Катерина Марійчук (Москва)
Олена Марченко
Зовсім недавно, 16 січня, цього року в Національному культурному центрі України в Москві, на Арбаті 9, відбулась презентація книги «Документи в порядку? Поїхали!».
Автор, Марченко Олена Павлівна, головний спеціаліст відділу культури і мистецтв національного культурного центру України в Москві.
А сьогодні, 7 лютого я тримаю в руках нову поетичну збірку Олени Марченко «ДТП». Ви думаєте, що ДТП, це дорожно-транспортна пригода? І я так думала, поки не відкрила книгу і не прочитала.
ДТП – дбайливо. Терпляче. Потроху. Ось так просто. ДТП. Я цієї ночі книгу прочитала. Всю, до тиражу і до де віддруковано. У вас ще все попереду, але свою думку я вам скажу.
Ах, скільки струн в душі дзвенить! Ах, скільки срібних мрій літає! В які слова людські їх влить?! Ні, слів людських для їх немає… Вони ж так прагнуть в слові жить…
Олександр Олесь
•••
In: Trash
Чужі думки, Де на замок свої, Замовкли змовою. Ми – у бою між тінню й переливанням крові.
О.Марченко
•••
Білі мухи налетіли, — Все подвір’я стало біле, Не злічити білих мух, Що летять, неначе пух…
Цей перший вірш, вірш Павла Тичини, став для мене поетичним відкриттям. Все, що описано, розуміла, але все було таке незвичне, таке майстерно-чудове. Ось вони, білі мухи – сніжинки, і подібні до пуху. Все таке просте і доступне, але як же гарно звіршовано.
Я теж захотіла писати такі чудові вірші.
Довго думала, довго уявляла, таки щось там писала, до купки складала, і була від того щаслива-а-а…
…В посаткових класах татко приносив мені з сільської бібліотеки товстезні дитячі альманахи, ось там і вичитала поезію Лермонтова. Вичитала, обдумала і зрозуміла, що писати краще ніж він, я не зможу, а гірше… навіщо? коли є така досконалість.
Отоді й відмовила собі, як поету, але якраз тоді зрозуміла силу Його Величності Слова.
Я знаю: Перекують на рала мечi. I буде родюча земля — Не ця. I будуть однi ключi Одмикати усi серця.
Я знаю! I буде так: Пшеницями зiйде кров, I пiзнають, яка на смак Любов. Вiрю.
Євген Плужник
Велична поезія Плужника ще раз переконала, що я була права, відказавши собі в поетичному напрямку.
Ішли роки, я дорослішала, проте не переставала дивуватись, як ото люди можуть отак філігранно, одним рядком передати те, про що я розповідатиму довго, ще й руками показуватиму…
Ніч була ясна, я стежками біг. Стопи опікав кам’яний моріг.
Линула зоря на круті плаї, Як метелика, я впіймав її.
Під вікном твоїм я відкрив кулак, Показав зорю, мов червоний мак. …
Павличко Д.В.
Це вже вершина, краще не можна сказати. Більше відкриттів в поезії для мене не може бути, бо ж не має куди, аж тут…
Опять эти белые мухи, И крыши, и святочный дед, И трубы, и лес лопоухий Шутом маскарадным одет.
Всё обледенело с размаху В папахе до самых бровей И крадущейся росомахой Подсматривает с ветвей…
Зустріч з поезією Бориса Пастернака, з його сніжно-словесним розписом на вікні, і коли похукати на шибку, щоб розсунути снігові узори слів, то в оте маленьке калейдоскопічне вічко відкривається безкінечна просторінь словесно-крижаних узорів. Казково. Святково. Поезія пахне снігом.
А ще пахне димом, димом мого Поділля: Теплота родинного інтиму. Ще на шибах досвіток не скрес. Встала мати. Мотузочком диму Хату прив’язала до небес…
Чернілевський С. Б.
Маю за собою тьму прожитих років. В моєму багажі багато розчарувань багато чим, та не Словом… Я, як в дитинстві зачаровуюсь Його Величністю.
І вже точно знаю, що відкриття нового поетичного стилю залишилось позаду. Що про все, що можна розповісти поетичними рядками вичерпалось. Що всі нові напрямки розібрані, засвоєніІ, і мають своїх, навічно вписаних в історію поезії Авторів.
А сніг все не полишав надію впасти з дерев, Завислим мікрокосмом, зболено й задушливо, Мов атлант, що трактує Заземлення сенсобуттям. Вічну зливу не зворушити Бульками між щастям і життям.
О.Марченко
Стрімко і несподівано, повівом свіжого вітерцю ввірвався космічний, невідомий, таємничий, новий світ нової для мене поезії, поезії Олени Марченко.
Зрощене у снігах, як у пелюшках, сонце – Знайомся: це світ, де небо – м’який ведмедик, що падає в руки на станції прибуття. Ми ж інші, й ти це знаєш, Вибачаючи мене за всі хризантеми , що не квітнуть в твоєму саду, – Люблю.
Чому мені хочеться плакати? І чому читаю, перечитую знайомі слова, але в такому незнайомому мені трактуванні, і не можу відірватись? Чому поезії молодої української дівчини так спазматично давлять горло? Я, як в дитинстві, думаю над тим. Думаю, і таки додумуюсь.
В 1933-1940 роках цвіт української поезії, культури, винищили, залізними прутами забили, щоб зараз з утіхою жалкувати, що у України не має поетично-письменницької еліти…
Ті літератори, що є, то все, мовляв, породження СССР, а самостійна Україна ніяк не може без «підтримки» породити щось нове…
І тут свіжий, калиновий подих, напоєний водою Сули та зрощений пам‘яттю про останнього гетьмана Калнишевського захопив і поніс мене до невідомих поки що берегів. До берегів зарослих споришем і з суничними, казковими полянами поезії української послідовниці знищених, та не забутих Творців Його Величності Українського Слова.
Котигорошко з Перекотиполем обмінювали легені на повітря. Плутали калину з горобиною, Поки червоне зілля не потекло рікою.
Відтекли ріки крові. І стали ріками пам‘яті. А з пам‘яті виросли нові люди, нової формації, і поведуть вони нас в захмарні далі, і понесуть вони Українське Слово в світи, і посміхнуться втішено ті, що лежать в снігах Сандормоху…
•••
ВІД РЕДАКЦІЇ:
Олена Марченко – поетеса, член Національної спілки журналістів України, літературної спілки «Чернігів», Російської творчої спілки працівників культури.
Родом із села Пустовійтівка Роменського району Сумської області. Вищу освіту здобула на філологічному факультеті Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Очолювала прес-службу управління освіти і науки Чернігівської облдержадміністрації.
Кілька років тому Олена переїхала до Москви. Працює головним спеціалістом відділу культури і мистецтв в Національному культурному центрі України в Москві.
Автор книг віршів «Восьма нота для тебе» (2006 р.), «Музей людей» (2009), «ДТП» (2013). “Документи в порядку? Поїхали” (публіцистика та поезія, 2012).
Kommentare