Погляди вираженні у цій статті не повинні трактуватись як офіційна позиція редакції “Українського Ванкуверу” Денис Поліщук (Ванкувер)
Останнім часом, дуже часто можна почути розмови (та напнутися на інтернет дискусії) про Українське Православ’я у Канаді, а особливо про бурхливі події весни 2012 року. Натомість, для тих хто не мав можливості ретельно вивчити історію Православної церкви ще частіше виникають багато питань, що до цієї теми та гарячих дискусій які її оточують. В цій статті ми будемо намагатися якомога чітко та коротко роз’яснити цю складну історичну та політичну ситуацію.
Політично-Канонічна Ситуація при Хрещені України-Русі Нам всім відомо, що після хрещення Русі рівноапостольним князем Володимиром у 988 році, Україна та її народ прийняли християнство від грецьких священиків із Царгорода (староукраїнська назва міста Константинополь, нинішній Стамбул) і таким чином остаточно вирішили свій вектор розвитку на наступні 1000 років. Коли при розколі 1054 р. Патріарх – або “Папа” – Римський відокремив свою церкву від єдиної соборної апостольської, Україна та її віряни залишилися під опікою Вселенського Патріарха Царгородського.
Канонічний статус України-Русі після прийняття Християнства На протязі майже 500 років, вся тодішня “Русь” знаходилась під владою Київської Митрополії, яка у свою чергу відчинялася Патріарху Царгородському. Але, у 1448 році попри церковні канони, то згоди Вселенського Патріарха, Митрополит Іоан Одноушев створює з Московської Єпархії Київської Митрополії окрему незалежну Митрополію і таким чином перериває зв’язки з світовою православною громадою.
Взяття Константинополя Турками у 1453 р., призводить до втрати світської незалежності Вселенського Патріарха тим часом як Московія починає частково звільнятися з під влади Золотої Орди та набувати нові політичні та економічні потужності. Так, при візиті Патріарха Ієремії до Москви у 1589 р., московитський державник (при незрозумілих обставинах) його змушує надати Московській Митрополії не лише канонічне визнання а ще й автокефальний статус – надаючи Митрополиту московському звання “Патріарха”.
Не проходить і 100 років, як Патріарх Московський звертається до Константинополя з проханням йому передати Київську Митрополію. Спершу, Патріарх Яків не погоджується, але його наступник, Патріарх Діонісій, у 1686 р. згоджує передачу влади. Потрібно зазначити, що цей підпис не мав жодної юридичної ваги, адже Київська Митрополія знаходилася під опікою Єрусалимського, а не Царгородського Патріархату. За свій підпис, Вселенський Патріарх отримує від Московської влади чи немалу нагороду у формі “200 червонців і три сорока соболів”, що переведено на сучасні гроші, дорівнює приблизно 1’250’000$ канадських доларів. Важливо зазначити, що саме за це його буде засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування митрополії буде визнаним актом хабарництва та скасовано. На превеликий жаль для України, ніхто не сміє йти проти волі Москви і український народ на 300 років втрачає свою канонічну незалежність.
Історичні обставини та канонічний статус Українського Православ’я у Канаді На відмінок від України та багато інших держав світу, православ’я у Канаду принесли не місіонери та священнослужителі, а прості західноукраїнські селяни. Відсутність офіційної Української церкви тривожило вірян і уже у 1918 році був проведений перший собор “Української Греко-Православної Церкви в Канаді”. На ті часи офіційних зв’язків з рештою православного світу ще не було, що дозволило Канадській церкві, на відмінок від Европейських, набути соборноправність. Це означало, що всі члени (а не лише архієреї) мали право керувати життям своєї церкви (звідки і походить цей незрозумілий для багатьох представників 4ої хвилі концепт “член парафії”). При таких автокефальних умовах, церква розквітала і за перших 50 років її існування вже було зведено понад 320 храмів у яких молилося близько 200 тисяч Українців.
УПЦК була поділена на три Єпархії: Західна (до якої входить Ванкувер) з центром у Едмонтоні, Східна з центром у Торонто та Центральна з Центром у Вінніпезі. Архієпископ Вінніпеґа і Центральної єпархії також являється Митрополитом Канади. З 2010 року, цю посаду займає Митрополит Юрій (Каліщук).
Лише після довгих переговорів, у 1990 році “Українська Православна Церква Канади” була визнана світовою православною громадою – на жаль, “безкоштовний сир лише в мишоловці” – заради канонічного визнання, Українське православ’я втрачає свою автокефальність коли “Метрополія Вінніпеґу та всієї Канади” підпорядковується під Вселенський Патріархат у Царгороді.
Канонічний статус Української помісної церкви після 1990 Того ж року, відбувається черговий Архієрейський Собор РПЦ (Російської Православної Церкви). На ньому приймається цілком канонічне рішення надати Українській Православній Церкві незалежність і самостійність в урядуванні та права широкої автономії. Натомість, після майже трьох-столітнньої державницької та релігійної окупації, Москва не збиралася втрачати свою чи не найприбутковішої Митрополії. Саме тому, Патріарх Московський, Алексій II вирішує просто ігнорувати канони та свої обов’язки перед архієреями та вірянами, що призводить до того, що УПЦ КП – цілком законна та канонічна церква, стає парією всього православного світу.
Між двома вогнями – події квітня 2012 р. В народі існує дуже доречне прислів’я : “Хто платить, той і музику замовляє”. Як ми вже бачили з утворенням Московського Патріархату та підпорядковування йому Київської Митрополії, цей принцип дуже добре працює у церковній політиці. Вселенський Патріарх (який живе у мусульманській державі і завжди потребує у додатковому фінансуванню) залишає за собою право остаточного рішення, щодо всіх канонічних конфліктів, а Москва, живлячись пенсіями своїх прихожан в Україні (Київська Митрополія являється найбагатшою у РПЦ) дозволяє собі впливати на Варфоломія Константинопольського будь-якими методами.
Таким чином, Московські попи (а їх інакше і не назвеш, адже як свідчить видатний історик В. Білінський : “З Візантії прийшло у Московію уявлення про те, що церква не може існувати без царства. Між Царством і Церквою мусить бути абсолютна єдність – «симфонія»… тому московська церква освячувала будь-який союз лише б приєднати кусок землі до Московії”), через Царгород, мають прямий вплив на УПЦК. До минулого року, деякі люди могли б назвати таку тезу “москофобською” і нарікати на те, що жодних доказів, щодо такої ієрархії не існує, але події квітня 2012 р. свідчать, щодо протилежного. Події квітня 2012 р. На весні минулого року, прес-служба УПЦ КП заявила про те, що Його Святість, Патріарх Київський і всієї Руси-України, Філарет має наміри відвідати Канаду. Кілька днів по тому, Митрополит Юрій УПЦК надсилає всім своїм підлеглим наступний лист:
19-го квітня, 2012 р.Б
Відносно: Приїзду в Канаду “Патріярха Філарета”
Всечесні Отці,
Дорогі Брати і Сестри,
Згідно з розпорядженнями і благословенням Його Все-Святости, Все-Святійшого Патріярха, Варфоломея I, “Патріярха Філарета” не можна у цей час вітати ані справляти и його честь бенкети, у парафіях або в їх власностях (property), Української Православної Церкви в Канаді. У додатку до цього, ніякий душпастир або член Консисторської Ради не може бути в присутності “Патріярха Філарета” тому, що знимки або репортажі можуть інтерпретуватися як представництво або підтримка з боку У.П.Ц.К.
З любов’ю у Христі й Архиєрейським благословенням,
+ ЮРІЙ, Митрополит
Завдяки такому теплому прийому зі сторони УПЦК, побожні православні Україніці Канади були примушені просити милості у свої Греко-Католицьких братів, щоби мати приміщення де привітати і прийняти Його Святість Патріарха Філарета. Більш того, цим листом Митрополит Юрій нарешті яскраво показав, що він перш за все служить своїм шефам у Стамбулі та Москві і лише по тому вже піклується про свою соборноправну церкву та українських вірян.
Громадська реакція щодо події квітня 2012 р.
Внаслідок бурхливих подій зв’язані з візитом Його Святости, Патріарха Філарета до Канади, у травні 2012 року у місті Торонто зорганізувалося нове Братство а саме – Братство для оновлення українського православ’я в Канаді. Головна ціль братства “Зберігати, захищати та оновляти нашу Віру й українську спадщину для нашого покоління та наших нащадків”. Очевидно, свідомі віряни більше не можуть терпіти те знущання над своєю церквою яке упроваджує Консисторія (установа з управління єпархією) та Митрополит Юрій під опікую Царгорода та Москви.
До прикладу: членство у будь-якій православній парафії Канади коштує 110$/рік. З цієї суми, 80$ відправляється до Консисторії на утримання Митрополита, його резиденції, причепу, тощо. Ці кошти також використовуються на подорожі Митрополита : такі як його участь в Асамблеї “Канонічних” Православних Єпископів Північної Америки – який має за мету об’єднати всі православні церкви Північної Америку у єдину де-націоналізовану церкву. Це означатиме, що будь-які ознаки національної приналежності будуть заборонені у храмах. У деяких парафіях процес вже розпочався : візьмемо за приклад церкву Св. Софії у Вáтерлу (Онтаріо). У цьому храмі відбулося наступне:
Надпис над вхідними дверми до церкви змінено на грецьку мову. Оригінальні писані українські ікони замінені на друковані грецькі аналоги. Запровадження богослужіння “старослов’янською мовою”. Прибирання з церкви всіх вишитих рушників, тощо. Знищення меморіальної дошки на пам’ять засновників та будівельників церкви. При відсутності “Українського” священнослужителя (який себе кличе “батюшкою”, а не отцем), службу править сербський священик, поки Український священник-пенсіонер сидить вдома. Онтаріо нібито далеко і нам у Ванкувері нічого боятися… хіба ні? А задумайтеся : коли Ви останній раз чули, щоби по закінченню служби Божої, хор, разом із ,,Многая Літа” співав ,,Боже Великий Єдиний”?
Висновки На жаль, приклад парафії Св. Софії далеко не одинокий і подібні тенденції можна спостерігати не лише в українських православних храмах по цілій Канаді а також у мисленні певних священнослужителів, особливо тих, що близькі до Митрополита та Консисторії. Навіть ті священники які не згодні з такою політикою, боючись за свої сани, роботи та родини, не можуть вплвати на ситуацію, адже з священницької точки зору, навіть соборноправна церква залишається авторитарною організацією. Саме тому, лише активні прихожани мають силу та обов’язок змінювати ситуацію. Як на мене, це мають бути і будуть переважно представники 4ої хвилі.
Представники перших хвиль української імміграції вже старіють, а їхні діти тв внуки асимілюються. Тут УПЦК підвела свій же народ: вибравши популістський шлях двомовних служб замість запровадження українськомовних катехізисів та класів українознавства, сама церква винувата в тому, що діти та онуки 1-3 хвиль вже повністю асимілювалися у канадське англомовне суспільство в якому немає місця ані для віри, ані для Бога та Його церкви.
Якщо на своїй 50-річчі УПЦК мала 320 храмів, 40 тис. членів і 150 тис. “прихильників”, то сьогодні з 1,2 мільйонів мешканців Канади які себе ідентифікують Українцями, УПЦК має менш ніж 10 тис. членів (переважній більшості з яких вже по за 65 років), а з 320 парафій, нині лише половина далі продовжують проводити служби Божі і то з напів-порожніми храмами. Ці данні дійсно трагічні. Як казав Його Високопреосвященство Митрополит Іларіон “Чому ж ми шукаємо своє спасіння десь інде? Народ який губить свою культуру, віру та звичаї губить свою душу. Щоби зберегти свої гідність, ми мусимо берегти і плекати те, що нам було передано від наших пращурів”.
Все це пишеться не для того, щоби вас засмутити чи розчарувати (хоча ситуація і дійсно критична), а навпаки – щоби розбудити у кожному небайдужому православному українцю ту іскринку патріотизму, той повстанський дух та й в решті решт ту непокірливість, що вже не раз рятувала наш народ від подібних бід. Козацька мудрість нас вчить, що коли всім народом дмухнути, то ураган буде; лише спільними зусиллями об’єднаної громади ми зможемо врятувати нашу церкву та зберегти нашу віру і традиції так далеко від рідної землі.
Братство для оновлення українського православ’я в Канаді вже проводить у східній Канаді просвітницьку роботу (яку також можна знайти на їхньому веб-сайті та фейсбук групі). Обуренні віряни пишуть Митрополиту Юрію свої протестні листи, свідомі парафіяни приймають більш активну участь у житті своїх громад, створюють тиск на священників та екзекутивні комітети. Все це призводить до того, що окремі парафії вже затримали свої членські внески і не відсилають їх до консисторії; Вінніпеґ нарешті починає нервуватися. Але коли одна рука б’є, а інша гладить, то результату не буде – саме тому, захід Канади повинен приєднатися до цих акції протесту та дій. Наші брати які прибули до Канади ще у минулому столітті вже більше 120 років плекають наші звичаї та віру православну – настав і наш час прикласти зусилля. З волею Божею все можливо… як писав пророк нашої нації, Т.Г. Шевченко « Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!»
Comments