ВІД РЕДАКЦІЇ: Цього листа Український Ванкувер отримав від простої (“не партійної”) учасниці опозиційної акції “Вставай, Україно!”, що відбулась 18 травня цього року у Києві. Наша часта дописувачка пані Катерина Марійчук з Москви пропонує до уваги читачів свої враження та емоції від суботньої акції в столиці України.
•••
Катерина Марійчук (Москва-Київ)
Оголосили, що потяг на Київ запізнюється. Вираховую, о котрій це я приїду, куди встигну, що побачу… Чи не краще вернутись додому, ніж пектись в «розжареній бляшанці», бо як сказала жінка, що теж чекає на потяг, якщо запізнюється на хвилин, то до Києва ще на запізнюється, їде ж бо без графіка вже.
– Побачу хоч кінець, – вирішую. Їду.
Вже в потязі чую телефонну розмову літнього чоловіка: їду на акцію «Вставай, Україно», буду ввечері дома.
Знайомлюсь. Пан Микола їде один. Почув, то й вирішив поїхати, а вже там на місці подивиться, куди і до кого примкне. Розповідаю, що маю знайомих хлопців з Козятинської «Свободи», що мене з ними познайомив пан Едуард, мій дуже гарний приятель, майже брат.
В Києві біжимо на Хрещатик. А там вже синіє від прапорів. Дістаю з рюкзака свій жовто-блакитний, розпинаю його над собою, він полощиться позад мене, біжимо до гурту… але що це таке? Скрізь прапори «ПР». Безліч зустрічних в блайзерах «ПР». Весь Хрещатик втиканий наметами з сувенірами, з напоями та морозивом. Посеред вулиці якийсь огороджений волейбольний майданчик, і там здоровенні хлопці буцають м‘яч.
– Нічого не розумію. Що це таке? Хто це такі? Що тут діється?
– Біжімо на Європейську, – каже пан Микола. Вони там.
Двоє не молодих людей, з прапором біжать розштовхуючи людей, роздивляючись геть здивованими очима. Куди попали? Чи не загубили лік числам?
Добігаємо до Європейської. Там теж саме! Морозиво, сувеніри, футбол посеред майдану, на ковальні, де викують вам любу монету, а може й ще щось скують чи прикують…. Такі здоровенні молотобійці кого хоч можуть і руками скувати, а тут ще й молоти, як довбні…
Ми геть розгублені. Маю телефон лідера жіночого руху в Україні Раїси Шматко. Дзвоню – тихо. Дзвоню – тихо. Дзвоню не перестаючи. Тихо. Їду з трьох ночі, вже друга дня, сонце пече, рюкзак повний книг тягне сісти, і ніякої інформації. Кидаюсь до міліції.
– Тут такі, а де ті, хто за Україну?
– Де опозиція?, – поправляє пан Микола.
– А ідіть ось так вверх, там зовсім не далеко, нікуди не звертаючи, то й попадете на Софіївську площу. Вони там. – ось так гарно і співчутливо направив молоденький міліціонер з Європейської.
Дуже щиро дякую, вклоняюсь йому, і біжимо.
– Слава Богу, ми таки не даремно приїхали.
Не збавляючи темп, на гору. Нас наздоганяє голос з Європейської: … в эти дни Украина проводит антифашист скую акцию, а то в последнее время надто активизировались профашистские силы…
Але вже з Софіївської впізнаю голос Ірини Фаріон.
– Вірно ідемо, пане Миколо.
– Ага, – захекано та захоплено відповідає.
Перед Софією трибуна, декілька здоровенних екранів, декілька штативів з телевізійними камерами… і прапори: жовто-блакитні, червоно-чорні, чорні, білі, «Свобода», «Батьківщина», «Удар», «Наступ», ….
Невеличкий гурт людей, зовсім поряд маніпулюють з якоюсь штучною головою, чи то граються, чи то довбають її, але все те якось кволо. Їм би на Європейську, в свою стихію, але ж… – Партия сказала: Надо!. Народ ответил: Есть!.
Всі ці голови, баскетболи, ковалі в козацьких строях не викликають в мене протесту. Навпаки. Бачу в цьому вияв сильної, активної поваги до заявленого дійства, до акції, до єдності українського народу. Вірніше б сказати – СТРАХ, але скажу так, як ото сказала вище.
В цей день було підписано договір про подальші дії на виборах Президента України. Всі бачили, і я бачила, і підписи, і потиск рук, і оплески, і крики підтримки тим, хто підписував.
– Тяг-ни-бок! Тяг-ни-бок! Тяг-ни-бок! Тяг-ни-бок!
– Клич-ко! Клич-ко! Клич-ко! Клич-ко!
– Я-це-нюк! Я-це-нюк! Я-це-нюк! Я-це-нюк!
Лунало над Софійською площею. І не ділились на «Свободу», «Батьківщину», «Удар». А всі, хто стояв під білим, під чорним, під червоним, під голубим, під жовто-блакитним, під червоно-чорними стягами декламували разом:
– Тяг-ни-бок! Тяг-ни-бок! Тяг-ни-бок! Тяг-ни-бок!
– Клич-ко! Клич-ко! Клич-ко! Клич-ко!
– Я-це-нюк! Я-це-нюк! Я-це-нюк! Я-це-нюк!
P.S. Тягнибок в своїй промові сказав і про те, що до Києва не продавали квитки, не пропускали автобуси. Ось чому й «мій» потяг запізнився.
Ввечері, на залізниці запитую двох однаково стрижених, однакової статури, в однакових цивільних костюмах, які активно спілкуються на російській між собою, чи не підкажуть, де тут автобуси до Вінниці.
– Вінниця, то Західна Україна, сьогодні автобуси з Західної до Києва не пропустили. Ідіть на потяг , – відповіли мені на українській мові.
Я запізнилась. Але вважаю, що таки встигла. Я встигла!
Слава Україні! Слава нації!
Comments