Микола Гаврилович Невидайло (1923-2012)
Присвячую моєму найвірнішому другу по підпіллю в часи німецької окупації і побратиму в російських концтаборах Володі Стаднику, який двічі втікав з сибірського рабства.
Атентат (розповідь в’язня ГУЛАГу)
Микола Невидайло народився 1923 року на Дніпропетровщині. Голодував у 1933 році. 1941 р. закінчив 10 класів Верховцівської середньої школи, призваний до армії. Під Запоріжжям потрапив у полон, з якого втікає. В окупації вступає в підпільну організацію, що бореться за незалежність України. Після відступу німців у 1943 р. іде на фронт. Поранення. Шпиталь. За членство в ОУН воєнним трибуналом засуджений на 10 років. 1954 р. виходить на волю. Здобуває вищу освіту. Пише новели, повісті, роман, але його твори публікуються тільки після здобуття Україною незалежності. Микола Гаврилович Невидайло відійшов у вічність у 2012 році, залишивши нам своє неперебутнє слово. Завдяки зусиллям, насамперед сина Миколи Гавриловича – Мирослава, – з’являються нові пожиттєві видання творів його славетного батька. 2013 року побачили світ “Нариси з історії України, від прадавніх літ до сучасності. Буквар патріота України. Публіцистика” Миколи Невидайла, 2014 року – його ж таки книжкова новинка “Людина людині – вовк!”, своєрідне завершення Невидайлового чотиритомника на паперових носіях. Дві останні збірки творів видатного січеславського письменника, як і всі попередні, заслуговують на справді масові тиражі, вони для всіх наших книгозбірень. Кількатомове зібрання Невидайлових писемних шедеврів – це велика яскрава симфонія, воістину буквар патріота, симфонія для мільйонів читачів. Павлоградський письменницький Дім “Дивосвіт”, Георгій Люлько, Олександра Скора (Люлько), Члени НСПУ. 15.12.2015
І сказав я їй: “З тобою хоч у пекло”.
1942 рік. Вся Європа і Україна окуповані гітлерівською потугою. Армії Радянського Союзу в паніці, зраджені генералами, розгромлені й частково полонені, відкотились далеко на Схід. Німці почувалися переможцями. Загребущі нащадки готів, тих, що десь у третьому столітті нашої ери вже тирлувалися на наших землях і грабували наш нарід, тепер у двадцятому повторювали нездійсненні задуми своїх предків і також гребли все, що могли.
Ешелон за ешелоном на Захід “нах Дойчланд”. Не гребували нічим. Худобу, збіжжя, руду, вугілля, металобрухт, навіть масний наш чорнозем вантажили на платформи і везли, везли, везли.
Новітні людолови хапали наших юнаків і дівчат і гнали в рабство на німецькі латифундії, заводи, шахти.
Вільнолюбний український народ і цього разу не зігнувся під гнітом окупації. Ідея Незалежної Соборної Держави завжди жила в душах українців, неодноразово підіймала на боротьбу з ласими на чуже поневолювачами.
Історія України-Руси – це перелік чужинських навал і національного опору загарбникам. Хвиля за хвилею накочувались орди варварів, які нищили наші дохристиянські письмена, плюндрували культуру. З глибин віків усе ж маємо хоч скупі згадки про високі досягнення Трипілля. Вже за 6 тисяч років до Різдва Христового на теренах теперішньої Київщини наші предки будували поселення, плавили метал, сіяли пшеницю (полбу), просо. Не багато, та знаємо, що за п’ять століть до нашої ери на нас ходив “Володар Чотирьох Сторін Світу, Повелитель Всесвіту” перський цар Дарій зі стотисячним військом. Відомо й про його ганебну поразку. Чули і про навали гунів, уже згаданих готів, римських імператорів, половців, татаро-монголів, турків, ляхів, на власній шкурі відчули московське іго. Одначе вистояла Русь-Україна, переварила в собі асиміляторів-завойовників і, я вірю, з часом перетравить їхні залишки до останку.
В часи німецької окупації з надр народу створилася Українська Повстанська Армія (УПА), керована проводом Організації Українських Націоналістів (ОУН), а в східних і південних областях, де не було умов для збройної боротьби, діяли підпільні групи ОУН. Діяли підпільники і в нас на Дніпропетровщині, зокрема на станції Верховцеве.
Я, дев’ятнадцятилітній хлопчина, ще зі школи вихований у патріотичному дусі, не міг спокійно спостерігати свавілля чужинців на моїй землі, завдяки новому моєму другові Володі Стаднику, що прибув до своїх родичів із охопленої повстанням Західної України і фактично став моїм ідеалом, без вагань приєднався до групи, якою на моє горе і страждання керувала смілива, відважна, загадкова дівчина. Її псевдо – Чайка. А в побуті ми звали її Марійкою. Казала, нібито приїхала з якоїсь іншої області до родичів, бо там розбомбили їхню хату. Але я потім здогадався, звідкіля прилетіла ця симпатична Чаєчка. Коли у Львові було проголошено Незалежну Українську Державу наперекір забороні з Берліну, створений уряд направив у всі кінці проголошеної держави так звані похідні групи активістів, для організаційної роботи по створенню на місцях української влади, а також для роботи з населенням. Так ото наша перепілочка, даруйте, Чаєчка і прилетіла з вирієм похідних груп. Видавали її словечка “файно”, тобто гарно, “ровер” – велосипед та інші. Додам тільки, що гестапо хутенько заарештувало всіх урядовців і самого Степана Бендеру, і заходилось полювати на всіх націоналістів. До нашої Чаєчки, та й до нас, гестапо поки що не добралось.
Яка вона була мила, яка вона була справді файна, аж я в неї таєчком закохався.
Наша група, як я вже сказав, діяла підпільно, конспіративно, бо есесівські головорізи не дрімали, а жорстоко і безжально знищували кожного, хто проти них виступав. Вони ж бо фашисти-інтернаціоналісти, як і комуністи-інтернаціоналісти на словах, а насправді – міжнародні розбійники. З газет і листівок ми дізналися: щойно в Києві було розстріляно багато Євреїв і велику кількість українських діячів разом з Оленою Телігою. Верховцівчани гомоніли, ніби-то на сусідній станції Божедарівка (нині Щорське) гестапо знищило 26 юнаків і дівчат за приналежність до ОУН. На жаль, я не знаю, як по війні кваліфікувала ці жертви “совєцька влада”, бо як тільки “освободітєлі” звільнили Верховцеве, нас, націоналістів, почали виловлювати і віддавати до трибуналу.
Отож діяли ми обережно, остерігаючись потрапити в пазури катів. Основна мета, ідейне спрямування наших старань, було пробудження національної свідомості наших денаціоналізованих, заляканих “совєтамі” і новими окупантами громадян. Роздавали газети, листівки, літературу, яку Чайка одержувала по зв’язку. Ми, як молитву, повторювали девіз: “Здобудеш незалежну державу, або помреш у боротьбі за неї.” А хотілось якоїсь дії. І ось якось восени 1942 року Чайка-чаєчка запропонувала мені випробувати моє нетерпіння “в чині” і додала замуровано “в атентаті”.
– Мусимо вивісити на комендатурі наш жовто-блакитний прапор, – сказала, допитливо глянувши мені в очі. – Я вже розвідала, продумала і підготувала, що треба. Твоя задача зняти фашистський штандарт і почепити наш. З нами піде Володя Стадник.
– З тобою – хоч у пекло, – відповів я. – І зі Стадником також.
Володя був для мене взірцем. Тихий, спокійний, завжди замріяний, але я відчував у ньому велику притягальну силу. Він і одягався якось по-іншому, краще за мене, і тримався мужньо, інтелігентно. Тому я поривався чимось показати і себе. Не підкачати, не схибити, не боятись. Він – герой, і з ним не страшно було йти на той “атентат”. А що воно таке – я не знав. Пізніше вчені люди пояснили мені: атентат – винесення вироку без суду.
– Діятимемо вночі, коли чергуватиме на варті поліцай – власівець, і окрім прославлення нашої великої ідеї, віддячимо тому вар’яту за все, – додала Чайка.
Мушу пояснити, хто такі власівці. Радянський генерал Власов перекинувся до німців, створив з військовополонених мільйонну армію РОА (Российскую Освободительную Армию), яка разом з фашистами воювала проти “совєтів”. І що характерно – Сталін, “компартія і правітєльство” намагались усіляко замовчувати власівщину, за те на всі лади кляли й звинувачували в зраді “менших братів” – литовських, латиських, естонських і українських повстанців.
Скільки отих власівців опричничало в нас на Верховцевому – не знаю, а той поліцай був жорстокий і ненавидів “хохлов”. Той гад, живучи на нашій землі, пожираючи наш хліб, сало і курей, плював нам у вічі: “Хохли! Когда вы научитесь говорить на человеческом языке?”
І ось моє перше випробування. Осіння дощова ніч. Темно, хоч око виколи. Крадучись, мов розвідники в кінофільмі, ми підходимо до мети. На думці крутиться уривок з Коцюбинського. Зубрили в школі. Я ж 10 класів закінчив. “Осінні, холодні тумани клубочаться вгорі і спускають на землю свої довгі коси…” Далі заїдає. І знову: “осінні холодні тумани…” І так безліч разів. Сто разів. Здається серце калатає сто разів на хвилину. Ні. На секунду. За себе не боюсь. Страшно за батьків і молодшого брата Андрія. Через моє геройство, в разі провалу, розстріляють і їх. Краплі нудного дощу плюхають по козирку картуза. Мовчимо. Володя потискує мені вище ліктя. Підбадьорює. І вона мовчить. Чую її пришвидшений вдих і видих. Хочу взяти її за руку. Висмикує свої холодні пальці. А ось і будинок комендатури і дві постаті охорони перед ним. Зупиняємось, присідаємо, лягаємо в багнюку. А вони стоять. Над ганком блимає слабенька лампочка. “Холодні, осінні…” – клубочиться в голові. На довгій чорній щоглі розмахує крильми чорний прапор, хоче вирватись в глупоту ночі. Вітер. Прапор зі свастикою, ніби крук. Ой високо ж до нього добиратись. Чи зумію? Два охоронці – німецький солдат-каліка (здорові на фронті). Цей – тиловик. І поліцай. Власівець. Той, що на одній з облав шипів на мене: “Ну хохльонок, попалсі”. Того разу я втік.
Підповзаємо до палісадничка. Залягли. Чекаємо. Швидше б одійшли на той бік будинку. Палять цигарки під самою свастикою. Знову і знову спалахує вогник запальнички, освітлює їхні обличчя, носи. Прикурюють. У фріца пика видовжена з горбатим носом, у власівця плювальниця, як перепічка і ніс не ніс, а хрюкало. Розжерся на підстрелених у наших дворах курочках.
Вигорає терпіння. Промокаємо до кісток. Станція і селище спить. Люди дрімають, а ми творимо атентат. Чути: цокають буфери вагонів, проноситься поїзд на Дніпропетровськ. Зустрічний – на П’ятихатки. Подає сигнали маневрова “кукушка”. Дрож у тілі і нетерпіння в печінці. У мене. Напевне і в Чайки. Очевидно і в Володі, бо забирає його кашель, і вона запирає його рот долонею. Шепочу їй у вухо:
– Хай Володя відповзає до причілка і… там кашляє.
– Не гарячкуй, – її губи біля мого вуха віддають теплим подихом. Я тоді сказав дурницю: “З тобою хоч у пекло”. Треба було сказати “з тобою в рай”…
А вартівці під лампочкою. До лампочки їм наш атентат. Чи стоїть драбина? Стоїть біля щогли з орлом-штандартом. Чайка вихвалялась, що намовила робітників, які ремонтують дах, залишити драбину під стіною.
– Відповзай і там покашляй, – прошу Володю.
Мо-ло-дець! Недарма ж я схиляюсь перед ним. Зник. Ще хвилина – і з темряви почувся чи то кашель, чи нявкання, чи то гарчання.
– Вас іст дас? – насторожується кульгавий німець. І обоє завмерли, прислухаючись. (дослівно: що є то?)
– Дас іст кошка ілі сабака. (дослівно: це є кішка або собака)
– Вас іст сабака? (дослівно: що є собака?)
– Ком (нім.: ходімо), – скомандував поліцай і, виставивши наперед гвинтівку з багнетом, схожим на великого ножаку, обережно потупав за ріг будинку. Німець пошкутильгав услід. Зникли. Марійка потягла мене за руку і ми кинулись до драбини. Довго не возились. Я забрався по слизьких щаблях, закоцюблими пальцями ледве зняв німецький прапор, почепив наш з тризубом і, поки цербери з’ясовували причину загадкового звуку, ми щезли. Сіли під парканом колишньої молочарні чекати Володю, як було домовлено. Обоє тремтіли і від холоду і від напруги. Я, на додаток, ще й від її близькості.
– З тобою хоч на край світу, – прошепотів я в самісіньке Чайчине вухо і, доторкнувшись губами, поцілував.
– Файна ниньки ніч. Не забудеться ніколи. А ти молодець. Люблю таких.
І стало мені тепліше. І я пригорнув її до себе, поцілував у холодні, мокрі від дощу губи…
Не спалось мені тієї ночі. І подушка тверда, і в боці щось муляло, і мурахи лазили по тілу, і в голові літала Чайка. Рано-вранці, щойно розвиднилось, я одягнувся немов обірванець, заглянув у сад під копичку листя, де сховав німецький прапор, і побрів до центру селища. Люди вже поспішали на базар. Зупинялися, дивились. Їх відганяли окриками. Біля комендатури стояло кілька машин, метушились поліцаї, п’ятірко солдатів виструнчились перед самим гером комендантом, який горланив на всю арійську міць, а власівець, обеззброєний, без шапки, і вже без погонів, вкляк на колінах і, здійнявши руки до неба, благав пощади. Гер Шульц чи Шмульц – оберсекретар коменданта із фольксдойчів забрався на драбину і під верещання гера коменданта “шнеллє, шнеллє” послизнувся і впав. Наш жовто-блакитний ще майорів.
Марійка (Чайка) таки зіпсувала поліцаєві кар’єру. Німці стратили опричника опівдні. А ми, троє месників, у ту хвилину в посадці біля ставка спалювали свастику.
м. Січеслав,
2001 рік.
• • •
Матеріали надано сином письменника Hевидайлом Мирославом Миколайовичем (канд. мед. наук, пенсіонер, м. Днiпропетровськ, e-mail: astral@dnp.ukrpack.net )
Замовити всi 4 книжки Миколи Гавриловича Невидайла (1923-2012) можна за тел. 00 38 (056) 792-57-65, 00 38 0-98-486-22-74
www.naviky.dp.ua – проза М.Г. Невидайла
http://nmsk.dp.ua/atn/130-ljudina-ljudini-vovk.html – вiдео М.Г. Невидайла.
Comments