  Катерина Зарицька – «Монета», Ірина Козак-«Лада», Ольга Ільків-«Роксоляна», Галина Дидик-«Анна», Ірина Савицька-«Бистра». За походженням з організатором курсів Яковом Буселом-«Галиною»-«Київським» Роман Шухевич призначив К.Зарицьку і Г.Дидик своїми зв’язковими. Він особисто проінструктував їх щодо подальшої роботи і доручив організувати надійний «схрон» (бункер)…».

Kozak Iryna 3 (911x1024)

Ірина Козак небезпідставно вважає Романа Шухевича за наймаркантнішу постать останнього збройного періоду української визвольної боротьби минулого століття. Дійсно, ніхто не був так пов’язаний з усіма етапами революційної боротьби на Рідних Землях, як Чупринка-Тур-Лозовський, одночасно – Головком УПА, Голова Бюро Проводу ОУН на УЗ та Голова Генсекретаріату УГВР і секретар війських справ УГВР,  який завжди був на передовому фронті. Він був одним із тих, що формували українську політичну думку і його вплив на писання підпільних публіцистів був вирішальним. Шухевич хотів домогтися, аби постанови Третього Надзвичайного Збору ОУН (1943), Програми УПА та Плятформи УГВР були засвоєні не тільки провідною верствою, але й найширшими народніми масами.  Ірина Козак згадувала: «…Взагалі Чупринка був дуже чуйний на внутрішні непорядки і надужиття. Його тезою було, що ґасло «ціль освячує засоби» наскрізь фальшиве, і що велику, як ми казали святу боротьбу, треба вести чистими руками…». І керівництво визвольного руху робило все, «щоб виелімінувати негуманні вчинки». «Наша дійсність примушувала нас працювати в умовах своєрідної суперечності між потрібною конспірацією і конечністю навіть ризикової дії. А це могло базуватися тільки на людському довір’ї…. Найтяжчим моїм обов’язком було повідомити Шухевича про арешт його родини. Він був людиною готовою на кожну особисту жертву і доказам це цілим своїм життя. Але заразом він був людиною дуже чуттєвою у відношенні до родини. Він прийняв цей удар мужньо, але змінився в очах….». Це було після 17 липня 1945 року,  коли в села Биличі на Старо-Самбірщині у будинку пароха о.Мицака спецпідрозділ НКҐБ арештував Наталю Шухевич, її матір і дітей. Синові Шухевича Юркові було тоді 12 років, донька Маруся мала неповних 5 років. Дітей згодом вивезли до дитбудинку в Чорнобилі, а пізніше – до Сталіно (тепер – Донецьк), а дружина Р.Шухевича довгі роки поневірялася по большевицьких тюрмах –  то у Львові, то у Києві, постійно попадаючи під підступні провокації своїх катів, метою яких було заманити у пастку ген.Чупринку.

Восени 1946 року Ірина Савицька – «Бистра» йде на Захід, як спецку’єр від Романа Шухевича – на той час очільника одночасно трьох взаємопов’язаних, між собою, але різних за статусом формацій –  Генсекретаріату УГВР (підпільного українського уряду),  усіх відділів УПА (підрозділів ірреґулярної постанської армії) та бойової підпільної сітки ОУН на УЗ ( мережі масового політичного підпільного руху). «…На одній із зустрічей, коли він доручав мені йти на Захід, – згадувала пізніше пані Ірина, – Чупринка витягнув мапу, знайшов на ній Львів та Мюнхен і сказав: «…Як ви там дійдете я не знаю, але не маєте права іти організаційними зв’язками, бо там включилося десь КҐБ, ми не знаємо поки що де. Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили…». Ці слова Шухевича були останніми, які судилося почути з його вуст «Бистрій».

Зі спогадів заступниці провідниці підпільного УЧХ на західно-українських землях «Бистрої» дізнаємося також цікаві факти з життя, діяльності та побуту та очільників визвольного руху. В одному з своїх звітів вона детально описує становище на українських  теренах у першому повоєнному 1946 році,  висловлює з цього приводу свої міркування щодо перспектив та тактики визвольної боротьби, подає свої пропозиції, спрямовані на оптимізацію засобів в діяльності УПА та підпільної мережі ОУН на УЗ.

Про «уродженого» пропаґандиста Петра Полтаву, який був «спокійний, але енерґійний,… відзначався бистрим інтелектом і даром слова», а «його доповіді, промови тощо були завжди живі цікаві, багаті на зміст, без зайвого патосу», й у «своїх виступах був речевий, не без домішків своєрідного гумору», що «саме… полонила його слухачів, зокрема вояків УПА», – Ірина Козак (Савицька) згадує, що «в червні 1944 року він розповідав мені, що пильно читає твори Маркса, Лєніна і інших, а я йому щиро співчувала. В тому часі ми перебували в Карпатах, де були т.зв. «школи кадрів» для дівчат і хлопців з окремими командами. П.Полтава був комендантом «школи кадрів» для хлопців і передавав їм свої теоретичні знання та особистий досвід, що він його здобув під час першої большевицької окупації, як вояк Червоної армії… Тоді то П.Полтава показався мені блискучим пропаґандистом. Тон, спосіб вислову, усмішка Полтави проломили недовір’я і зрозумілу здержливість большевицьких вояків» з підрозділу, який блукав лісами Карпат, втративши зв’язок зі своїми частинами.

Не менш вимовним є спогад Ірини Козак-«Бистрої» про одного із заступників Волянського-Полтави по школі кадрів, ранішого крайового провідника Юнацтва ОУН(1941-1942), тепер майже забутого навіть істориками визвольного руху Всеволода Лемеху- «Бориса»-«Остапа» (1919-28.08.1946). «Він був дуже дисциплінований член Організації, чого вимагав і від нас. Великий ідеаліст, він був дуже людяний у своєму відношенні до тих, з якими йому доводилося працювати. Інтеліґентний, товариський, веселий – він був душею кожного товариства…. Коли я вже не працювала в Юнацтві, – пише Ірина Козак, – ми зустрічалися рідко, але дружні взаємини у нас залишилися. В принагідних зустрічах він сказав мені, що має дуже цікаві завдання і я догадалася, що він працює з «Сергієм» (Михайлом Степаняком), який був провідним членом Організації, за фахом адвокат…». На Калущині пізніше, після зорганізації Школи кадрів Юнацтва ОУН влітку 1944 року «я, моя прибрана сестра «Марта» (Марта Пашківська) і «Наталка» (Юрчак Марійка) несподівано зустріли в Слободі Болехівській друзів – «Волянського», «Бориса», «Клименка», і ще інших… У висліді запеклих боїв в Карпатських лісах ходили розбиті  німецькі і большевицькі групи, а поміж ними ми…». Згодом «ми розійшлися: Всеволод рішився поїхати зі своєю нареченою до Долини. Тоді я бачила його останній раз…». Далі був перехід до тих теренів  Західної Европи, що були визволені військами союзників.

Йшли тоді на Захід за наказом командування УПА, зверхників з ОУН та керівництва УГВР у різний спосіб – організаційними зв’язками, поодиноко, невеликими групами або у складі рейдуючих підрозділів УПА. «…У перші дні вересня 1947 року по новому зв’язку до табору прийшли провідниця Христя і кілька зв’язкових від курінного Рена. Вони принесли нам естафету з наказом іти на Захід. Від Христі ми довідалися, що такі накази дістали сотні Бурлаки, Громенка і Ластівки, а також сотні з Холмщини і Підлясся… На збірці чоти відчитано три накази. Вони датовані чотири місяці назад. Від УГВР, за підписом генерала Т.Чупринки, стояло, що рішенням Головного Проводу УГВР висилаються в рейд сотні із Закерзоння аж за кордон в американську зону окупації…. Було сказано, як ми повинні найкраще сповнити нашу місію, щоб довести до відома західного світу про нашу боротьбу…», – зазначав відразу після прибуття на Захід стрілець сотні «У-94» Іван Дмитрик, вояк УПА із куреня Рена, у своїх споминах «Записки українського повстанця (В лісах Лемківщини)» (Мюнхен, Інґольштадт, 1947-49).

 

Після прибуття на Захід, в американську зону окупації, а відтак до Мюнхену, що став осередком життя української політичної еміграції, 20-річна Ірина Савицька з головою  поринає в активне суспільно-громадське й політичне життя великої частини нашого народу, яка опинилася за кордоном, втікаючи від репресій большевицького режиму, тортур та знущань. Поступово з боями, через кілька кордонів до Західної Німеччини починають прибувати окремі вояки УПА, як також й рейдучі відділи. Повернення  для ведення боротьби до Краю, де лютує окупант, тепер вже видається остаточно неможливим. У тому числі й через інфільтрацію в зв’язок між Закордонними Частинами ОУН та ОУН в Краю провокаторів і аґентів спецслужб СССР та Польщі, прикордонні перепони, що призвело згодом до фактичного знищення та арештів не тільки провідних, але й рядових осіб організованого визвольного руху на Рідних Землях. Але підпільна боротьба тривала ще деякий час.

Уродженець Лемківщини, старшина УПА, а згодом громадсько-політичний діяч в українській громаді в Австралії, підприємець-меценат Юрій Борець-Чумак у своїх спогадах «Рейд без зброї. УПА на Заході» (Українська видавнича Спілка у Великій Британії, Лондон,1982) писав, що «…незважаючи на заборону американської адміністрації табору в Деґендорфі «зв’язок із Проводом ОУН існував дуже справно і систематично… Багатолітня, набута в Краю свідома дисципліна вояцтва УПА, зберігалася добре і тут, на Заході, аж до зміни одностроїв… Із мого колишнього роя є тільки кілької вояків, а решта з різних теренів… Цікаве пережиття упістки Бистрої. Це колишня одна із секретарок Головного Командира УПА Тараса Чупринки, яка вже раніше з пригодами принесла пошту з Краю до Проводу за кордон. Це культурна і відважна дівчина, яка дальше досить активна…».

У своїх спогадах, записаних із її слів в Торонто 27 жовтня 2002 року, що були згодом опубліковані у Пластовому журналі «Юнак» (ч. 4, 2002 рік) Ірина Козак говорила: «…Я познайомилася з Романом Шухевичом в 1943 році. Я була членом УПА і заступником Катрусі Зарицької (голови УЧХ). Я їздила і організувала підпільний УЧХ та часто зустрічалася з командиром. Роман Шухевич був не тільки головний командир УПА — від 1944 р. він також був головою секретаріяту УГВР (головою підпільного уряду) і секретарем у військових справах. Він мав ті всі найвищі пости, але ви ніколи не побачили в Романа Шухевича зарозумілости, не побачили щоби він показував, що він є провідник — він був надзвичайно скромний, мав велике зрозуміння до людей, ніколи не давав наказів яких він сам би не міг виконати. До своїх підлеглих він ставився дуже по-людяно — він все мав для всіх час. Якщо хтось мав якісь проблеми, він вмів слухати. Багато людей не вміють цього робити — почують два-три речення, а тоді повчають. Він вмів слухати, але не повчав — вислухував і тоді радив. Хіба в бойових умовах, коли потрібно було давати певні накази. В проводі вийшла проблема — як ставитися до людей, яких совєти зловили і ми знали, що вони підписали згоду на співпрацю. Роман Шухевич казав — «Совєти свідомо арештують і випускають людей, з надією, що ми будемо їх ліквідувати. І буде так, що одних будуть ліквідувати большевики, других будемо ліквідувати ми. То для кого ми будемо будувати Україну? Аґент, який сказав, що він підписав згоду співпрацювати, вже не є для нас небезпекою — нехай, як хочуть, большевики його карають». Коли зловили такого, хто підписав на співпрацю, мусів відбутися суд. Був назначений суддя, оборонець, прокурор і звичайно для судді були помічники. Але йде мені про принцип — Шухевич настоював на це, що суд має бути. Я сама брала участь в такому суді. Роман Шухевич був дуже принциповий, але він не робив з кожної дурниці принцип, казав — «Я маю принципи, але не багато, але ті які маю, то я їх тримаюся». Не любив таких людей, що з кожної дурниці роблять принцип, що так себе окружають принципами, що не можуть рушитися, не можуть працювати. Шухевич такий не був. Шухевич був дуже релігійний — з глибокої віри випливала його любов і його тепле відношення до людей. Він дуже любив дітей, мав прекрасне почуття гумору — вмів гарно бавити товариство своїми оповіданнями з діточих і молодечих літ. Він був так як би батько для кожного — кожний мав до нього довір’я. Як хтось хотів мати доступ до нього то скорше чи пізніше, якщо Шухевич про це довідався, він цей доступ дістав…».

Визначний діяч української діаспори Омелян Антонович, відомий меценат, писав у своїх «Спогадах» (Київ-Вашінґтон, 1999), що «…першою великою групою УПА, яка перейшла до Баварії, була частина сотні командира Громенка, понад 20 чоловік, усі при зброї і військовій дисципліні. Коли вони здалися в полон при переході границі, американці поселили їх у Деґендорфі і нам про це повідомили. Я дістав спеціяльний дозвіл їх відвідати, і щоби з нашого боку було офіційно і для американського війська, і для наших вояків УПА, ми склали делеґацію, до якої ввійшли професор Борис Андрієвський (О.П. – уродженець мого родинного села Безсали Лохвицького повіту на Полтавщині), пані Дарія Ребет – членкиня УГВР, Іван Бутковський – підполковник УПА, Ірина  Савицька – підпільна діячка, вислана для зв’язку за кордон, і я, – уповноважений ЗП УГВР…. Сотенний Громенко відрекомендував себе і відділ. Професор Андрієвський сказав коротке слово від УГВР, і за 20 хвилин ми закінчили офіційну розмову та почали дружні розмови з бійцями УПА… Усю цю осінь 1947 року і аж до зими малі групи, а то й індивідуальні бійці УПА прибували до Баварії. Вони переборювали величезні труднощі, які чинили збройні з’єднання чеський та польських збройних сил, на теренах яких вони проходили, а брати до уваги також треба було совєцьку окупаційну зону в Австрії..».

Загалом же Ірина Козак не перестає стверджувати, що «визвольна боротьба в Україні велася під проводом Чупринки-Шухевича… «Ясно, що така політична настанова мусіла бути проведена консеквентно в практину політичну дію, а це вимагало від керівника визвольного руху рішучости, послідовности, мужности, принциповости, а то й  тердости, якщо ці принципи мали бути реалізовані в житті, а не залишитися тільки на папері, як високо-моральні і політично зрілі, але нікого не зобов’язуючі постанови…».

Значний внесок зроблено Іриною Козак також і в царині розбудови громадського життя українських жіної на еміґрації. Однією з її головних праць є стаття п.н. «Жінка в модерному суспільстві», в якій авторка виступає за справжню рівність жінок в усіх країнах на засадах Конвенції про політичні права жінки (1952), визначаючи проблему жіноцтва насамперед як соціальну. Ця стаття покладена в основу доповіді І.Козак на Делеґатському з’їзді Об’єднання українських жінок у Німеччині, який відбувся 17 травня 1975 року. Поряд з тим, що у зазначеній доповіді ґрунтовно проаналізовано наскільки формальна рівноправність жінок стала дійсністю на той час в країнах Заходу і в чому ще залишалась  дискрепація між теорією і практикою в площині рівноправності жінок, однак чимало місця в доповіді привсячено становищу жінки в совєцькому суспільстві та накреслено шляхи її визволення.  Авторка доповіді справедливо зазначала, що в «..Україні жінка завжди була у великій пошані. Теперішній стан випливає з послідовного застосування марксистського вчення про емансипацію, тобто звільнення жінки… В Україні є тотальне зрівняння жінки з чоловіком, а це не тотожне з рівноправністю і рівновартістю. Жінки в Україні мають не тільки право, але й обов’язок виконувати всяку працю, в тому числі й найтяжчу, і за неї дістають нижчу зарплату, бо їм не під силу виконувати визначені норми. Тому розрив оплати за працю є набагато більшим, ніж в західних країнах, хоча формально жінки дістають за виконану працю таку саму оплату, як чоловіки… У Радянському Союзі жінки виконують і найтяжчу працю. Ось кілька цифер: 88% жінок працює річними землекопами, 31% – вантажниками… Все те (поряд з домашніми обов’язками) обтяжує жінку і виснажує її. В цьому є велика небезпека і для жінки, і для майбутнього народу…».

Kozak Iryna 4 (1024x870)

З-поміж визначних українських жінок в історії України ХХ-го століття, які брали найактивнішу участь у визвольній боротьбі,  можемо назвати Софію Галеєчко, Віру Бабенко, Ольгу Басараб, Олену Телігу та Катерину Зарицьку, які поклали своє життя на вівтар української державності. Пані Ірині пощастило. Вона після прибуття на Захід одружилася й стала жити в дружному сімейному колі. Ірина Савицька була однією із небагатьох жінок-підпільниць, яким вдалося пробитися через совєцькі, польські та чеські кордони. Трохи раніше, в 1944-ому, вдалося дістатися західних теренів Дарії Ребет (Цісик) – членкині Президії УГВР, де вона після довгої розлуки зустрілася зі своїм судженим Левом Ребетом, який до свого ув’язнення німцями входив до Українського Державного Правління, що постало у Львові в перших днях липня 1941 року, але згодом було розв’язано німецькою окупаційною владою. В різних час і спосіб прибули на Захід такі українські достойниці як Анна Карванська-Байляк, Марія Ровенчук-Лабунька, Ніна Самокіш.

Kozak Iryna 5 (1024x910)Слід сказати, що одруження Ірини Савицької у 1949 році з Володимиром Козаком, на еміґрації було справжнім щастям для неї, бо її чоловік був тим, хто як і вона, але в іншій формації, присвятив своє життя визволенню українського народу, зазнавши ще юнаком «переваг» большевицької дійсності. Самозрозуміло, що посвята обох цих людей для досягнення одної цілі – здобуття незалежності Україною – була визначальною у їхніх відносинах й на це були спрямовані усі їхні зусиля, хоча й в різних площинах. Від шлюбу згодом з’явилачся на світ донька Роксоляна (нині – доктор медицини), а згодом сім’я поповнилася внучкою Таїсією. Пані Ірина хотіла разом зі своїм чоловіком прожити ціле життя, але сталося так, що хоробрий військовик сотник Володимир Козак відійшов у Вічність на 77-ому році життя. Й тепер пані Ірина залишилася в колі сім’ї своєї доньки.

Однак завжди енергійна, рішуча й подекуди категорична жінка-леґенда не пішла у приватне життя із здобуттям незалежності Україною, коли, здавалось, досягнуто основної мети всього її героїчного й кипучого життя. Вона донедавна часто бувала на Рідних Землях, у Києві та Львові, досі цікавиться суспільно-громадським життям, не нехтувала участю в роботі форумів українського жіноцтва, як також міжнародних заходах жіночих організацій. Їй безперечно було що сказати новітнім лідерам жіночого руху: не тільки про теми вічні, красу життя чи хвилювання юності, але про справжнє суспільне призначення жінки в житті поневоленого народу й про нашу визвольну боротьбу – прекрасну і героїчну, розпачливу і трагічну…

…Ірина Козак (Савицька) й досьогодні  жива, бистра й незглибима з невичерним оптимізмом та секретами її пребагатої духовості. Вона завжди й повсякчас в думках і серцем лине до рідного краю, до нашої України.

Цієї жовтневої днини вітаємо її, жінку-леґенду, жінку-героїню, зі славним Ювілеєм й зичимо доброго здоров’я на Многії Літа!

Світлини із книги О.Панченка «Організація Українських Націоналістів за кордоном в контексті українського державотворення. – Науково-популярний нарис», видавництво «Гадяч» Полтавської області, 2003 рік

Вклонімося Жінці-Леґенді – ювілей Ірини Козак (Савицької)-«Бистрої» Reviewed by on . Олександр Панченко (Лохвиця, Полтавщина) Слово з нагоди славного Ювілею зв’язкової генерала Тараса Шухевича-Чупринки Ірини Козак (Савицької)-«Бистрої» [caption Олександр Панченко (Лохвиця, Полтавщина) Слово з нагоди славного Ювілею зв’язкової генерала Тараса Шухевича-Чупринки Ірини Козак (Савицької)-«Бистрої» [caption Rating: 0


tsf357-80-longwildcatsouvenirs.com
scroll to top
UA-104440912-1