2 Березня 2020 року
Доброго дня шановне панство. Пише вам Євген Ткач (хтось з вас може мене пам’ятати по проєкту з цифрування архівів КУК), я нині виконую функцію тимчасового зовнішнього редактора цього сайту. Думаю, що нині на Український Ванкувер працює найбільша редакція за весь час існування медіа, півтори десятки контент менеджерів, перекладачів, пруф рідерів, тестерів та навіть один редакторозамінник. Усі ці люди знаходяться в різних містах і роблять різні речі, та у всіх є лише одна причина для діяльності, одна емоція у сотнях форм і одне відчуття — лють. Ніколи в житті мені не доводилося бути настільки злим і вмотивованим, як нині, і зараз я спробую поділитися своєю люттю з вами.
Я не буду розповідати про те, як дізнався про початок війни, не буду розповідати якими словами мене називала дружина, коли я відправив її до батьків на правий берег Дніпра і навіть не розкажу, як шукав свого місця у системі військкоматів та тероборони, збирав рюкзак і речі, стояв у чергах, що бачив та чув. Скажу одне — в тому місці та часі я виявився менш придатним для війська, ніж інші люди. Запоріжжя нині тил. Ми тільки чекаємо на штурм і збираємо сили для того, щоб боронити своє місто, у нас не вистачає зброї, охочих взятися за неї набагато більше, ніж вільних стволів. З десятка моїх друзів та знайомих, що намагалися поткнутися у тероборону та війська лише двоє знайшли собі місце в системі. На щастя, зараз, коли ворог знаходиться в кількох десятках кілометрів від передмість мого рідного Запоріжжя, місто насичене озброєними людьми. Саме сюди стягувалися сили з дрібних містечок та сіл. І нині вони готові дати бій.
Як ви знаєте, світом гуляє ціла купа відео, фото і мемів, з яких стає зрозуміло наскільки сильним в Україні є опір окупації. Хочете знати, чому він саме такий? У людей з цієї країни повно проблем, огидних совкових звичок, хронічного невігластва та марнотратства. Я не знаю жодної людини, яку б задовільняв стан речей у державі. Пересічний українець не скаже доброго слова про владу і впевнений в тому, що єдина людина яка дійсно знає як треба діяти, то він сам. У той самий час, роками ми чули залякування та брехню з російських мас-медіа і вже давно звикли до цього порядку речей. До хтивої російської риторики, направленої всередину тієї країни, до лайки, образ і обіцянок дійти до Києва за два дні. Так, ми звикли до всього цього, та ніхто тут не міг передбачити, що росіяни дійсно самі повірять у цю маячню. У момент, коли вони влізли своїми брудними солдатськими чунями до нас додому в українцях спалахнула злість. Ми знаємо себе і знаємо свою країну, усвідомлюємо недоліки, та можемо лаяти у два потоки владу та опозицію, втім, яке право має чужинець на те, щоб робити якийсь вибір за українців?
Всі ці роки, починаючи з ампутації Криму і появи гнійної рани на Донбасі Україна розвивала свою імунну систему. Десятки зв’язків межи люди перетворилися на системи самоорганізації, громадські рухи та волонтерство. І от, всі ці люди, люди які не можуть не діяти та звикли покладатися на себе і своїх рідних та друзів, поставлені перед фактом — скоро від вас нічого не буде залежати, дуже швидко ви станете прив’язаними до волі чужинців статистами. Відчуття неминучого зла викликає одну з двох реакцій — бий або біжи. І українці з запалом взялися діяти за цими стратегіями. Мільйони почали рухатися на захід і ще більша кількість людей почала готувати опір. Я підтримую кожного на цих шляхах. Мирні люди не мають страждати від війни, некомбатантів не має бути на фронті, адже вони заважають працювати професіоналам. Гнилість російського режиму проявляється у багатьох речах, але те, за що я його дійсно ненавиджу, це зневага до людського життя. Свого часу українці обійшли Донецьк, щоб не вести боїв у місті й зберегти життя мирних людей. Росіяни натомість нехтують життям людей, полюють на політиків і тероризують населення. Атаки з трьох кордонів країни, спроби оточення міст та руйнування інфраструктури призвели до того, що для багатьох мешканців України втеча перестала бути реальним вибором. І от тепер люди змушені як пацюки ховатися від бомб та ракет, боротися з інфодемією та шукати собі реального заняття. Саме цим я пояснюю те, з якою швидкістю утворилися осередки інформаційного спротиву, усі ті тисячі працівників айті, які втратили можливість та бажання працювати над своїми проєктами влилися в анархічні, але скоординовані групи, що займаються ddos атаками на російські сайти, масовими розсилками в усіх можливих соціальних мережах, зламом банківського сектору і державних інституцій держави агресора, викраденням персональних даних користувачів відповідної країни, перекладами текстів і створенням якісних ілюстраційних матеріалів тощо.
Злість і образа палають в українцях. Саме вони штовхають людей на протидію загарбникам. Українці відчули себе нацією і незалежно від національності чинять опір. Ми бачимо повторення ситуації 2014-го року з тією єдиною відмінністю, що нині вже не лишилося ніяких політичних розбіжностей, суспільство дихає, як єдиний механізм. Мільйони людей озброюються, збирають припаси, готують їжу для військових, розвозять необхідне власними авто, збирають гроші, шиють спорядження та плетуть сітки, шукають мітки диверсантів, з захопленням зривають знаки та зафарбовують таблички з назвами вулиць і номерами будинків, та звісно ж готують і готують так звані бандерівські смузі — пляшки з запалювальною сумішшю, які в багатьох випадках перетворюються на головну зброю для боротьби з ворожою технікою.
Ще одна річ, про яку я хтів сьогодні з вами поговорити, це те, наскільки близькість смерті відпускає гальма у людей. Можливо ви звернули увагу на те, як широко і смаковито українці лаються на камеру у всіх цих відеороликах про події на вулицях наших міст? Ще нещодавно це не було нормою, матюки у нашому випадку є проявом пекельних емоцій, засобом бодай трохи виплеснути ту перегріту пару, що набирається в серцях і головах людей. Не знаю скількох матюки врятували від інфаркту або інсульту, але підозрюю, що рахунок збережених життів вже пішов на тисячі.
Війна це дуже неспокійна річ. Вона переживається, як хвороба, як епідемія, що впливає на кожного, підточує сили й збирає своїх скривавлених жертв. Вона діє як на окремих людей, так і на суспільство в цілому. Вона заганяє людину, змушує її забути про все інше і націлює на найважливіші питання.
Сьогодні я вперше за ці дні відчув голод. Вперше за цю вічність, яка триває всього лише кілька діб я зрозумів, що хочу їсти і їжа має смак. Наше суспільство у стані трансформації і я дуже хочу, щоб ви, громадяни вільного світу, змогли нас зрозуміти. Відсьогодні на Українському Ванкувері ми публікуватимемо переклади дописів з соціальних мереж, що найбільш яскраво показують процес змін. Я не знаю наскільки у нас вистачить сил, та хочу, що б ви розуміли, ми діємо тому, що хочемо бути почутими, поширення цих дописів є найбільшою дякою всьому перекладацькому колективу.
Україна обов’язково видужає, дякую за підтримку і бажаю миру усім нам.
Ткач Євген, тимчасовий і надзвичайний редактор Українського Ванкувера у запорізькому підвалі.
Commenti